Вороги боялися дивитись в очі, бо думали, що нас захищає магія. Азовець Вишня про полон і пекло Маріуполя

Нещодавно російські окупанти повернули з полону багато бійців полку Азов. Один з них, Дмитро Усиченко, позивний Вишня, розповів Азов Медіа про те, як через півтори години після прибуття в Маріуполь отримав поранення, та з якими думками зустрів наказ здатися.

 – Мені запропонували полетіти на допомогу хлопцям в Маріуполь, – розповів Дмитро. – Я ще з одним другом полетів. Я розумів, що це може бути квиток в один кінець, але там не вистачало людей, потрібно було допомогти.

Навіть досвідченого бійця Азова вразило те, що він побачив у місті.

 – Ми бачили контужених дітей, що йшли по воду, трупи на вулицях, серед яких вони грали у м’ячика і сміялися. А ще запам’ятав мамочку з дитячим возиком, яка гуляла, а поруч на алеї лежали мертві люди. Це був сюрреалізм якийсь.

Десь недалеко точився бій. Хлопці зайняли позицію біля будинку. Їхнім завданням було підбити танк, що курсував по перехрестю і прикривав піхоту росіян. Вони привезли Матадори та Джавеліни. Але одне невірне рішення, і хлопців поранило.

Той танк вистрілив прямою наводкою. Снаряд пролетів проміж них, легко поранивши. Дмитру обпекло лице вибуховими газами.

Їх забрали медики. Після лікування він знову повернувся до підрозділу.

 – Я спочатку падав, коли міни летіли, – розповів Вишня. – Та хлопці почали сміятися. Вони вже звикли і не звертали на ті міни уваги. На війні багато на що не звертаєш уваги. Наприклад, порвалася форма, то так в ній і воюють. Гроші та золото теж не мають жодного значення.

Вишні навіть серед руїн під ноги трапився величезний пакунок з грішми. Він тільки жбурнув його ногою. Війна, навіщо ті гроші!

Потім було друге поранення в руку. А за третім разом у нього влучив снайпер, але Дмитру судилося залишитися живим. Це вже було на Азовсталі.

Його поклали в окрему кімнату і доглядали. У медиків уже закінчувалися медикаменти і сили. Поранення у черевну порожнину вже не лікувалися. Бійці помирали.

Один снаряд влучив у сусідню кімнату і не розірвався, а просто розтрощив стіни. Всі, кого там привалило – стали двохсотими. Їх ніхто не витягав звідти – дуже великі плити впали – так вони там і залишилися.

 – Ми не вірили, що буде наказ здатися у полон, – каже Дмитро. – Бо це спрималося як кінець.

Коли повідомили, що потрібно здаватися, Дмитро хотів застрелитися. Сидів, крутив у руках зброю, але все ж таки вирішив, що цей шлях для слабаків. Хоча чув, що азовців російські окупанти ненавидять і знущаються над ними особливо жорстоко.

Дмитра винесли з Азовсталі на ношах. Потім були обшуки і допити в Новоазовську.

 – Орки забирали все, що вважали за цінне для себе, – посміхнувся Дмитро. – Це для них трофеї.

ФСБшники допитували, хто, що робив, чи стріляв у мирне населення. Хоча ці відповіді їх мало цікавили, тому що у них було інше завдання – спровокувати бійця дати свідчення, що азовці – це шибайголови, які не жалкують нікого.

Зараз вишукують когось, хто може оббрехати командира, Редіса, що користується у бійців безпрецедентною повагою.

Після допитів і всіх формальностей поранених помістили у лікарню. Але лікування як такого не надавали. Навіть знеболювальних не давали.

 – Медички все просили мене – не дивись мені в очі, не дивись, – усміхнувся Дмитро. – Вони боялися чорної магії. Вони так бояться Азова і азовців! І думають, що нам допомагають потойбічні сили.

Навіть ФСБшники допускають таке, деякі при виході бійців з Азовсталі не стримувались і казали хлопцям, що воюють вони ох..ренно!

 – Може й так, може і підтримує вища сила, – погодився Дмитро. – Ми на Азовсталі всі повірили у вищі сили. Я з козацького роду. Може, десь хтось і характерником був.

Півтора місяця пролежав Вишня у ворожому госпіталі. А якось вночі їх розбудили і наказали збиратися. На обмін. Дмитро до останнього не вірив, що обміняють (тричі складали списки, в них його прізвища не було). Не вірив він і в те, що без “подлянки” не обійдеться. Кожну хвилину думав, що ось-ось вдарять чи то Градами, чи ще чимось. Але все обійшлося, вони дісталися своїх. Дмитро розслабився тільки коли побачив своїх і Катерину, жінку свого побратима з позивним Мокрий.

Тепер чекають на інших хлопців і на командира. Та з нього окупанти ліплять жорстокого ґвалтівника солдатів і збираються судити. Бо бояться. За легендою, коли Редіс зайшов у СІЗО, вертухаї принишкли.

Джерело: ССО Азов

Фото скріншот з відео