Пам’яті штурмовика, молодшого сержанта Вадима Шквари

З дитинства мріяв стати військовим.

Вадим народився 8 квітня 1988 року у селі Гельмязів на Черкащині. Усі його дитячі ігри та захоплення були пов’язані з технікою, зброєю, тактикою, що не завадило йому навчатись ще й у музичній школі.

— Навчався добре, допомагав нам, — згадує мати воїна Ольга Володимирівна, — виховував меншого свого брата Максима, водив його в садочок, забирав. У школі іноді ходив на батьківські збори в якості тата. Дуже нам допомагав, оскільки ми на роботі затримувались до пізнього вечора.

— Вадим був лідером шкільної компанії, — розповідає Лариса Глоба, яка очолює в Гельмязові Центр творчості та роботи з обдарованими дітьми, колишній «Будинок дитячої та юнацької творчості».

— Коли він приходив до нас, діти якось по-іншому починали чудити, — згадує вона, — також збиралися, вітали зі святами, співали, танцювали. Хлопець брав участь у КВК. Вадим був просто лідером їхньої шкільної компанії, він приходив до нас завжди з друзями. На спортивні гуртки ходив — волейбол, карате, боротьбу.

У ті часи в селі жилось тяжко, не вистачало грошей, але батьки вирішили: треба, щоб освіту дитина отримала. Тому далі — студентські роки в Київському університеті ринкових відносин. Здобувши ступінь бакалавра, Вадим пішов служити в армію. Вже тоді отримав свою першу нагороду — нагрудний знак з нагоди 15-ї річниці аеромобільних військ ЗСУ. Коли став бакалавром, хотів вже зупинитись і йти працювати.

— Але ми з батьком наполягли ще, коли він вже відслужив у Збройних Силах, аби він таки закінчив свою вищу освіту і здобув професію спеціаліста, щоб потім міг десь влаштуватись на якусь хорошу роботу, — каже батько.

Він уточнив, що в армії син служив в аеромобільних військах. Призваний був в житомирську частину, але пішов навчатися у центр «Десна». Залишився там інструктором і всю службу обіймав цю посаду. Повернувся, працював, одружився, має двох синів.

— Один син живе зараз в Німеччині з першою дружиною, другий — ще маленький, 6 років, живе у Крюківщині Київської області. Цього року має йти до першого класу. Канікули в нас у селі проводить. Хлопчик дуже розумний, дуже схожий на свого батька. Коли почалася війна, Вадим приїхав у село і з перших днів хотів іти, особливо коли привезли в наше село першого загиблого, Пухтинського. «Я йду і все!». Ми його стримували, тому що в нього була проблема зі здоров’ям. Тоді йому зробили операцію. Та як тільки хвороба відпустила, у липні-місяці він вже пішов, — говорить батько.

— Я пам’ятаю той день, — згадує Лариса Іванівна. — Є ще багато таких людей, які думають, що батьки могли відкупити свого сина від війни. «Ні в якому разі! Я ховатися ні за кого не збираюся. Ні за батьків, ні за дружину. Я йду захищати своїх дітей. Вас усіх», — сказав Вадим. Мови не було, щоб там якось зробити не так. Хоча він був після операції і міг уникнути всього цього, додала мати Вадима.

А ще Ольга Володимирівна розповіла, як вони спілкувалися з сином, коли той перебував на фронті: «Все добре? Як справи?» — «Все добре, мама, все добре». Телефонував майже кожного дня, коли мав таку можливість, і тільки коли йшов на позицію, попереджав: «Мамо, 3, 4, 5 днів дзвінка не буде. Тільки вийду, передзвоню».

— Було, скаже, що вийде за три дні, а вже минуло п’ять. І я вже починала сильно турбуватись. А тут раз — і дзвінок: ранком вийшли з позиції. Щастя було! Потім їм давали 3,4,5 днів відпочинку. Моя душа в такі дні була спокійна. Але на другий день дзвонить моя Маринка, невістка, і говорить: «Мамо, Вадик терміново поїхав на позицію і просив мене передзвонити Вам, сказати, бо він не мав можливості навіть Вам передзвонити. Вийде з позиції, передзвонить». І так і не передзвонив. 25-го він прийшов з позиції, ми зателефонували, розмовляли. А 26-го, не давши відпочинку навіть одного дня, їх знову відправили на позицію. Що там трапилося, ми не знаємо досі. Очевидно, трапилось щось екстрене…

28 грудня, при виході з позиції, побратими перехопили дзвінок командира і прислали дружині Вадима повідомлення, що молодший сержант Шквара такого-то числа о 9-й годині не вийшов з позиції. Залишився на полі бою.

— Але ми надіялися, думали, може ранений, може щось… Ну, різні ситуації бувають. І ми чекали. Хоча два його побратими, які йшли з ним, говорили, що Вадим загинув миттєво. На їхніх очах. Ну, а ми не вірили. Не вірили, чекали. Думали, що, може, вони вигадують, може, вони теж були в такому, шоковому, стані. Але потім це все підтвердилося…

— Питаю, чи в Гельмязові поховали Вадима?

— Так. Ніколи не думала, що ми будемо раді тому, що нашу дитину винесли з поля бою. Ми були раді, що ми матимемо можливість забрати, похоронити і навідувати його могилку. Вирішили так: на батьківщині, де все своє, рідне. Навідуємо, поки живі. Старший наш онук Нікіта не має такої можливості, але дуже хоче. В Україну дуже хоче.

У Вадима було два шлюби, залишилося дві дружини, розповідає Ольга Володимирівна.

— Обидві Маринки, між собою дружать, спілкуються, їздять у гості, щоб їх діти знали один одного, спілкувалися. Менший брат Артем сильно любить старшого. Ми вже два рази їздили в Німеччину до онука після того, як син загинув. І беремо з собою ж меншенького. То вони там не розлучаються. І сплять разом, і обнімаються, і чекають зустрічі. Ми дуже раді, що син нам залишив таких онуків, таких двох хлопчиків, які дуже-дуже похожі на нього. Старший, це Нікіта. Вчора прислали табель німецький, дуже гарно закінчив учбовий рік. Такий молодець, теж займається баскетболом, конкретно займається. У Німеччині має таку можливість. Дуже добре володіє німецькою.

Артем із матір’ю живе у Крюківщині під Києвом. Часто навідує Гельмязів і могилу батька. Допомагає дідові, як уміє, а вміє вже чимало. Дід потрошку заміняє батька, вчить його і дрова пиляти, і рубати. Усім чоловічим справам навчає. А недавно (з допомогою діда, звичайно) побудував… бліндаж. Сіткою затягнули. Там у них столик, лавочка. І коли тривога — ховаються в бліндаж. Тут же й сусідські дітки прибігають ховатись.

— Питаю, який позивний був у Вадима?

— Шквара. Він сказав, що його прізвище і буде позивним, — наголосив батько.

Молодший сержант Вадим Анатолійович Шквара посмертно нагороджений орденом «За мужність».

Честь і шана Герою!

Михайло Бублик

Фото автора і з сімейного архіву

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform