Актор і офіцер Володимир Ращук: «Воєнні фільми не мають нічого спільного з війною»

Офіцер батальйону «Свобода» Нацгвардії України капітан Володимир Ращук належить до тих командирів та військових лідерів, чий досвід формувався вже в бою.

У перші дні вторгнення він став до лав Сил оборони, воював на Київщині, пройшов бої за Рубіжне, Сєвєродонецьк і Бахмут, командував ротою батальйону «Свобода», а нині відповідає за управління боєм підрозділу.

«Артист» родом із Маріуполя. До війни він був відомий передусім як актор театру та кіно. Відомий глядачам за ролями у фільмах і серіалах, зокрема «Чорний ворон», «Прикордонники», «Конотопська відьма» та інших. Проте широкомасштабне вторгнення змінило його професійний шлях: сьогодні за його плечима — не лише театральна сцена й знімальні майданчики, а й найважчі ділянки фронту, командирський досвід та відповідальність за життя людей.

В інтерв’ю для АрміяInform Володимир Ращук розповідає про рішення стати добровольцем, перші бої, пояснює, чому лідерство починається з особистого прикладу, як акторська професія допомагає у війську, а також ділиться думками про людяність, мотивацію, мистецтво й те, як війна змінює людину.

Пане Володимире, до лав Сил оборони ви стали добровольцем у перші дні широкомасштабного вторгнення. Розкажіть, будь ласка, чи складно було ухвалювати такий вибір?

До війни я був абсолютно цивільним, в армії не служив доти, а у військовому квитку було зазначено, що я непридатний до служби навіть під час війни: був весь поламаний, проблеми з хребтом тощо.

Тому йти у військо було моїм свідомим вибором. Хотів це зробити ще під час АТО, але тоді здавалося, що я можу бути більш корисним в тилу, ніж у війську, тим паче не маючи військової професії.

З початком повномасштабної я жив у Вишгороді — було дуже гучно, бачив усі російські «вертухи», які там же збивалися… Тоді була точка неповернення, я ухвалив рішення, що маю ставати до лав Сил оборони.

Напередодні ми готували виставу про добровольців, яка була заснована на реальних подіях. Акторський склад довго не міг зібратися — склалося аж 23 лютого 2022 року. Це були «свободівці»: Петро Кузик, Дмитро Пульмановський, Маргарита Омеляненко. Ми сиділи на Троєщині, всі перезнайомилися, випивали текілу, дуже пізно роз’їхалися по домівках — і 24-го почалося все.

Варіантів, куди йти 24 лютого 2022 року, в мене не було — я одразу пішов у штаб «Свободи». Вчився тримати в руках зброю, готували коктейлі Молотова… Потім поїхав на Броварський напрямок — там якраз танкова колона мала їхати, і ми з «калашами» та трьома пострілами з РПГ планували зупиняти цю танкову колону. Добре, що її розібрали до того, як вона до нас дійшла (сміється).

Деякий час ми провели в навчальному центрі, стояли на блокпостах у Києві. А потім вирушили на зачистку Бучі. Там було страшно… Тоді я зрозумів, що воєнні фільми взагалі не мають нічого спільного з війною… То був жах: розстріляні люди в підвалах із зав’язаними очима, розіп’ятий алабай…

А після Бучі треба ухвалити рішення якесь: далі перебувати на «вільних хлібах» чи мобілізуватися. Я мобілізувався, і так почалася моя війна.

Ми були як справжні джентльмени: спочатку визволяли Бучу та Гостомель, а потім мобілізувалися в ту частину, де стояла «Мрія» — 4-та бригада оперативного призначення Національної гвардії України «Рубіж». У цю частину я і мобілізувався — 13 квітня 2022 року. Визволили, так би мовити, для себе (сміється).

Наскільки важко було переключитися з життя актора на життя військового? Що виявилося найскладнішим?

Моя професія — дуже адаптивна. Мені насправді складно зрозуміти, як можна мати один фах і все життя ходити на одну роботу. В акторській же професії я можу бути будь-ким. Пригадую, як ще в студентські роки ми ставили «Братів Стругацьких», я мав грати професора, який вигадав ліки від раку. Для цього я вступив до університету Богомольця і три роки відучився, щоб розуміти специфіку професії.

Коли мені випала роль офіціанта, я досконало вивчав етикет і мистецтво сервірування. Коли знімали «Максима Осу» — вчилися верхової їзди. Коли були зйомки фільму про футбол — пів року вправлялися у грі…

Тому у війську процес адаптації до нової професії, спілкування з людьми, комунікація, лідерство, власний приклад не були для мене чимось новим. Добровольці з нелінійним, нестатутним мисленням відіграли важливу роль на початку війни.

За вашою спиною — бої на Київщині, Луганщині (Рубіжне, Сєвєродонецьк), Бахмут. Який із цих напрямків став для вас найвиснажливішим і чому?

Найпаскудніше — це знайомство з війною. Ми заходили в майже оточене Рубіжне. Нас там залишалося три підрозділи… Одного разу наші позиції розмотали в хлам, ми всю ніч діставали поранених і загиблих, всі були в крові побратимів… Виходили вже з повністю оточеного Рубіжного, нас було десь 3–4 відділення. Пам’ятаю, що тоді світало, не було техніки — за нами заїхали БТРи, по нас летіли ворожі РПГ. Поки ми доїхали на тому БТР — на ньому залишилося два живі колеса з восьми. Все було розтрощено. Як у фільмах… Під час перебування на позиції в Рубіжному я якось нарахував за годину 420 прильотів. Тоді працювала арта, дронів ще не було.

Друга важлива точка в моїй бойовій географії — бої за Сіверськодонецьк.

Там відбулося моє становлення як військового. Перебуваючи там, іноді після важких боїв і безперервних бомбардувань виникало розуміння, що ми із Сєвєра не вийдемо, і може бути тупо братська могила. Ми були в трипід’їздній 9-поверховій будівлі, і по ній протягом 10 днів постійно працювали танки, артилерія. У підсумку від цього будинку залишилися одна стіна на два поверхи…

Я тоді був солдатом. Але коли на моїх очах загинув командир роти, то я з побратимом взяв управління ротою на себе. 26 днів я керував підрозділом на війні, досить ефективно: навіть вибили під*рів, зачистили, завели підрозділ на позицію… Я був солдатом-стрільцем, але по факту в мене було 141 людина в підпорядкуванні.

Очевидно, після таких бойових епізодів і стартувало ваше становлення як офіцера?

Так, комбат сказав: «Володь, відпрацював, помітили, ефективно».

Так, я певне вчиняв не по-командирськи тоді. Але я не розповідав людям, що їм робити: як тільки розпочинався бій — я йшов у нього сам. Пізніше зрозумів, що це неправильно: якщо старший командир помирає, то весь підрозділ залишається без голови.

Тому пацани дивилися, переконувалися, що за мною можна йти — і ми реально вирішували фантастичні питання…

Через нас у Сєвєр заходило чимало підрозділів, ми організовували їм прикриття.. Дехто з побратимів й досі згадують, що трималися на моїх мотиваційних промовах, що саме моє слово втримувало їх від дезертирства.

То була вже досить фундаментальна ситуація, коли зрозумів, що я вже, мабуть, трішки стаю військовим… Тому комбат помітив мої лідерські якості та роботу, і сказав, що маю ставати ротним, вже офіційно.

Коли я дістав поранення, то медики здивувалися, як солдат може бути командиром роти (усміхається).

Я не хотів бути комроти, бо після «піхотні» це трохи така паркетна робота, це мене дуже дратувало… Але моїм заступником став побратим «Бородюля», ми постійно разом працювали: ходили на вилазки, влаштовували засідки… Майже щодня ми були в пацанів на позиціях. Не було ситуації, котра сталася свого часу зі мною: підрозділ — у Курдюмівці, ротний — у Часовому Яру…

Так я отримав перше офіцерське звання — молодшого лейтенанта — і далі воно само собою дотягнуло мене до капітана.

Ви були ротним у батальйоні «Свобода» у складі бригади швидкого реагування Нацгвардії «Рубіж». Які бойові епізоди з цього періоду не забудете ніколи?

Напевне, це Курдюмівка та Озарянівка. Зима та осінь 2023 року, «прекрасна» погода: коли вдень 2–3 градуси тепла, а вночі — 20 градусів морозу. І розумієш, що ти подихаєш просто від природи, а варіантів вилізти кудись немає. Ми, наче бомжі, палили в бліндажі у відрі дрова — дихати було нічим… Але обіймали ті відра і грілися.

Одного разу я поїхав на БТР завозити їжу підрозділу, відійшов на кілька метрів від броні — і на місце, де я стояв, у ту ж мить прилітає СПГ… Словом, розминався із жінкою з косою не раз… (усміхається).

Зараз ви на посаді бетл-капітана, займаєтеся управлінням боєм батальйону. Яка специфіка цієї посади, чим вона цікава і цінна?

Це ще один мій «каторжний» перехід (сміється) від управління роти до ще більш «паркетної» і штабної роботи. Ми мучилися через це з побратимом «Бородюлею» (сміється).

Та ми усвідомлювали, що управління немає, його треба створювати, і це дуже важливе завдання, адже безпосередньо від нього залежить збереження особового складу та успішність виконання завдань. Це був 2023 рік. Тоді ця посада звучала як СОЧ — старший оперативний черговий.

Ми пройшли натовське навчання по MDMP і зайшли в секцію С3 — управління боєм батальйону. Все це робили з нуля — починаючи з документації. Вчотирьох (хоча по-нормальному в секції має бути чоловік 12) ми закривали всі організаційні моменти, працювали по 12 годин на добу в режимі нон-стоп.

Кайф у тому, що тепер під час планування операції не один комбат керує боєм, а є «спільний» розум… Кожен займається своїм: від доповідей — до безпосереднього відбиття штурмів або наших наступів. У нас стоять великі плазми, перед очима — 15 трансляцій. Бачимо роботу і «дартсів», і розвідувальних дронів, і FPV тощо. Це — безпосередня «войнуха».

Загалом зараз у нас по силах і засобах — ситуація-мрія. Принцип, коли бережеться людина, а витрачається залізяччя — у цьому найбільший сенс і наша перевага на фронті. Війна міняється, постійно мутує — і цю нашу перевагу треба використовувати якомога впевненіше. Чим більше дронів, ракет і неконтакту — тим для нас крутіше. Але перемога здобувається тільки піхотою, на жаль. Це змінити неможливо. Тому наша задача зараз: максимально зберегти життя піхотинця.

Чи допомогла вам якось акторська професія на фронті? Можливо, у спілкуванні, лідерстві чи навіть у критичних ситуаціях…

Дуже допомагає комунікація. Актори — це ще ж трішки психологи. Часто, коли працюємо над персонажем, маємо його виправдати: людина не буває лише хорошою чи лише поганою. Якщо персонаж поганий — то шукай, де він хороший. Якщо хороший — то шукай, де він поганий. Це наша акторська задача для того, щоб виправдати свого персонажа. Всі ми — нестерильні, всі мають чорну і білу сторону.

Перше моє відділення — це були майже реально діти, і я знав проблеми і таємниці кожного… На цьому ми й будували наші стосунки. Їх залишилося мало, але вся «стара гвардія», з якими я починав, знає мене саме таким…

Якось на полігоні була ситуація, вже коли я був ротним: підлеглі не мили туалет. А я завжди наголошував на тому, що його треба мити… Якось заходжу у вбиральню — а там… капець. Викликав усіх взводних, командирів відділень, старших сержантів і кажу: «Пацани, спостерігаємо за своїми досягненнями». І починаю мити туалет, на їхніх очах. Нічого не казав, не пояснював. Але після цього в нас взагалі питань не виникало щодо доречності прибирання вбиральні.

Я не міг їх чогось вчити — вони такі ж добровольці як я… І от власне саме ця побратимська історія, побудована на довірі, спрацьовує і в боях.

Якось у Курдюмівці росіяни полізли з усіх сторін, впав туман, евакуація була неможлива, під*ри нас крили з висоти… Командир мені доповів, що буде відходити. І «Бородюля», який сидів поруч зі мною, ніколи не забуде мою промову по рації: це було щось на кшталт промови Мартіна Лютера Кінга… У радєйку я проговорив усі сенси: заради чого ми тут всі зібралися, хто ми такі, і що буде після нас…

Побратими пригадують, що після цього вони просто не мали морального права вийти… Не люблю, коли кажуть «ти актор — ти граєш». Слово «гра» я не приймаю категорично. Бо це все — життя, просто воно більш концентроване на війні.

І саме у складні моменти відчуття стають досить тонкі, як і розуміння що і як сказати. Це дуже допомагало.

Чи змінилося ваше ставлення до акторської професії після бойового досвіду?

Життя на війні повернулося на 180 градусів, в усіх сферах — і я дуже боявся, що втрачу людяність. Для актора надважливо зберегти в собі наївну дитину — я боявся її втратити.

На війні в нотатках телефону я фіксував, скільки росіян вбив, а скільки — «затрьохсотив». Коли трішки «оцивільнився» і переглядав ці записи — то були мурахи по шкірі, бо розумів, що це — ненормально. Хоча тоді для мене це було ритуалом та рутиною. Боявся, що стану черствим, жорстким… Але, виходить, цей концентрований досвід став просто сильним другим планом всього, що я роблю. Це дало глибину. Це як дивишся великих акторів — Пачіно, Хопкінс, де Ніро — вони говорять текст, а за текстом стоїть глиба.

Тому досвід війни дуже сильно спрацював на глибину професії.

Що на війні допомагає не втратити людяність?

Я до Києва приїхав із Маріуполя: простий пацан з простої сім’ї. Бачив у професії не раз, як люди «ловили зірки». А я щиро не розумію, що це таке.

Тому нерозуміння, що таке «зіркова хвороба» тримає якір, який дозволяє не відриватися від землі і розуміти, що ми — всього лише люди. Моя мама часто каже досить фундаментальну фразу: «Стань простішим — і люди до тебе потягнуться». А бабуся — приазовська гречанка — не раз наголошувала, що головне — бути людиною. Це і стало головним правилом життя: що би зі мною не сталося, які би гроші я не заробляв, які би посади не займав. Якщо людяність не є основою — то навіщо тоді взагалі працювати?..

Що вас мотивує на четвертому році широкомасштабної війни?

По-перше, найбільше мене мотивує зараз мій син. Він — моя копія, обожнюю його. Ми не завжди можемо бути разом, на жаль. Але коли я його бачу — відчуваю неймовірну енергію! Коли обіймаю його — словами неможливо передати це відчуття своєї крові… Моя копія… Йому зараз лише 10 місяців — але нога вже нівроку виросла! А в мене 50 розмір (сміється). Росте здоровий, потужний Ращук! І мене мотивує те, що я маю стати для нього хорошим прикладом: маю залишатися на плаву, ставити собі цілі. Я маю бути успішним суто для того, щоб показати йому приклад життєвий.

По-друге, мотивує те, що попри всі попередження щодо «Київ за 3 дні», ми не тільки вистояли, а й відкинули ворога, визволили тисячі людей та квадратних кілометрів від окупанта, знищили частину ворожого флоту, ворожої авіації, побудували новий рід військ — СБС, який знищує ворожій логістичні сполучення та інфраструктуру в глибокому тилу ворога. І успішно продовжуємо нарощувати цей потенціал, перекидаючи війну туди, звідки вона почалася.

По-третє, в мене дуже багато творчих ідей, які хочу реалізувати. Як казав мій вчитель: «У тебе завжди мають бути дві речі: великі цілі і великі приклади».

Зараз в мене велика ціль, дуже неочікувана, поки не можу її озвучувати, але десь за місяць-два про це будуть всі знати. Це, мені здається, буде дуже неочікувано і дуже потужно.

Якщо ж говорити про мистецький аспект, то нині ми зробили в театрі Лесі Українки дуже круту виставу «1111» про розстріляне відродження.

Вона відбувається на камерній сцені (глядацький зал всього на 65 місць), на стіні, де Лесь Курбас ставив свою виставу «Ґаз». Граємо на цій стіні і ми, я виконую роль Микола Куліша. Вийшла дуже важка вистава. Кажуть, що наша «1111» — це як «Ти [Романтика] від угруповання МУР, але для дорослих.

Розкажіть, яке місце у вашому життя посідає спорт.

У моєму житті спорт — це єдине незмінне. Бо може помінятися все що завгодно: люди, обставини, будь-що.

Нещодавно в мене в житті була найкритичніша ситуація, але я тоді ж готувався до змагань (з бодібілдингу — ред.) — і саме це не дозволило моїй «кукусі» поїхати. Що б не відбувалося, де б я не перебував, тричі на тиждень мінімум у мене будуть силові навантаження.

З дитинства я займався вільною боротьбою, водним поло, футболом, волейболом. А от коли приїхав в Київ, то вже познайомився із «залізом» — і зрозумів, що я дуже люблю важкі ваги, кайфую від цього. Спорт розвантажує мізки настільки, наче їх промили. Виходжу зі спортзалу — і дуже легко. Спорт — це як певна медитація і своя філософія.

Перед війною я брав участь у гонках із перешкодами, виступав у пауерліфтингу. Але вже на війні «загнав» себе у дуже кепську форму, було багато сидячої роботи. Важив 140 кг, розумів, що два метри пройти не можу, бо тягне поперек. Тому спочатку вирішив схуднути. Скинув на 20 кг, мотивація закінчувалася, тому поставив більшу ціль: вирішив виступити на змаганнях із бодібілдингу. Ніколи не думав, що дійду до цього — але це дуже красиво та естетично. Я виступав у ветеранській категорії з меседжем для всіх хлопців і дівчат, що будь-який ветеран може адаптуватися, ні в якому разі не можна опускати руки, і твій зовнішній вигляд — у твоїх руках, можна змагатися, перемагати, здобувати золото, ставати чемпіоном. Нещодавно на аукціоні я розіграв свою золоту медаль і відправив (виручені кошти — ред.) на батальйон.

Із якими вагами, до речі, працюєте?

Максимум у становій тязі було 320 кг, це на змаганнях. Присід — 280 кг, жим лежачи — 180 кг. У спортзалі з тренером менше 15 повторів не роблю. Наприклад, присідання в гаці — 200–250 кг на 15 повторів.

На вашу думку, чи потрібні країні фільми про нинішню війну вже зараз, чи для цього має пройти час?

Треба чи не треба знімати — взагалі не має йтися про це. З’явилася ідея — реалізовуєш. А вже потім історики чи кінокритики будуть розбиратися, чи було це на часі.

Не зняти — набагато гірше, ніж зняти.

Не буду коментувати якість фільмів. Але вони зняті. І лише з часом ми зрозуміємо, чи важлива ця стрічка чи ні. Зараз ми сильно програємо в інформаційній війні, тому чим більше у нас буде контенту (бажано для різної цільової аудиторії), тим буде краще. Важливо, щоб у людей був вибір — тоді вони не будуть лазити в російськомовні ютуби.

Чи є роль, яку після війни ви хотіли б зіграти найбільше?

Дуже хочеться історичного кіно. Хотілося б Святослава Хороброго зіграти.

У мене такий вік, коли хочеться грати людей, які жили — наприклад, було великою честю зіграти Іларіона Завгороднього в «Чорному вороні». Ця роль мене досі «гребе», я нею дуже пишаюся. Щемно «доторкнутися» до тих наших предків, які в 27 років виглядали на 45, і які, маючи по кулі, стали в коло і випустили їх одне в одного, але не здалися…

Такі ролі — про самоідентифікацію. Важлива не роль, а сенси та меседжі, які вона в собі несе.

Фото Дмитра Калепки та з особистого архіву Дмитра Ращука