«Показував Україні Донеччину — а потім став на її захист»: історія офіцера із позивним «Нікон»

Капітан Дмитро Балховітін — фотохудожник із Донецька, позивний «Нікон», який роками показував рідний край таким, яким його не звикли бачити.

Його світлини публікували в журналах, розміщували на поштових марках, експонували на виставках, а сам фотограф неодноразово ставав переможцем фотоконкурсів. У 2013 році Дмитра Балховітіна визнали найкращим пейзажним фотографом України.

Після початку широкомасштабного вторгнення він став до лав ЗСУ. Служив у Силах територіальної оборони Донеччини, командував стрілецьким взводом, брав участь у боях під Слов’янськом, Святогірськом і Лиманом. За мужність і стійкість Дмитро Балховітін нагороджений медаллю «За поранення» та відзнакою Головнокомандувача ЗСУ «Хрест Хоробрих».

Після важких поранень капітан Балховітін був демобілізований за станом здоров’я. Нині він продовжує займатися фотографією. Нещодавно Дмитро завітав до АрміяInform, де розповів про свій шлях від фотографа до офіцера, бойовий досвід і повернення до улюбленої справи.

— Розкажіть, як ви приєдналися до війська, що вас мотивувало?

— У мене було передчуття, що широкомасштабна війна все ж таки буде. Я ще до її початку вирішив, що якщо такий заміс почнеться, то я обов’язково піду у військо. І, власне, 24 лютого 2022 року я завершив деякі домашні справи, і вже 25-го пішов у військкомат в Краматорську, звідки мене направили в Краматорський батальйон ТрО. Хоча підготовку, чесно кажучи, я почав ще за тиждень до початку вторгнення.

А мотивація — це захист своєї країни, рідної землі, яку я дуже люблю, якою я подорожував, яку я фотографував, показував Україні, світу. Тому для мене неможливо було залишитись осторонь. Тим більше, з 2014 року я так чи інакше був долучений до цієї боротьби, бо був у Краматорську…

2022-го я багато чого втратив, але надбав набагато більше! Змінилось коло спілкування, звички та навички. Якщо раніше я дивився у видошукач своєї фотокамери, то тепер дивився в приціл автомата. Коли поруч говорили: «Нікон», то це було звертання до мене. І я знаю для чого це все: щоб жити в красивій, сильній, заможній та вільній країні!

— Розкажіть про ваш бойовий шлях, де вам довелося воювати?

— Переважну більшість часу я провів на Донеччині, за невеликим винятком — це була Луганщина наприкінці осені — на початку зими 2022–2023 років. А починали ми, як батальйон ТрО, з патрулювання міста Слов’янськ. Потім отримали бойове розпорядження, висунулись у район Святогірська, були в районі між Святогірськом і Дінцем, біля Маяків, до початку операції з визволення Лимана. А потім вже, це був кінець літа — початок осені, перейшли Сіверський Донець і брали участь у визволенні Лимана. Потім переїхали в Луганську область на Сватівський напрямок, звідки нас повернули знову в Донецьку область, на Донецький напрямок. Ми стояли там досить довго, і батальйон у тому районі досі продовжує виконувати бойові завдання.

Починав я командиром стрілецького взводу. На цій посаді прослужив півтора року, потім через погіршення стану здоров’я, після ВЛК отримав обмежену придатність і мене перевели в штаб. Я був начальником групи сил підтримки, а потім став заступником начальника штабу батальйону. Звільнявся вже капітаном.

— Які можете пригадати моменти за час своєї служби, якими ви пишаєтесь?

— Під час визволення Лимана ми рухались у визначеному нам напрямку. Там є такі місця — Блакитні озера, і от біля цих Блакитних озер сталося так, що ми неочікувано потрапили в засідку. Почався бій, нас почали обстрілювати, і це був перший серйозний бій нашого підрозділу. Ми почали відстрілюватись, і поруч зі мною поранило побратима, головного сержанта мого взводу. Він від болю почав дуже сильно кричати, просити допомоги. Коли ти вперше потрапляєш у таку критичну ситуацію, виникає розгубленість, бо ти не знаєш, що робити: або відстрілюватись, бо над тобою кулі свистять, або рятувати побратима, який біля тебе кричить від болю. І поруч нікого не було, бо всі були зайняті відбиттям цього нападу. І я його тоді відтягнув трошки за насип, почав надавати допомогу — турнікет наклав, бандаж на місце поранення… Потім ще двох хлопців покликав на допомогу, і вони, власне, врятували йому життя. Коли це все закінчилось, близько кілометра несли його по черзі. Людина залишилась жива, тому дійсно це те, чим варто пишатися.

— Можете розказати щось про полеглих побратимів, когось згадати?

— Хочеться згадати насамперед Василя Бобова. На момент його загибелі я вже служив у штабі, вже не був командиром взводу, але він був з моєї роти, з мого взводу. І ми з ним разом брали участь у бойових діях, відновленні позицій. Він загинув, давши можливість нам відійти тоді, тобто власним життям врятував інших. Міша Гарняк, гарний хлопець був, загинув від авіаційного удару. «Румин» — доля невідома, вважається зниклим безвісти. Сергій «Механік», командир іншого взводу, загинув на позиціях під час ворожого штурму…

— Ви відомий фотограф. Навіть у війську ваш позивний — «Нікон». Розкажіть про це ваше хобі, які у вас досягнення?

— Коли я почав займатись фотографією, то саме тоді став цікавитись Донецькою областю. І звідти, власне, виросло бажання показати Донеччину такою, як більшість не бачила. Показати, що вона недооцінена і в аспекті природи, і в аспекті різних інших цікавинок, як-от, наприклад, закинуті гіпсові рудники, промислові об’єкти. І я почав дуже багато подорожувати, об’їздив Донеччину вздовж і впоперек. Не всю, звісно, але найбільш відомі і маловідомі місця я відвідав, пофотографував. І в результаті це все потім склалося в книгу про Донеччину, яка 2023 року вийшла друком уже під час моєї служби у війську.

— Розкажіть про фотоконкурси «Вікі любить пам’ятки» і «Вікі любить Землю», як ви долучилися до них?

— Це, здається, був 2013 рік, перший конкурс «Вікі любить Землю». Не пам’ятаю, в кого саме я побачив інформацію про нього, можливо, це був Сергій Криниця, щось мені так нагадує… І це була моя перша участь, а потім вже були і «Вікі любить пам’ятки», і «Вікі любить Землю» в наступні роки. І там не тільки Донеччина була, але й інші регіони України: і Чернігівщина, і Житомирщина, і Крим, і Карпати. Моя фотографія Миколаївської церкви Святогірської лаври стала переможницею «Вікі любить пам’ятки» в Україні 2013 року, а вид з Говерли на Карпатський національний парк переміг у міжнародному фотоконкурсі «Вікі любить Землю» 2014 року.

— Знаю, що ви викладаєте фотографію…

— Моє викладання почалося також у 2013 році. Є такий фотограф — Антон Петрусь, він запросив мене приєднатись до дитячого творчо-спортивного табору «Екстремал». Там, окрім того, що діти займались скелелазінням, альпінізмом, були ще творчі напрями: фотографія і театральне мистецтво. Власне, там я і почав займатись викладанням. І до початку широкомасштабки я все літо і кожні канікули (осінь-зима-весна) був там і ми займались з дітьми фотографією. А зараз я займаюся з дітьми в Чернігівській області. Друг запросив мене в Народну вищу школу «Вовчок», і там ми з дітьми Кіптівської громади займаємось фотографією. Ми трошки подорожуємо, щоб діти могли бачити не тільки свої села, а й те, що Україна велика, у ній дуже багато цікавого, і чому її варто любити і захищати.

— Якою ви бачите Перемогу України?

— Перемога України — це складне питання. Напевно, Перемога буде тоді, коли росія розпадеться на частини. Я розумію, що це станеться не найближчим часом, але за це варто боротись. Бо якщо вона залишиться такою, якою вона є зараз — за розміром, за ідеологією, то нам спокою не буде. Будуть постійні війни, як нас вчить історія. І ти розумієш ці уроки історії, коли безпосередньо сам береш участь у захисті країни, бо коли ти відсторонений, все здається трошки іншим. Тому тільки тоді, коли росії не стане, коли вона розпадеться, можна буде вважати, що ми перемогли.