Головний ворог наших поранених – інфекція. Історії бійців, за життя яких борються лікарі

Війна – це справжня кузня для хірургів. Під час бойових дій медики щодня лікують тяжкопоранених військових та цивільних українців. Для наших захисників після передової боротьба тут, у лікарні, не менш складна та важлива.

Адже для того щоб вижити та повернутися до повноцінного життя, вони витримали десятки операцій, а попереду ще складна та тривала реабілітація. Факти ICTV побували в одній зі столичних лікарень і поспілкувалися з військовими, розпитали, якою є ціна життя тяжкопоранених.

Відомий хірург, доктор медичних наук Сергій Галич веде нас до палати, де лежать важкі пацієнти. Йдеться навіть не про вогнепальні поранення, а про великі мінно-вибухові рани. Перш ніж познайомити нас з героями, він пояснює:

– Одна з найбільших проблем таких ран, що вони інфіковані. Якщо з поля бою привозять поранених, вони ж не чисті. І тому вони, як правило, мають інфекції у ранах. Одразу закривати такі рани нема жодного сенсу. Тому що дуже високий ризик поширення інфекції в організмі та різних ускладнень.

Сергій Галич

За словами лікаря, для того щоб закрити такі рани – їх потрібно готувати. Треба вичищати спеціальними технологіями, аби відновити стан тканин і нормальне кровопостачання. Тоді можна братися за закриття ран та пересадку шкіри.

Тоді дуже висока вірогідність того, що вона приживеться. Якщо пересадити шкіру просто на інфіковану рану, інфекція з’їдає все. Там нічого не лишиться. І ця людина може загинути.

У палаті ми знайомимося з трьома військовослужбовцями. Всі троє – Юрій Брида, Андрій Ошлаков та Дмитро Сєряков – добровольці, брали участь у боях на Донецькому напрямку. Там кожен дістав мінно-вибухові поранення. Троє побратимів родом з різних областей України, тож раніше не були знайомі – а нині разом проходять лікування.

Юрій Брижа потрапив до лав ЗСУ на початку травня, до цього працював на гірничому підприємстві на Дніпропетровщині. Прийшов до військкомату з власної волі. Розповідає, що мав неабияке бажання “надерти зад рашистам”.

Спершу потрапив до складу територіально оборони, згодом, після військових навчань, був направлений на фронт – на Донецький напрямок. Його служба тривала до 21 липня.

– Ми щойно заїхали на позицію. І в той же момент почався інтенсивний мінометний обстріл. Я дістав поранення в ногу. Це була буквально мить. Звернув увагу, що нога у мене перевернута, кістка розбита, – згадує Юрій.

Юрій Брижа

За словами воїна, завдяки тому, що вони проходили навчання, він зумів накласти собі турнікет на руку. Його побратим наклав йому турнікет на ногу, бо сам би він не зміг.

– Є такий такий хлопець, я хочу, щоб його знала вся Україна, це Артем Желізняк, молодий хлопчина, який витягнув мене з цього пекла, завдяки йому я зараз живий, – дякує Юрій.

Відтоді Юрій разом з лікарями бореться за власне одужання. Зараз для нього та побратимів зі схожими пораненнями головний ворог – інфекції, які чіпляються під час лікування. Іноді лікування мінно-вибухових поранень може затягуватися більш ніж на пів року, адже інфекції постійно мутують, звикають до все нових антибіотиків, а відтак заважають процесу загоєння.

– Найголовніше зараз – перемогти ту інфекцію, яка всередині. Тому що при пораненні сюди залітає вся таблиця Менделєєва. Вона сидить і очікує. Спочатку це одна інфекція, потім друга, потім третя. Полікували, наче все добре, нічого нема. Через три дні знову інфекція, – ділиться Юрій.

Побратиму Юрія, Андрію Ошлакову з родиною пощастило виїхати з окупованого росіянами Мелітополя у квітні. Пригадує, як дивом вдалося виїхати.

– На російському КПП ми стояли 9 годин. Лише наприкінці дня росіяни зробили коридор і ми змогли виїхати. Коли ми вже потрапили на вільну від росіян територію, одразу стало легше дихати, – згадує Андрій.

Андрій евакуював родину у безпечне місце, а сам мобілізувався. У червні, під час спостереження за ворогом, снаряд потрапив прямо в окоп, побратим Андрія загинув у нього на очах. Найважче лікування вже позаду. Але попереду тривале відновлення.

Андрій Ошлаков

– Ми спостерігали за вказаним нам районом, щоб ворог не йшов на нас. Весь цей час ми наражалися на постійні артобстріли. Накривали нас постійно, цілодобово. Це були і міномети, і Гради. Ми були в окопах. І в останній момент, коли трапилося поранення, влучили прицільно у наш окоп, – згадує воїн.

Андрій отримав поранення кінцівки, а також рани на спині, були пошкоджені легені. Йому пощастило, адже для пересадки йому вистачило власної шкіри.

Найважче лікування вже позаду. Але попереду тривале відновлення зламаної кістки ноги. Аби побороти інфекції у ранах, йому доводиться весь час бути підключеним до апарата, який 24/7 очищає відкриті рани.

– Спеціальна губка ставиться на рану. І її заміна – це оперативне втручання із наркозом. Тобто це операція. І такі операції кожні чотири дні мають бути, щоби рана очищалася швидше. А так була ще пересадка м’язів і пересадка шкіри, це були найважчі операції, – ділиться Андрій.

А от стан третього нашого співрозмовника лікарі називають дивом. Військовослужбовець Дмитро Сєряков під час виконання бойового завдання підірвався на міні, зазнав величезного поранення на спині, від вибуху повиривало м’язи. До всього зламав щелепу і перші два місяці взагалі не міг розмовляти.

– Отримав поранення у Пісках. Золота Нива. Ми були перша мінометна батарея 120-го калібру. І при виконанні бойового завдання нам потрібно було підвезти боєкомплект. І вийшло так, що підірвалися на ворожій міні протитанковій. І від машини нічого не залишилося, – згадує Дмитро.

Лікарі казали, що будуть починати вчити Дмитра тільки повзати у грудні або в січні. Тому що він постійно лежав. Дуже сильно схуд. На лівому боці не міг лежати. На правому боці – пролежень.

– На животі теж не можу лежати. От всю ніч крутишся, одну годину поспиш – і то добре. Можна сказати, що зміг стати на ноги завдяки тому, що зі мною поряд були мої батьки, – визнає воїн.

Дмитро Сєряков

До 24 лютого Дмитро встиг попрацювати і вчителем фізкультури, і поліцейським, а також проходив військову службу за контрактом. З початком повномасштабної війни встав на захист країни.

– Коли приєднався до своїх побратимів, я був на десятому небі від щастя. Тому що знав, що з ними нарешті буду. Захищати територіальну цілісність України нашої. Тому що ми до себе в гості нікого не звали. Вони самі до нас прийшли, – каже Дмитро.

Попри свої заслуги, героями хлопці називають не себе, а лікарів, бо, без перебільшення, вони повертають їм звичне життя, і так само наближають перемогу.

– Ми вдячні за все, за турботу. Іноді достатньо того, коли лікар зайде і подивиться таким добрим поглядом. Коли лікар каже: Не  розкисай. От учора було добре тобі, а сьогодні буде ще краще. Дуже велика вдячність Тимуру Вікторовичу Ковальчуку. Він дуже багато зусиль доклав до мого лікування. Якщо б не він, то я б ще й досі лежав би, – дякує Дмитро.

Тимур Ковальчук

Війна – це справжня кузня хірургів, – цю фразу ми, власне, й почули від хірурга Тимура Ковальчука, якому завдячують життям усі троє наших героїв. Лікар розповідає, що сьогоднішні реалії роботи – справжній виклик для лікарів і через складність поранених людей, і через їхню кількість. Попри це, мотивація для роботи залишається дуже простою.

– Мотивація – це хороший результат. Коли дійсно вдається допомогти пацієнту, коли ти бачиш на власні очі, що приніс користь людині. Як ось на прикладі пацієнта Дмитра, який знову почав ходити. Можна сказати, що це справжнє диво! – зауважує Тимур Ковальчук.

Фото автора

Війна – це справжня кузня для хірургів. Під час бойових дій медики щодня лікують тяжкопоранених військових та цивільних українців. Для наших захисників після передової боротьба тут, у лікарні, не менш складна та важлива.

Адже для того щоб вижити та повернутися до повноцінного життя, вони витримали десятки операцій, а попереду ще складна та тривала реабілітація. Факти ICTV побували в одній зі столичних лікарень і поспілкувалися з військовими, розпитали, якою є ціна життя тяжкопоранених.

Відомий хірург, доктор медичних наук Сергій Галич веде нас до палати, де лежать важкі пацієнти. Йдеться навіть не про вогнепальні поранення, а про великі мінно-вибухові рани. Перш ніж познайомити нас з героями, він пояснює:

– Одна з найбільших проблем таких ран, що вони інфіковані. Якщо з поля бою привозять поранених, вони ж не чисті. І тому вони, як правило, мають інфекції у ранах. Одразу закривати такі рани нема жодного сенсу. Тому що дуже високий ризик поширення інфекції в організмі та різних ускладнень.

Сергій Галич

За словами лікаря, для того щоб закрити такі рани – їх потрібно готувати. Треба вичищати спеціальними технологіями, аби відновити стан тканин і нормальне кровопостачання. Тоді можна братися за закриття ран та пересадку шкіри.

Тоді дуже висока вірогідність того, що вона приживеться. Якщо пересадити шкіру просто на інфіковану рану, інфекція з’їдає все. Там нічого не лишиться. І ця людина може загинути.

У палаті ми знайомимося з трьома військовослужбовцями. Всі троє – Юрій Брида, Андрій Ошлаков та Дмитро Сєряков – добровольці, брали участь у боях на Донецькому напрямку. Там кожен дістав мінно-вибухові поранення. Троє побратимів родом з різних областей України, тож раніше не були знайомі – а нині разом проходять лікування.

Юрій Брижа потрапив до лав ЗСУ на початку травня, до цього працював на гірничому підприємстві на Дніпропетровщині. Прийшов до військкомату з власної волі. Розповідає, що мав неабияке бажання “надерти зад рашистам”.

Спершу потрапив до складу територіально оборони, згодом, після військових навчань, був направлений на фронт – на Донецький напрямок. Його служба тривала до 21 липня.

– Ми щойно заїхали на позицію. І в той же момент почався інтенсивний мінометний обстріл. Я дістав поранення в ногу. Це була буквально мить. Звернув увагу, що нога у мене перевернута, кістка розбита, – згадує Юрій.

Юрій Брижа

За словами воїна, завдяки тому, що вони проходили навчання, він зумів накласти собі турнікет на руку. Його побратим наклав йому турнікет на ногу, бо сам би він не зміг.

– Є такий такий хлопець, я хочу, щоб його знала вся Україна, це Артем Желізняк, молодий хлопчина, який витягнув мене з цього пекла, завдяки йому я зараз живий, – дякує Юрій.

Відтоді Юрій разом з лікарями бореться за власне одужання. Зараз для нього та побратимів зі схожими пораненнями головний ворог – інфекції, які чіпляються під час лікування. Іноді лікування мінно-вибухових поранень може затягуватися більш ніж на пів року, адже інфекції постійно мутують, звикають до все нових антибіотиків, а відтак заважають процесу загоєння.

– Найголовніше зараз – перемогти ту інфекцію, яка всередині. Тому що при пораненні сюди залітає вся таблиця Менделєєва. Вона сидить і очікує. Спочатку це одна інфекція, потім друга, потім третя. Полікували, наче все добре, нічого нема. Через три дні знову інфекція, – ділиться Юрій.

Побратиму Юрія, Андрію Ошлакову з родиною пощастило виїхати з окупованого росіянами Мелітополя у квітні. Пригадує, як дивом вдалося виїхати.

– На російському КПП ми стояли 9 годин. Лише наприкінці дня росіяни зробили коридор і ми змогли виїхати. Коли ми вже потрапили на вільну від росіян територію, одразу стало легше дихати, – згадує Андрій.

Андрій евакуював родину у безпечне місце, а сам мобілізувався. У червні, під час спостереження за ворогом, снаряд потрапив прямо в окоп, побратим Андрія загинув у нього на очах. Найважче лікування вже позаду. Але попереду тривале відновлення.

Андрій Ошлаков

– Ми спостерігали за вказаним нам районом, щоб ворог не йшов на нас. Весь цей час ми наражалися на постійні артобстріли. Накривали нас постійно, цілодобово. Це були і міномети, і Гради. Ми були в окопах. І в останній момент, коли трапилося поранення, влучили прицільно у наш окоп, – згадує воїн.

Андрій отримав поранення кінцівки, а також рани на спині, були пошкоджені легені. Йому пощастило, адже для пересадки йому вистачило власної шкіри.

Найважче лікування вже позаду. Але попереду тривале відновлення зламаної кістки ноги. Аби побороти інфекції у ранах, йому доводиться весь час бути підключеним до апарата, який 24/7 очищає відкриті рани.

– Спеціальна губка ставиться на рану. І її заміна – це оперативне втручання із наркозом. Тобто це операція. І такі операції кожні чотири дні мають бути, щоби рана очищалася швидше. А так була ще пересадка м’язів і пересадка шкіри, це були найважчі операції, – ділиться Андрій.

А от стан третього нашого співрозмовника лікарі називають дивом. Військовослужбовець Дмитро Сєряков під час виконання бойового завдання підірвався на міні, зазнав величезного поранення на спині, від вибуху повиривало м’язи. До всього зламав щелепу і перші два місяці взагалі не міг розмовляти.

– Отримав поранення у Пісках. Золота Нива. Ми були перша мінометна батарея 120-го калібру. І при виконанні бойового завдання нам потрібно було підвезти боєкомплект. І вийшло так, що підірвалися на ворожій міні протитанковій. І від машини нічого не залишилося, – згадує Дмитро.

Лікарі казали, що будуть починати вчити Дмитра тільки повзати у грудні або в січні. Тому що він постійно лежав. Дуже сильно схуд. На лівому боці не міг лежати. На правому боці – пролежень.

– На животі теж не можу лежати. От всю ніч крутишся, одну годину поспиш – і то добре. Можна сказати, що зміг стати на ноги завдяки тому, що зі мною поряд були мої батьки, – визнає воїн.

Дмитро Сєряков

До 24 лютого Дмитро встиг попрацювати і вчителем фізкультури, і поліцейським, а також проходив військову службу за контрактом. З початком повномасштабної війни встав на захист країни.

– Коли приєднався до своїх побратимів, я був на десятому небі від щастя. Тому що знав, що з ними нарешті буду. Захищати територіальну цілісність України нашої. Тому що ми до себе в гості нікого не звали. Вони самі до нас прийшли, – каже Дмитро.

Попри свої заслуги, героями хлопці називають не себе, а лікарів, бо, без перебільшення, вони повертають їм звичне життя, і так само наближають перемогу.

– Ми вдячні за все, за турботу. Іноді достатньо того, коли лікар зайде і подивиться таким добрим поглядом. Коли лікар каже: Не  розкисай. От учора було добре тобі, а сьогодні буде ще краще. Дуже велика вдячність Тимуру Вікторовичу Ковальчуку. Він дуже багато зусиль доклав до мого лікування. Якщо б не він, то я б ще й досі лежав би, – дякує Дмитро.

Тимур Ковальчук

Війна – це справжня кузня хірургів, – цю фразу ми, власне, й почули від хірурга Тимура Ковальчука, якому завдячують життям усі троє наших героїв. Лікар розповідає, що сьогоднішні реалії роботи – справжній виклик для лікарів і через складність поранених людей, і через їхню кількість. Попри це, мотивація для роботи залишається дуже простою.

– Мотивація – це хороший результат. Коли дійсно вдається допомогти пацієнту, коли ти бачиш на власні очі, що приніс користь людині. Як ось на прикладі пацієнта Дмитра, який знову почав ходити. Можна сказати, що це справжнє диво! – зауважує Тимур Ковальчук.

Фото автора