«Я вперше позаздрив зекам»: прикордонник з «Азовсталі» розповів про три роки полону

У травні 2022 року оборонець «Азовсталі» прикордонник майор Павло Матіяш разом із побратимами вийшов у полон, звідки повернувся лише через три роки.
Історію бійця опублікувала Державна прикордонна служба України.
«Нас привезли до Оленівки, і там вперше у житті я задумався, у якому сторіччі ми живемо. Було повне відчуття, що машина часу перенесла нас у сталінські табори. Розум відмовлявся сприймати, що перед тобою сучасні люди, а не примітивні кати з далекого минулого. А після підлого вбивства азовців я зрозумів, що полон буде важким. Та я помилився. „Важким“ —занадто м’яке формулювання порівняно з тим, що нам довелося витримати», — пригадує Павло.
З Оленівки офіцера разом із побратимами три дні везли у вантажівці до борисоглєбської зони особливого режиму.

Руки й ноги перемотали скотчем і жодного разу не дали сходити до вбиральні. Після прибуття їм наказали роздягнутися й розподілили по камерах, в які не проникло сонячне світло. Це стало першим випробуванням — холодом.
«Ми знайшли спосіб, як подолати цей виклик. Ставали колом, притулялися щільно один до одного, і той, хто був усередині, зігрівався теплом тіл побратимів. Через деякий час його місце займав інший», — розповідає військовий.
Також тюремна адміністрація практикувала голод.
«Наші кати діяли хитро — комусь давали шматок хліба, що просвічувався, а комусь — товщий, комусь — повну миску, а комусь — менше половини. Вони хотіли, щоби ми пересварилися. Але ми збирали все докупи й ділили отримані харчі порівну. Точніше, не харчі, а те, що ними називалося. Їли й залишалися голодними. У це важко повірити, але ми пальцями збирали крихти хліба зі столу. А ще ми, через силу ковтаючи тюремну баланду, уявляли, наче сидимо в ресторані й смакуємо справжні українські страви. І, як не дивно, це допомагало», — розповідає Павло.
Холод і голод росіяни доповнювали різноманітними методами психологічного тиску.

Забороняли сидіти, спиратися на будь-що. Розповідали, що України вже немає, що українські воїни нікому не потрібні. Щодня пропонували російське громадянство й погрожували стратити у різні способи.
«Можливо, це було найважчим. Я пам’ятаю, що вперше позаздрив зекам, які точно знають свій строк. Але ми не зламалися. Ми слухали. Слухали звуки. Наприклад, коли десь накручували скотч, цей неприємний звук ставав для нас звуком надії. Ми вірили, що це когось готують на обмін. Це давало віру в те, що Україна жива, бореться і стоїть», — каже Павло.
Найстрашніше, що переживали наші воїни, — фізичне насильство. Їх били щодня. Били заради годиться. Били заради забави. Били з креативом і насолодою.

«На щоденну прогулянку нас змушували ставати один за одним, зчіплюватися й на напівзігнутих ногах рухатися, як потяг із вагонами. Це називалося „змійкою“. Під час руху нас принижували й били. Найбільше діставалося останньому в строю. Від побоїв він ледве дотягував до кінця. Щоби вижити, ми створили чергу. Чергу — справедливості. Кожен мав узяти на себе це випробування заради побратимів. І саме усвідомлення того, що ти прикриваєш своїх, давало кожному з нас сили пережити ті жорстокі удари. А ще у нас було правило: якщо хтось зле почувався після допитів і йому випадала черга в „останній вагон потягу“, його місце займав наступний у списку», — розповідає прикордонник.
Павла обміняли у 2025 році. Він міг звільнитися з війська, але вирішив продовжити службу.

Нині він працює заступником начальника одного з відомчих медзакладів Держприкордонслужби.
«Найважче пояснити людям, чому я радію елементарним речам. Побачив сонечко — радість. Є можливість присісти — радість. Їжа на столі — радість. Для людей це буденність, а для мене свято. А ще мені важко пояснити навіть близьким, чому Бог так багато важить для мене. Він не тільки Отець Небесний. Він той, з ким я три роки пліч-о-пліч виживав у полоні. І здебільшого завдяки йому я залишився живим і повернувся додому», — говорить Павло.

Якщо вам цікавий мілітарний контент – підпишіться на телеграм-канал АрміяInform.





























