Вивчав англійську в російському полоні, а після звільнення поїхав у Париж за круасаном: азовець «Фрутті» і його повернення на службу

«Знаєте, п’ятниця 13-те — не такий вже й поганий день», — каже 30-річний Микита з «Азову».

Азов, полон, технології, 12 бригада «Азов» Ми зустрілися на інтерв’ю 14 вересня 2026 року — рівно два роки тому його обміняли з російського полону.

Микита з позивним «Фрутті» приєднався до «Азову» у 2015 році. Нині служить офіцером секції розвідки 12-ї бригади спеціального призначення «Азов».

Широкомасштабне вторгнення він зустрів командиром мінометного взводу, тримав оборону Маріуполя, пережив 2,5 року російського полону. Каже, що навіть у неволі планував майбутнє на абстрактне «колись»… І після звільнення одну з таких мрій здійснив — разом із дівчиною подорожував Європою і… з’їв круасан під Ейфелевою вежею. Те, про що мріяв у полоні і що планував на «колись» вдалося реалізувати.

У розмові з кореспонденткою АрміяInform «Фрутті» розповів про службу в «Азові», внутрішню опору в полоні, повернення у стрій, стрімку технологізацію війни, і не лише.

Микито, ви приєдналися до «Азову» в 2015 році, за цей час змінили не одну посаду. Розкажіть коротко про вашу кар’єру і яка з посад стала тим, що називають «сродною працею»?

Я приєднався до «Азову», коли мені було неповних 20 років. Простим піхотинцем я пробув досить недовгий час… Мене агітували до танкістів — але ні, відмовився… Згодом познайомився з моїм першим командиром взводу Олегом Катричем «Кельтом» (нещодавно його прах розвіяли в Києві). Дуже колоритний дядько (усміхається — ред.). І я зрозумів єдине: якщо хочу на війну — отже, це до нього. Запитав, хто я за освітою — відповів, що архітектор. Він вирішив взяти мене на бусоль. Так я став бусолістом у мінометному взводі.

Обмежена кількість людей не дозволяла використовувати людей так, як книжка пише, тому довелося перекваліфікуватися і на номер обслуги, і на навідника. Тобто, доходило до того, що одна людина повністю обслуговувала стрільбу.

З усіх посад до 2022 року мені найбільш цікавою була справа мінометника: цікаво було займатися коригуванням, власне стріляти з мінометів, цікаво було командувати декількома розрахунками, планувати роботу тощо. Але міномети зараз максимально неактуальні, тому цей вид озброєння цікавий і класний для мене лише в ретроспективі.

Та зараз, в сучасних умовах війни, я не хотів би бути мінометником. Ця зброя зараз — як катапульта. Так, ним можна вбивати ворога, вона може застосовуватися на війні, але це неефективна зброя.

Десь у грудні 2016 року ми взаємодіяли з морпіхами, і в них був квадрокоптер «Фантом-4». Мені сподобалося з ним працювати, коригувати — і я зрозумів, що таке нам дуже треба. Я на той час був людиною без сім’ї, грошей мені витрачати не було куди. Тому, коли накопичилася певна сума, я придбав собі теж «Фантом» і почав освоювати. У 2017 році я пройшов курси в Києві по БПЛА від Марії Берлінської.

На той час аеророзвідка в Силах оборони не була розвинена, або була — але геть слабко, було складно із взаємодією… Адже ніхто «Лелеку» не буде піднімати для того, щоб покоригувати міномет 82-го калібру. Так, з коптерами тоді був напряг, тому дрон у підрозділі — це було must have. На Приморському напрямку аеророзвідкою займалися небагато військових — але мені це було цікаво і я був одним із них.

У 2018 році «Кельт» передав мені управління мінометним взводом. На Світлодарській дузі я мав взвод у розпорядженні — так, як книжка пише. Відпрацьовували все так, як навчилися на полігонах.

Власне, і повномасштабне вторгнення рф я зустрів на посаді командира мінометного взводу.

Що у війську та у вашій службі вам найбільше полюбилося?

Відповідь буде занадто абстрактною… Це як «люблю» і «ненавиджу» водночас. Та я і цивільного життя майже не бачив, трохи хіба підпрацьовував… Але я потрапив, на мою думку, в найкращий підрозділ Сил оборони. Я тут — у сім’ї.

Що за 2,5 роки полону було вашою внутрішньою опорою? Чим і як ви себе підтримували? Розкажіть, як вивчали англійську в полоні, зокрема…

Я взагалі ще й польську вивчав. Бо англійську я десь трохи знав. А от польська — щось геть нове, тим паче в нас в камері було двоє хлопців, які знали польську.

І польська мені була цікавішою, ніж англійська. Вона доволі таки, як на мене смішна, через деякі словечки… Але більшість захотіла вдосконалювати саме англійську. Хоча тиждень у нас був і польської — я навіть навчився непогано рахувати. Зараз, коли їду в Європу через Польщу — то частково використовую там знання, які отримав, перебуваючи в полоні на території російської федерації (усміхається — ред.).

Що мене тримало?.. Перший рік був геть важкий.. Але суїцидальних депресивних настроїв не було. Коли ми були на Оленівці, то все ж надіявся, що от-от, можливо, все ж, нас обміняють…

Але потім ми поїхали на Донецьк, і умови нашого перебування там значно погіршилися, — тоді й прийшло розуміння, що ми тут надовго. Доведеться терпіти і залишатися в тих умовах. Ми зробили свою справу максимально в Маріуполі: мінімізували втрати, залишилися живі.

Поточною нашою задачею було мінімізувати шкоду від полону. Ми дотримувалися визначеного режиму для того, щоб максимально зберегти наше здоров’я.

Жорстких «поплав» у полоні у мене не було — але це все індивідуально. Нам довелося прожити в тому світі. Ми планували багато на той момент, коли вийдемо з полону — бо ти точно знаєш, що ти вийдеш. Це допомагає: думати про те, куди ти поїдеш, на що подивишся, що поїси, чого торкнешся, з ким познайомишся… Так, ці внутрішні плани змінюються щодня — але це не є основним. База в тому, що ти можеш щось планувати на колись. На максимально абстрактне колись. Це планування не на «через місяць» чи «через рік». Це планування на «колись». Це фантазування: «колись я поїду в Париж», наприклад.

Поділіться, будь ласка, як підтримували себе після звільнення з полону? Що було дієвим у реабілітації?

Я в полоні спланував, що поїду в Париж і з’їм круасан під Ейфелевою вежею. Після повернення з полону ми з дівчиною поїхали на авто по Європі (Рига, Польща, Німеччина). І потім з нами стався Париж — для того, щоб з’їсти круасан під Ейфелевою вежею (сміється).

Можливо, моя дівчина думала, що я їй ще пропозицію там зроблю — але освідчився я пізніше. Романтичне місце втратив заради круасана (сміється).

А потім ми ще заїхали в Бухенвальд — я там ще не був. В Освенцимі був натомість. Оцінив умови в Бухенвальді — і хочу сказати, що умови російського полону були не набагато кращими. Так, у нас не було газових камер…

Тому в мене був місяць відпустки — поїхав по Європі, як я і хотів.

Коли кристалізувалися думка і рішення, що ви повернетеся в стрій?

Ця думка не могла кристалізуватися, бо вона нікуди і не зникала. Так, на допитах я обтічно відповідав щодо перспектив повернення на службу.

Але перед собою я завжди чесно знав, що повернуся. Це було чітке розуміння. Неповернення на службу можливе було би лише в разі зникнення України.

Якою була би ваша ціннісна порада побратимам, котрі повернулися з полону і шукають опори в житті? А рідним тих, хто досі в неволі?

Як на мене, варто спробувати максимально холодно сприймати все те, що відбувається навколо.

Бо може статися перенасичення увагою від сім’ї — особливо, на фоні того, що її тривалий час не було взагалі. І ця увага може трохи відривати від реальності. Тому пораджу сприймати світ з холодною головою.

На вашу думку, наскільки війна стала технологічною — і чи не виникає парадокс: чим більше технологій, тим важливішою залишається людина?

Авжеж, людина цінуватиметься понад усе завжди. Так, може через років 10, 20, 50 технології штучного інтелекту вийдуть на той рівень, щоб повністю замінити людину щодо ухвалення рішень. Але все ж таки саме людина ухвалює рішення. Це — найважливіше.

Яким би сучасним не був дрон чи НРК — його відправляє людина. Бойову частину збирає інша людина. Обслуговує також людина. Скерувати дрон теж має людина — і пілота дрона теж має скоригувати людина. І власне рішення про доречність виконання такої задачі теж ухвалює людина.

Погода, РЕБ, перепади висот — все це аналізує теж людина та ухвалює відповідне рішення на основі цих даних. Трапляються випадки, коли ШІ не відправив би дрон на певну місію, прорахувавши всі ризики. Але все одно робити роботу треба…

На мою думку, пройде ще 5 років — і технології «з’їдять» повністю важку зброю. Вона досить затратна. Разом з тим, технології дозволяють нам зараз працювати масово, наприклад, по логістиці противника. Все ж технології більше на нашому боці, враховуючи те, що ми слабша сторона.

Технології ми нарощуємо та покращуємо. Так, війна стала значно технологічнішою, але людина потрібна, найперше, для ухвалення рішень. Ніяка машина це не замінить. Обслуговування, оператори, виробництво — це не заміниться машиною.

Яке технологічне рішення на полі бою найбільше змінило вашу особисту роботу за час широкомасштабної війни?

Нещодавно у нас були офіцерські курси в «Азові». Про мережецентричну війну я вже знав з 2018-2019 років. Але зараз я вже чітко працюю в цій сфері: технологічна зав’язка всіх рівнів розвідки, їх аналіз, впровадження і використання даних йде в максимально повному обсязі.

Ми в режимі реального часу моніторимо поле бою і ухвалюємо відповідні рішення, ми бачимо та аналізуємо зміни просто зараз на нашій ділянці фронту. Тому те, що змінилося — час на аналіз та ухвалення рішення скоротився в дуже-дуже багато разів за рахунок засобів розвідки (різних систем, стрімінгових платформ тощо). Штаб може в режимі реального часу ухвалювати рішення.

Я про це, до речі, вперше в полоні почув: що оператори дронів, виявляється, вже сидять в бліндажах. А не бігають з пультом по полі бою — як це було до 2022 року.

За роки війни ви бачили, як змінюється російська армія. На вашу думку, що противник навчився робити краще за останні роки? А в чому, на вашу думку, він системно помиляється?

росіяни доволі непогано пристосовуються до реалій війни. Вони мають нескінченний мобілізаційний ресурс. Вони відійшли від тактики бліц-кригів, де використовували багато техніки. У масових штурмах вона неефективна — і росіяни відходять від цієї тактики.

Так, росіяни завдають ударів по нашій логістиці, вглиб України по цивільних підприємствах. Це — метод впливу на цивільне населення та розхитування політичної ситуації в Україні.

Слабкими сторонами у росіян залишається «совковщина» у командуванні, неправдиві доповіді, командир кожної ланки у росіян бреше. У ворога це — масова проблема. І за рахунок цього вони нормально так втрачають людей.

З переваг — вони доволі швидко пристосувалися до наших мідл-страйків. Але і це пристосування має чимало вразливостей. Особливо, те, що ми бачимо з даних розвідки. І це їм геть не допомагає.

Зараз дедалі частіше доводиться чути, що війна стає більше війною на виснаження. Як ви відчуваєте — як вистояти і протриматися довше за противника?

Протриматися на один день довше (усміхається). росіяни дуже розхитують нам політичну ситуацію. Нам її треба зараз втримати. Історія показує, що Україна вже не раз «сипалася» зсередини. Маємо утримуватися від «зради» і «всепропальщини», бо це те, що може нас погубити.

І так само це може спрацювати і в росіян. Бо і санкції, і удари по НПЗ мають накопичувальний ефект, який дає свої плоди. Наприклад, ціна на паливо. Також це впливає на морально-психологічний стан населення.

Єдине, що може дати якусь розв’язку цій війні — це цивільне населення якоїсь зі сторін. Ми можемо втратити державність (бо це було вже в історії), так само ризики існують і для росії.

Що для вас буде завершенням війни?

Для мене завершення війни виглядає радше як заморозка конфлікту, на жаль. росія не поступиться своїми амбіціями і задумами перед своїм електоратом. Наша поступка призведе до того, що нас зітруть — через рік чи два, накопичать сили, з них познімають санкції. Потім буде важко. І ми станемо новим мобілізаційним ресурсом для росіян на їхні наступні конфлікти. Дуже не хотілося би цього.

Для заморозки бойових дій треба якісь нормальні гарантії безпеки — а їх поки неможливо отримати. Тому єдиний шлях — ослаблення росії до такої міри, щоби вона почала відмовлятися від своїх зазіхань.

Військовим шляхом отримати кордони 1991 року дуже важко. Не з тим ресурсом, який в нас зараз є, на жаль.

Про що ви мрієте на «після війни»?

З мріями треба бути обережним, але: я хочу в Крим. Я ніколи там не був, тому хочу з’їздити в Крим. Зараз він дещо недоступний, але він у мене є, все ж таки. Я хочу в Крим.

Фото Дмитра Калепки та з особистого архіву «Фрутті»