27 жовтня — День пам’яті жертв розстрілів у Сандармоху

Сандармо́х — лісове урочище в Карелії. А ще — одне, як писав академік Андрій Сахаров, з проклятих Богом місць на землі: у 30-х роках минулого століття чекісти  розстріляли тут майже 10 тисяч «ворогів народу». Серед них було чимало «петлюрівців», «українських буржуазних націоналістів» і «куркулів».

«В день міняв по кілька наганів…»

Осінь 1937 року. «Країна рад» готується відзначити 20-ті роковини «великої жовтневої революції» і шпальти газет рясніють повідомленнями про «успіхи радянських людей на трудовому фронті». В НКВС вирішили теж відзначитись. Але в чекістів свій, особливий і невидимий для стороннього ока, фронт. Командує ним сам «товариш сталін». І в жовтні 1937-го особлива трійка управління НКВС по Ленінградській області засуджує до смертної кари 1116 в’язнів Соловецької тюрми. Приречених етапують Білим морем до порту Кем, звідтіля залізницею на станцію Медвежа Гора і розміщують в буцегарні Біломорсько-Балтійського табору. А звідти на вантажівках доправляють до лісового урочища Сандармох. Там 27 жовтня — 4 листопада не вщухають постріли.

Ватагу чекістав, які виконують вироки «трійок», очолюють капітан держбезпеки Михайло Матвєєв і його помічник лейтенант Георгій Алафер. За 5 днів вони розстріляли 1111 засуджених. Із 1116: один в’язень помер у Соловецькій тюремній лікарні напередодні розстрілу, а ще чотирьох відправили для додаткового розслідування до Києва, Одеси й Ленінграда. Їх стратять  пізніше.

А їхні безпосередні вбивці, Михайло Матвєєв і Георгій Алафер, ще довго служитимуть  в каральних органах і стануть  вельми заслуженими — за радянськими мірками — людьми. Обох нагородять орденами Леніна, Червоної Зірки й Червоного Прапора, обидва вийдуть на пенсію і спокійно житимуть в Ленінграді. Матвєєв буде частим гостем у ленінградських школах і навіть вишах, де з великою гордістю розповідатиме про «героїчний шлях радянського чекіста». А в компанії таких же покидьків, добряче хильнувши, згадуватиме Сандармох і своїх жертв, яких там знищував. Як писала наприкінці 80-х років ленінградська преса, цей урод особливо полюбляв розповідати, що роботи стільки багато було, що «доводилося міняти нагани, оскільки стволи не витримували». А в рапорті писав, що «стріляв дві доби, поки не втомилася рука, стало нудно і захотілося спати».

Це такі покидьки, як Матвєєв, вчинили жовтневий заколот. На таких покидьках трималася вся каральна система срср. То хто ж він, цей диявол? Народився 1892 року в Новгородській губернії, росіянин. Закінчив два класи сільської школи і вступив до Червоної армії, брав участь у штурмі Зимового палацу. Член ВКП(б) з 1918 року. З 1919-го  виконував «операції з виконання вироків засудженим», тобто розстрілював людей. Почесний чекіст, відзначений бойовою зброєю — «Браунінгом» і «Вальтером». У 1936 році нарівні з деякими іншими виконавцями смертних вироків «за особливі заслуги у боротьбі за зміцнення соціалістичного ладу» був нагороджений орденами Леніна і  Червоної Зірки.

Хто вони, «вороги народу»?..

З 1111 розстріляних близько 300 осіб були українцями. Найбільше — 151-го — стратили третього листопада 1937 року. То був цвіт українського національного й культурного відродження, справжня українська інтелектуальна еліта. Зокрема, літератори Микола Куліш, Валер’ян Підмогильний, Микола Зеров, Марко Вороний, Павло Филипович, Валер’ян Поліщук, Григорій Епік, Михайло Яловий  Олекса Слісаренко,  театральний режисер Лесь Курбас, освітяни Антін, Богдан і Остап Крушельницькі, Микола й Іван Сіяки, історики Матвій Яворський і Сергій Грушевський (небіж Михайла Грушевського), географ і картограф Степан Рудницький, філософ Петро Демчук, дипломати й правознавці Михайло Лозинський і Юрій Мазуренко, колишній прем’єр-міністр УНР Володимир Чехівський, військові діячі Омелян Волох, Михайло Полоз, брати Василь, Петро і Володимир Дідушки та багато-багато інших…

Валеріан Підмогильний

Був одним із організаторів літературного угруповання «Ланка», яке 1926-го перейменоване в «Марс». Сюди входили талановиті письменники Борис Антоненко-Давидович, Григорій Косинка, Тодось Осьмачка, Євген Плужник, Дмитро Фальківський. Потужна літературна та видавнича діяльність сприяли популярності та авторитету Валер’яна Підмогильного. 8 грудня 1934-го його заарештували  за начебто «участь у терористичній організації, яка мала на меті  терор проти керівників партії». На допитах Підмогильний не визнавав себе винним. Проте виїзною сесією військової колегії верховного суду срср у березні 1935-го його засудили на десять років позбавлення волі, а 3 листопада 1937-го розстріляли.

Володимир Чехівський

Політичний і релігійний діяч, педагог, ідеолог української церковної автокефалії. У 1919–1920 роках викладав у Кам’янець-Подільському державному українському університеті та Вінницькому інституті народної освіти, брав активну участь у соборі Української автокефальної православної церкви. Був радником першого митрополита УАПЦ Василя Липківського, брав участь у роботі Пастирських курсів УАПЦ та редагуванні її офіційного друкованого органу «Церква й життя».  За радянських часів його неодноразово заарештовували зі звинуваченнями в антирадянській діяльності. З 1933 року покарання відбував у Соловецькому таборі особливого призначення

Марко Вороний

Друкуватися почав у 20-х роках. Автор збірок віршів для дітей «Будівельники», «Коники», «Носоріг», «Ставок», «Червоні краватки». Успішно виступав у жанрі сонета, мріяв видати книжку-сонетарій. Філософська лірика поета, особливо на релігійні теми, вражає своєю глибиною й прозірливістю. Арештований 19 березня 1935 року в Києві. У нього вилучили рукописи та особисте листування в трьох теках, а також книги Михайла Грушевського

Як видно з архівно-слідчої справи М. Вороного, він, перебуваючи в ув’язненні, звертався із заявою в органи НКВС, у якій відмовлявся від зізнань, даних на попередньому слідстві та в суді, і просив переглянути його справу. Безрезультатно.

Дмитро Фальківський

Друкуватися почав у 1924 році. Свої поезії поміщав у журналах «Червоний Шлях», «Всесвіт», «Глобус». У ліриці Фальківського, поруч із мотивами поліської природи, головна увага зосереджена на відображенні трагічних подій революції 1917–1920-х років в Україні. Його ліричні твори — це сповідь молодої людини, яка, віддавши свою першу юнацьку віру і запал більшовизмові, побачила безглуздість жертв і залишилася з комплексом провини та туги за чистою первісністю природи. У грудні 1934-го заарештований за фальшивим звинуваченням у терористичній діяльності.

Григорій Епік

Український письменник. Закінчив Кам’янецьке народне училище і працював у залізничних майстернях. Від 1924 року — у Харкові: головний редактор видавництва «Червоний шлях», очолював Державне видавництво художньої літератури. У літературній дискусії 1925–1928-х років підтримував позицію М. Хвильового. Дебютував збіркою віршів-дум «Червона кобза». Серед його творів — п’єса «Кров на Лені», романи «Без ґрунту», «Перша весна». Брав участь у діяльності сценарного відділу Всеукраїнського фотокіноуправління, за його сценарієм на Ялтинській кіностудії знято стрічку «Трипільська трагедія». 5 грудня 1934 Епіка було заарештовано і за звинуваченням у терористичній діяльності засуджено до 10 років ув’язнення, покарання відбував на Соловках. Розстріляний 9 жовтня 1937 року.

Сліди злочинів не приховати

Чекісти завжди намагалися приховати сліди своїх кривавих злодіянь. Розстріли в урочищі Сандармох не стали винятком: майже 60 років ніхто й нічого не знав про долю цього соловецького етапу. Окрім самих чекістів, звісно. Ба більше, існувало припущення, що цих 1116 нещасних посадили на баржу і втопили у Білому морі. Цієї гіпотези дотримувався навіть Олександр Солженіцин!.. Але в середині 90-х директор Санкт-Петербурзького «Меморіалу» Веніамін Іофе «відкопав» в архіві  фсб розстрільні списки жертв Сандармоху. Згодом вдалося встановити прізвища понад  6 тисяч людей, які знайшли свій останній прихисток у холодній карельській землі. А потім… Після того, як президентом росії став путін, почалися, за словами відомого журналіста Олександра Невзорова, «навколо Сандармоху незрозумілі речі».

Зокрема, вустами деяких продажних істориків влада оголосила, що в урочищі покояться ніякі не жертви сталінського режиму, а… червоноармійці, розстріляні фінами під час радянсько-фінської війни!.. А в 2016 році проти активіста Дмитрієва, який багато зробив для з’ясування правди про Сандармохську трагедію, порушили  кримінальну справу, звинувативши в насильницьких діях проти неповнолітньої прийомної доньки і  незаконному зберіганні зброї. Згодом, не в сексуальному насильстві, винесли вирок. До речі, суд відбувався в закритому режимі: справи за звинуваченням у сексуальному насильстві завжди розглядаються — зі зрозумілих причин — у такому режимі. Тому й висунули йому таке звинувачення, намагаючись не допустити на суд журналістів та активістів.

За словами голови громадської організації «Соловецьке братство» Георгія Лук’янчука, починаючи з 1998 року і до  2013-го, щороку українські делегації відвідували урочище Сандармох. Звідтіля їхали на Біломорканал, на Соловки, де в таборах мордувалися тисячі українців. Та після 2014-го ми позбавлені можливості  вшановувати пам’ять невинно убієнних…