47 днів без знеболювальних та антибіотиків. Визволена з полону медикиня про порятунок поранених в Маріуполі

Російське вторгнення 24 лютого застало Марину Голінько у Маріуполі. Військова медикиня несла службу у складі 36-ї бригади. Вже за декілька днів  захисники перемістилися на завод імені Ілліча. Там і пробули до самого полону. Марина разом з іншими колегами-медиками здійснювала евакуацію поранених, до останнього виконувала свою роботу.

– Спочатку ми просто вивозили поранених із поля бою або перехвачували їх з позицій і відвозили до госпіталю. А коли госпіталь був переповнений і вже не мав потужностей надавати тривалу допомогу військовим, ми їх одразу відвозили у шпиталь, – каже Марина.

У шпиталі хірурги надавали невідкладну і більш кваліфіковану допомогу. Після чого Марина з колегами буквально через день-два забирали їх до себе в бункер і там проводили перев’язки.

– Ми жили постійно в бункері. В нас була облаштована така кімната, де ми мали всі свої медичні запаси. Робили перев’язки і надавали допомогу, коли якісь бої  відбувались недалеко від нашого бункеру, – каже медикиня.

Їм одразу приносили поранених, вони проводили зупинку кровотечі, установку катетерів для внутрішньовенних вливань і вже потім евакуювали до госпіталя в разі потреби.

Так, у бункері жили і працювали впродовж 47 днів. Їли нормально раз на день, згадує медикиня, решта – кава-чай, інколи солодощі. Для роботи вистачало перев’язочних матеріалів, але зовсім не було знеболюючих, антибіотиків. Марина каже, що це було тяжко. І так працювали до самого полону.

– У нас було дві спроби евакуюватись, прорватися. Це єдиний був шанс вижити і не потрапити в полон. Але вже потім аналізуючи, яке утворилося кільце біля Маріуполя, стало зрозуміло, що прорватися у нас просто не було шансів, – згадує дівчина.

За словами медикині, у них було два варіанти: або вони потрапляли в полон, або загинули б. У них було дві спроби прорватися, дві ночі вони пробували, але не вдалось. Тому що були просто неспіврозмірні сили.

– 36-та бригада стояла до кінця, до останнього боєприпасу, хлопці постійно були на передових і  тримали оборону, але потім у нас просто вже не залишилось, чим воювати. Ті, хто зміг прорватися до Азовсталі, то вони прорвались, тому що мали транспортні засоби, а ми вже залишилися без нічого просто. Пішки. А пішки далеко не дійдеш.

Коли зрозуміли, що шансів на порятунок вже немає і перших захисників окупанти вже взяли в полон, зокрема поранених, Марина написала додому коротку смс: “вже все”. І потрапила в полон.

– Нас спершу везли на Уралі відкритому, тоді було дуже холодно, йшов дощ з мокрим снігом, але віра в те, що я житиму, була. Я знала, що буду жити, але мене чекає дуже важкий період, що це буде дуже складно. Тому що я й книжки читала про ці табори, не знаю, напевне, готувалася в мирному житті ще, – згадує Марина.

Медикиня згадує, що була тоді дуже втомлена. Вони всі були дуже втомлені. По дві ночі не спали, майже нічого не їли останні дні.

– Постійно було емоційне навантаження: то ми прориваємось, то нічого не виходить, вертаємось назад під обстрілами, під авіаударами, тому такий стан був незрозумілий, наче в якомусь іншому світі, – каже Марина.

Про полон жінка говорить обережно, щоб не нашкодити побратимам і колегам, яких досі утримує в тюрмах і СІЗО Росія.

– Там, в полоні по голівці не гладять, зрозуміло. Нас попередили, щоб ми не говорили задля того, щоб не нашкодити тим, хто там перебуває. Але відношення я б оцінила одним словом, це жорстоке. Жорстоке відношення. І так люди не повинні ставитись до людей, якої б нації ми не були, – каже Марина.

Медикиня каже, що повинно бути більше поваги навіть до військовополонених.  Але це не про Росію.

– Спочатку було нормально. В Таганрозі до офіцерів гірше ставились. У Валуйках там у нас самі жінки вже були, то до офіцерів краще ставились. Виділили нам кімнату, в якій був туалет, бо жінки, які були не офіцери, жили в кімнатах, де не було туалету, їх в туалет водили чотири рази на добу, тому вони мусили терпіти, – каже медикиня.

За словами Марини, це якщо так порівнювати відношення. В Таганрозі годували не дуже добре, погано, дуже слабкі вони приїхали звідти, виснажені. А от коли вже перебували в жіночих колоніях, то там краще було.

Листа додому дозволили написати всього раз. Марина написала українською. Але її та інших в’язнів змусили переписати російською. Попри внутрішній спротив взагалі відмовитись від цього, Марина таки переписала, але коротко. Рідним натякнула, що їх тут дезінформують і замовила мамі улюбленого тортика.

– Я написала, щоб забрали мої речі з Одеси, бо нам всім там вже говорили, що Одеса вже не наша. Я й не вірила, але розуміла, що скоріш за все не повернуся служити в Одесу, то хай вже забирають ті речі. Потім написала, щоб мама приготувала тортик для мене, який ми домовлялися, що вона приготує ще коли я була в бункері і ми спілкувалися по Starlink, – каже Марина.

Тортик “Монастирська хата”: трубочки з вишнями і крем сметанний. Звичайний торт, дуже просто готується. Марина сама дуже любить готувати, можна було замовити Наполеон чи Празький. Але медикині  чомусь саме його хотілося.

В полоні Марина пробула шість місяців і п’ять днів – це  189 днів. Коли  їх з іншими полоненими жінками з Азовсталі перевезли в черговий раз в Таганрог, там з’явились перші думки і здогадки про обмін. А коли  дорогою побачили, що рухаються в бік  населених пунктів України, надія ставала все міцнішою.

– Це неймовірне щастя. Там була гарна річка і був захід сонця і дуже красиво, це було наше українське повітря.  Нас перевірили по спискам, пошикували і ми мали рухатись вперед, до своїх автобусів. Ми почали співати гімн України, звичайно. Зі сльозами. Це було дуже круто, емоційно, – згадує дівчина.

Марину обміняли 17 жовтня разом зі 108-ма полоненими українками. Мама Марини і сестра Альона на зустріч з Мариною наварили вареників. А вдома не втомлюються балувати рідну людину улюбленою “Монастирською хатою”, торт, про який просила Марина у листі з полону.

Жінки нині не тямлять себе від щастя – безкінечне очікування в минулому. Вони ж бо дізналися про полон Марини з ворожих пабліків, з тих пір, згадує мама Марини Любов Сергієнкова, життя перетворилось на існування. Жінка поринула в домашні клопоти, рятували друзі і електронний щоденник, який вона почала вести – щодня так розмовляла з донечко.

– Сказати, що це було шоком, це нічого не сказати. Жили дуже важко. Дуже важко, тому що не було ніде жодної інформації. Ніде,  – зі сльозами на очах згадує Любов Сергієнкова.

І зачитує кілька речень зі свого щоденника:

“Ось 27 серпня. Так накрутила себе, що навіть стала думать, що ти ось-ось повинна бути вдома, ну трошки і все. Я не знаю, звідки це взялося, мабуть, душа так просить. А якщо це правда? Ох, якби так було. Оце отак. Маринка, я люблю тебе. Я жити без тебе не можу. Зараз це не життя, це існування”.

Нині родина не може набутися разом. Сестра Альона – фахівчиня ДСНС, щодня після роботи мчить до мами і сестри. Разом проводять вечори, чекають з фронту батька, він нині боронить донецький напрямок і  – на повернення інших полоних українців з російських тюрем.

Марина Голінько ще відновлюється від пережитого. Планує надолужити життя, яке в неї забрав російський окупант. За мужність Президент України нагородив жінку орденом третього ступеню.

Фото: автора

Російське вторгнення 24 лютого застало Марину Голінько у Маріуполі. Військова медикиня несла службу у складі 36-ї бригади. Вже за декілька днів  захисники перемістилися на завод імені Ілліча. Там і пробули до самого полону. Марина разом з іншими колегами-медиками здійснювала евакуацію поранених, до останнього виконувала свою роботу.

– Спочатку ми просто вивозили поранених із поля бою або перехвачували їх з позицій і відвозили до госпіталю. А коли госпіталь був переповнений і вже не мав потужностей надавати тривалу допомогу військовим, ми їх одразу відвозили у шпиталь, – каже Марина.

У шпиталі хірурги надавали невідкладну і більш кваліфіковану допомогу. Після чого Марина з колегами буквально через день-два забирали їх до себе в бункер і там проводили перев’язки.

– Ми жили постійно в бункері. В нас була облаштована така кімната, де ми мали всі свої медичні запаси. Робили перев’язки і надавали допомогу, коли якісь бої  відбувались недалеко від нашого бункеру, – каже медикиня.

Їм одразу приносили поранених, вони проводили зупинку кровотечі, установку катетерів для внутрішньовенних вливань і вже потім евакуювали до госпіталя в разі потреби.

Так, у бункері жили і працювали впродовж 47 днів. Їли нормально раз на день, згадує медикиня, решта – кава-чай, інколи солодощі. Для роботи вистачало перев’язочних матеріалів, але зовсім не було знеболюючих, антибіотиків. Марина каже, що це було тяжко. І так працювали до самого полону.

– У нас було дві спроби евакуюватись, прорватися. Це єдиний був шанс вижити і не потрапити в полон. Але вже потім аналізуючи, яке утворилося кільце біля Маріуполя, стало зрозуміло, що прорватися у нас просто не було шансів, – згадує дівчина.

За словами медикині, у них було два варіанти: або вони потрапляли в полон, або загинули б. У них було дві спроби прорватися, дві ночі вони пробували, але не вдалось. Тому що були просто неспіврозмірні сили.

– 36-та бригада стояла до кінця, до останнього боєприпасу, хлопці постійно були на передових і  тримали оборону, але потім у нас просто вже не залишилось, чим воювати. Ті, хто зміг прорватися до Азовсталі, то вони прорвались, тому що мали транспортні засоби, а ми вже залишилися без нічого просто. Пішки. А пішки далеко не дійдеш.

Коли зрозуміли, що шансів на порятунок вже немає і перших захисників окупанти вже взяли в полон, зокрема поранених, Марина написала додому коротку смс: “вже все”. І потрапила в полон.

– Нас спершу везли на Уралі відкритому, тоді було дуже холодно, йшов дощ з мокрим снігом, але віра в те, що я житиму, була. Я знала, що буду жити, але мене чекає дуже важкий період, що це буде дуже складно. Тому що я й книжки читала про ці табори, не знаю, напевне, готувалася в мирному житті ще, – згадує Марина.

Медикиня згадує, що була тоді дуже втомлена. Вони всі були дуже втомлені. По дві ночі не спали, майже нічого не їли останні дні.

– Постійно було емоційне навантаження: то ми прориваємось, то нічого не виходить, вертаємось назад під обстрілами, під авіаударами, тому такий стан був незрозумілий, наче в якомусь іншому світі, – каже Марина.

Про полон жінка говорить обережно, щоб не нашкодити побратимам і колегам, яких досі утримує в тюрмах і СІЗО Росія.

– Там, в полоні по голівці не гладять, зрозуміло. Нас попередили, щоб ми не говорили задля того, щоб не нашкодити тим, хто там перебуває. Але відношення я б оцінила одним словом, це жорстоке. Жорстоке відношення. І так люди не повинні ставитись до людей, якої б нації ми не були, – каже Марина.

Медикиня каже, що повинно бути більше поваги навіть до військовополонених.  Але це не про Росію.

– Спочатку було нормально. В Таганрозі до офіцерів гірше ставились. У Валуйках там у нас самі жінки вже були, то до офіцерів краще ставились. Виділили нам кімнату, в якій був туалет, бо жінки, які були не офіцери, жили в кімнатах, де не було туалету, їх в туалет водили чотири рази на добу, тому вони мусили терпіти, – каже медикиня.

За словами Марини, це якщо так порівнювати відношення. В Таганрозі годували не дуже добре, погано, дуже слабкі вони приїхали звідти, виснажені. А от коли вже перебували в жіночих колоніях, то там краще було.

Листа додому дозволили написати всього раз. Марина написала українською. Але її та інших в’язнів змусили переписати російською. Попри внутрішній спротив взагалі відмовитись від цього, Марина таки переписала, але коротко. Рідним натякнула, що їх тут дезінформують і замовила мамі улюбленого тортика.

– Я написала, щоб забрали мої речі з Одеси, бо нам всім там вже говорили, що Одеса вже не наша. Я й не вірила, але розуміла, що скоріш за все не повернуся служити в Одесу, то хай вже забирають ті речі. Потім написала, щоб мама приготувала тортик для мене, який ми домовлялися, що вона приготує ще коли я була в бункері і ми спілкувалися по Starlink, – каже Марина.

Тортик “Монастирська хата”: трубочки з вишнями і крем сметанний. Звичайний торт, дуже просто готується. Марина сама дуже любить готувати, можна було замовити Наполеон чи Празький. Але медикині  чомусь саме його хотілося.

В полоні Марина пробула шість місяців і п’ять днів – це  189 днів. Коли  їх з іншими полоненими жінками з Азовсталі перевезли в черговий раз в Таганрог, там з’явились перші думки і здогадки про обмін. А коли  дорогою побачили, що рухаються в бік  населених пунктів України, надія ставала все міцнішою.

– Це неймовірне щастя. Там була гарна річка і був захід сонця і дуже красиво, це було наше українське повітря.  Нас перевірили по спискам, пошикували і ми мали рухатись вперед, до своїх автобусів. Ми почали співати гімн України, звичайно. Зі сльозами. Це було дуже круто, емоційно, – згадує дівчина.

Марину обміняли 17 жовтня разом зі 108-ма полоненими українками. Мама Марини і сестра Альона на зустріч з Мариною наварили вареників. А вдома не втомлюються балувати рідну людину улюбленою “Монастирською хатою”, торт, про який просила Марина у листі з полону.

Жінки нині не тямлять себе від щастя – безкінечне очікування в минулому. Вони ж бо дізналися про полон Марини з ворожих пабліків, з тих пір, згадує мама Марини Любов Сергієнкова, життя перетворилось на існування. Жінка поринула в домашні клопоти, рятували друзі і електронний щоденник, який вона почала вести – щодня так розмовляла з донечко.

– Сказати, що це було шоком, це нічого не сказати. Жили дуже важко. Дуже важко, тому що не було ніде жодної інформації. Ніде,  – зі сльозами на очах згадує Любов Сергієнкова.

І зачитує кілька речень зі свого щоденника:

“Ось 27 серпня. Так накрутила себе, що навіть стала думать, що ти ось-ось повинна бути вдома, ну трошки і все. Я не знаю, звідки це взялося, мабуть, душа так просить. А якщо це правда? Ох, якби так було. Оце отак. Маринка, я люблю тебе. Я жити без тебе не можу. Зараз це не життя, це існування”.

Нині родина не може набутися разом. Сестра Альона – фахівчиня ДСНС, щодня після роботи мчить до мами і сестри. Разом проводять вечори, чекають з фронту батька, він нині боронить донецький напрямок і  – на повернення інших полоних українців з російських тюрем.

Марина Голінько ще відновлюється від пережитого. Планує надолужити життя, яке в неї забрав російський окупант. За мужність Президент України нагородив жінку орденом третього ступеню.

Фото: автора