Перші вибухи у лютому не завадили виїхати до недоношеного немовляти. Історія лікаря Юрія

Той ранок 24 лютого українці запам’ятають назавжди – перші вибухи, сирени, валізи, дорога. Але були й такі, хто просто одягнувся і пішов на роботу. Бо там на них чекали маленькі беззахисні пацієнти, які понад усе на світі потребували, щоб лікарі були поруч. 

Факти ICTV разом із благодійним фондом Твоя опора продовжують серію матеріалів під назвою Медичний фронт.

У перші дні повномасштабного вторгнення у дитячого анестезіолога-реаніматолога Юрія Мінчука, що працює у відділенні інтенсивної терапії Київської дитячої обласної лікарні №2 в Білій Церкві, мав бути вихідний.

– То була не моя зміна, – пригадує Юрій. – Я  прокинувся від вибухів, а потім був дзвінок з роботи: треба їхати в сторону Жашкова, забрати важку дитину. Там обстріли і всі бояться.

В обов’язки Юрія також входять виїзди у складі неонатологічної бригади. У перші дні повномасштабного вторгнення, каже, йому довелося їздити частіше, ніж зазвичай.

– Я розумію, людям було страшно. Донині у мене є знайомі, які ціпеніють від тривог. І начебто кожного дня вони, і ми до них уже звикли, а людина не може себе контролювати. Не чує, що ти їй кажеш, і все.

У той день Юрій повинен був забрати недоношене немовля. Колеги лікаря боялися туди їхати, бо за кілька годин до того у тій місцевості були прильоти.

– Там був непростий випадок. Важкі дихальні розлади у дитини, а мама після операції. Тато залишився з нею, бо їй необхідна була підтримка, маму не можна було залишати наодинці. А ми забрали немовля на кисневій підтримці в реанімобіль. І так у боксі привезли дитину до нас у відділення.

Перші тижні для всіх були найважчі: часті виїзди, по кілька діб у лікарні. Але варіант виїзду у більш безпечні регіони країни навіть не розглядався. Хоча такі пропозиції, розповідає, були.

– Я знав, що моє місце тут. Як би не було страшно. Ми чекали нападу, чекали окупації. Тому що ворожі війська підступали все ближче. Але ми очікували напливу пацієнтів – як дітей, так і дорослих, – згадує лікар.

Медики Білої Церкви хвилювалися, чи вистачить на всіх ресурсів.

 – Найстрашніше, з чим нині доводиться стикатися лікарям у найгарячіших точках, це вибирати. Вибирати, кому допомогти, а кому – вже ні, бо у тебе просто немає вдосталь медикаментів. Цього я боявся найбільше, – зауважив Юрій Мінчук.

І лише в моменти операцій, навіть якщо їх проводили під час повітряних тривог, лікарі забували і про війну, і про те, що менш ніж за сотню кілометрів від них наступає російська армія.

 – Коли триває операція, ти не думаєш про те, що тривога, а займаєшся своє справою. Тривога – ну, так, тривога. Ми просто продовжували далі працювати. Операційна у нас була захищена, і ми працювали.

У другій обласній дитячій лікарні в Білій Церкві лікуються діти різного віку від хвороб різної складності. Були такі, та і є до сьогодні, каже Юрій Мінчук, що можуть самостійно спуститися у бомбосховище, для інших медики облаштували палати у коридорах із дотриманням правила навіть не двох, а трьох-чотирьох стін.

 – Ми не могли їх спустити, оскільки це недоношені новонароджені в кювезах, на апаратах штучної вентиляції легень. Їх просто нереально з усім цим спустити в бомбосховище. Тож ми вивозили дітей у глухі приміщення за три або й чотири стіни. Хтось з медперсоналу залишався з ними, спостерігав, надавав допомогу, а всі інші спускалися в підвал.

Свою роботу Юрій Мінчук романтично порівнює з польотом літака. Каже, що в анестезіології, як в авіації, головне – злетіти і сісти. Але зізнається, навіть найпрофесійнішому лікарю складно без сучасного обладнання.

 – У нас дуже доступна медицина. Скільки моїх пацієнтів, які виїхали за кордон, скаржаться, що там на прийом до кардіолога тебе записують через три місяці. А у нас за один день можна у потрапити до лікаря, і кардіограму зробити. Рівень наших медиків, вважаю, дуже високий, і підходи правильні.

Повномасштабна війна надала Юрію Мінчуку ще більше сили, дала усвідомлення, що силу цю потрібно тільки нарощувати.

– Коли навчався у школі, думав: хто на нас може напасти? Час воєн залишився у підручниках з історії. Взагалі вірив, що люди – це не просто homo sapiens, а homo humanus – добрі! Помилявся.

Зараз він розуміє, що кожна людина, місто, область, країна мають бути максимально потужними. Цю міць повинні відчувати і бачити інші. У цьому його переконала війна, а ще – додала впевненості.

І так вважає не тільки Юрій Мінчук, але й інші лікарі, які з перших хвилин війни перебувають на передньому краї медичного фронту і не думають його залишати.

Аби допомогти лікарям, які з лютого працюють у таких умовах, благодійний фонд Твоя опора взяв під свою опіку понад 100 лікарень у всій Україні – як прифронтових, так і медзакладів з великою кількістю ВПО. Підсильте українських медиків через фонд Твоя опора, який закупить усе необхідне: і сучасне обладнання, і медикаменти.

Той ранок 24 лютого українці запам’ятають назавжди – перші вибухи, сирени, валізи, дорога. Але були й такі, хто просто одягнувся і пішов на роботу. Бо там на них чекали маленькі беззахисні пацієнти, які понад усе на світі потребували, щоб лікарі були поруч. 

Факти ICTV разом із благодійним фондом Твоя опора продовжують серію матеріалів під назвою Медичний фронт.

У перші дні повномасштабного вторгнення у дитячого анестезіолога-реаніматолога Юрія Мінчука, що працює у відділенні інтенсивної терапії Київської дитячої обласної лікарні №2 в Білій Церкві, мав бути вихідний.

– То була не моя зміна, – пригадує Юрій. – Я  прокинувся від вибухів, а потім був дзвінок з роботи: треба їхати в сторону Жашкова, забрати важку дитину. Там обстріли і всі бояться.

В обов’язки Юрія також входять виїзди у складі неонатологічної бригади. У перші дні повномасштабного вторгнення, каже, йому довелося їздити частіше, ніж зазвичай.

– Я розумію, людям було страшно. Донині у мене є знайомі, які ціпеніють від тривог. І начебто кожного дня вони, і ми до них уже звикли, а людина не може себе контролювати. Не чує, що ти їй кажеш, і все.

У той день Юрій повинен був забрати недоношене немовля. Колеги лікаря боялися туди їхати, бо за кілька годин до того у тій місцевості були прильоти.

– Там був непростий випадок. Важкі дихальні розлади у дитини, а мама після операції. Тато залишився з нею, бо їй необхідна була підтримка, маму не можна було залишати наодинці. А ми забрали немовля на кисневій підтримці в реанімобіль. І так у боксі привезли дитину до нас у відділення.

Перші тижні для всіх були найважчі: часті виїзди, по кілька діб у лікарні. Але варіант виїзду у більш безпечні регіони країни навіть не розглядався. Хоча такі пропозиції, розповідає, були.

– Я знав, що моє місце тут. Як би не було страшно. Ми чекали нападу, чекали окупації. Тому що ворожі війська підступали все ближче. Але ми очікували напливу пацієнтів – як дітей, так і дорослих, – згадує лікар.

Медики Білої Церкви хвилювалися, чи вистачить на всіх ресурсів.

 – Найстрашніше, з чим нині доводиться стикатися лікарям у найгарячіших точках, це вибирати. Вибирати, кому допомогти, а кому – вже ні, бо у тебе просто немає вдосталь медикаментів. Цього я боявся найбільше, – зауважив Юрій Мінчук.

І лише в моменти операцій, навіть якщо їх проводили під час повітряних тривог, лікарі забували і про війну, і про те, що менш ніж за сотню кілометрів від них наступає російська армія.

 – Коли триває операція, ти не думаєш про те, що тривога, а займаєшся своє справою. Тривога – ну, так, тривога. Ми просто продовжували далі працювати. Операційна у нас була захищена, і ми працювали.

У другій обласній дитячій лікарні в Білій Церкві лікуються діти різного віку від хвороб різної складності. Були такі, та і є до сьогодні, каже Юрій Мінчук, що можуть самостійно спуститися у бомбосховище, для інших медики облаштували палати у коридорах із дотриманням правила навіть не двох, а трьох-чотирьох стін.

 – Ми не могли їх спустити, оскільки це недоношені новонароджені в кювезах, на апаратах штучної вентиляції легень. Їх просто нереально з усім цим спустити в бомбосховище. Тож ми вивозили дітей у глухі приміщення за три або й чотири стіни. Хтось з медперсоналу залишався з ними, спостерігав, надавав допомогу, а всі інші спускалися в підвал.

Свою роботу Юрій Мінчук романтично порівнює з польотом літака. Каже, що в анестезіології, як в авіації, головне – злетіти і сісти. Але зізнається, навіть найпрофесійнішому лікарю складно без сучасного обладнання.

 – У нас дуже доступна медицина. Скільки моїх пацієнтів, які виїхали за кордон, скаржаться, що там на прийом до кардіолога тебе записують через три місяці. А у нас за один день можна у потрапити до лікаря, і кардіограму зробити. Рівень наших медиків, вважаю, дуже високий, і підходи правильні.

Повномасштабна війна надала Юрію Мінчуку ще більше сили, дала усвідомлення, що силу цю потрібно тільки нарощувати.

– Коли навчався у школі, думав: хто на нас може напасти? Час воєн залишився у підручниках з історії. Взагалі вірив, що люди – це не просто homo sapiens, а homo humanus – добрі! Помилявся.

Зараз він розуміє, що кожна людина, місто, область, країна мають бути максимально потужними. Цю міць повинні відчувати і бачити інші. У цьому його переконала війна, а ще – додала впевненості.

І так вважає не тільки Юрій Мінчук, але й інші лікарі, які з перших хвилин війни перебувають на передньому краї медичного фронту і не думають його залишати.

Аби допомогти лікарям, які з лютого працюють у таких умовах, благодійний фонд Твоя опора взяв під свою опіку понад 100 лікарень у всій Україні – як прифронтових, так і медзакладів з великою кількістю ВПО. Підсильте українських медиків через фонд Твоя опора, який закупить усе необхідне: і сучасне обладнання, і медикаменти.