Пам’яті Станіслава Перфілова

Оператор ударних БПЛА 32-ї окремої механізованої Сталевої бригади солдат Станіслав Олегович Перфілов, позивний «Гаджет», пішов у засвіти 8 квітня 2025 року.

Йому було лише 27.

Для побратимів він був не просто пілотом, а людиною неймовірної професійної інтуїції та безмежної відданості родині.

Станіслав народився 17 січня 1998 року в селі Стольне на Чернігівщині. У 2016-му закінчив Чернігівський професійний будівельний ліцей, за фахом був столяром. У мирному житті він будував — працював на об’єктах, планував майбутнє. Наприкінці 2021 року Стас навіть отримав закордонний паспорт, щоб поїхати на заробітки, але в останню мить передумав. Наче відчував: він потрібен тут.

24 лютого 2022 року о 6 ранку вибухи змусили його розбудити дружину Ольгу та маленьку донечку Ярославу. Стольне опинилося фактично в окупації, і Станіслав, не вагаючись, став до лав місцевої самооборони. Після деокупації Чернігівщини він тричі оббивав пороги ТЦК — через давні травми його не хотіли брати. Лише з третьої спроби, у січні 2023-го, Стас домігся свого і став до лав ЗСУ.

Його шлях у 32-й бригаді почався влітку 2023-го на Куп’янщині. Спочатку була піхота — важка, виснажлива служба в 405-му окремому стрілецькому батальйоні. Але коли з’явилася можливість опанувати дрони, Стас ухопився за неї обома руками.

Побратим Валентин згадує їхнє знайомство: «Стас був один із трьох, у кого все виходило з першого разу. Він мав вроджене відчуття техніки. Позивний „Гаджет“ отримав на навчанні, бо привіз із собою купу девайсів, гарнітур, дротів — був наймолодшим і найтехнологічнішим серед „дідів“. Хоча ми з нього жартували: попри любов до техніки, він носив телефон у чохлі-книжечці, як старші люди. Це був такий собі контраст його юності та виваженості».

Був у Стаса й інший «позивний», який він не любив — «Циган», через характерну зовнішність. Але з часом це відійшло на другий план, бо на перший вийшла його професійність. Стас став «другим пілотом» — тим, хто готує дрон до вильоту, коригує курс, вигадує нові кріплення для боєприпасів. Його раціоналізаторські ідеї часто вражали навіть командування.

Найбільшою силою Станіслава була його любов до дружини Ольги та донечки Ярослави. Валентин згадує, що Стас ніколи не марнував часу: «Поки він збирав і налаштовував дрони для роботи, він завжди дзвонив дружині по відеозв’язку. Мені спочатку було ніяково бути присутнім при їхньому спілкуванні, але потім ми всі звикли. На війні рідні побратимів стають рідними для всього екіпажу. Стас мріяв бути батьком, обожнював Ярославу, робив ремонт удома кожної вільної хвилини. Він жив заради них».

Останні два місяці Станіслав ніби поспішав жити. Побратими помічали, що він став частіше шукати нагоди побачити родину, наче мав те саме «шосте чуття», яке часто з’являється на фронті.

Трагедія сталася 24 березня 2025 року поблизу населеного пункту Леонтовичі Покровського району. Був надзвичайно теплий, сонячний день. Екіпаж працював із підвалу в самому центрі району. Довго не могли налагодити апаратуру, і ось, нарешті, все запрацювало.

Стас разом з іншим членом екіпажу виносив дрон для бойового вильоту, коли почався артилерійський обстріл. Ворожа міна впала зовсім поруч.

Станіслав дістав множинні важкі поранення. Почалася довга і відчайдушна боротьба за його життя: спочатку стабпункт, потім лікарня імені Мечникова в Дніпрі, згодом — Свято-Михайлівська клінічна лікарня в Києві.

Два тижні лікарі та рідні сподівалися на диво. Але 8 квітня 2025 року серце Станіслава зупинилося.

Побратим Валентин згадує момент, коли дізнався про смерть друга: «Дружина Стаса написала мені, коли ми сиділи в тому самому підвалі в Покровську. Ми якраз розмовляли по відео з іншим нашим побратимом, який у того дня втратив око, але вижив. І в ту мить настала така тиша… Вона була пронизана болем і люттю. Ми тоді пообіцяли один одному: ми не зупинимося. Стас загинув, захищаючи свою родину, і його життя, а не смерть, завжди буде нам нагадуванням, заради кого ми тут».

Станіслав Перфілов був нагороджений повагою побратимів та вдячністю піхоти, яку він прикривав з неба.

Нікого не забудемо. Нікому не пробачимо.

Вічна слава воїну-лицарю!

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

Фото надані 32 ОМБр