Рок-опера «Патріот» у Львові: відверта розмова з Петром Качановим

Бесіда з Петром Качановим, директором-художнім керівником Київської опери – про рок-оперу «Патріот», репертуарну політику театру та інші важливі речі.

– Пане Петре, ми востаннє бачилися з вами ще минулого літа, до прем’єри  рок -опери «Патріот». Пригадується, трохи сперечалися, бо назва вистави здавалася мені, та й зараз здається, надто однозначною, дражливо-одновимірною. Але вас це не переконало, ви наполягали на своєму.

– Я розумів і тепер розумію, що сама назва «Патріот», вона, сказати б, очікувано тригерна. Бо в цьому слові в наших українських реаліях криється певна проблема, певний драматизм. Когось воно бісить, а хтось його рідко вимовляє вголос, бо це поняття сакральне, священне, небуденне. У кожного з нас свій контекст  усвідомлення наших цінностей.

Можу погодитися, що «Патріот» – назва не дуже касова. Але навіть потужні комерційні світові компанії з серйозною стратегією дбають не лише про прибутки. Для них репутація найважливіша цінність.

Так само у нас в театрі. Якби я думав лише про те, щоб поставити красиву оперу з розкрученою назвою, то нічого з того, що в нас є, в театрі б не було.

Не було б україномовної світової оперної класики, бо це ж «нікому не потрібно», окрім мене та перекладача Максима Стріхи. Але ж насправді це потрібно всім, у тім числі й широкій публіці, адже опера таки доступніша глядачам, якщо звучить зрозумілою їм мовою. І таким чином публіка засвоює класичну академічну музику.

Також у нас не було б таких вистав як «Український диптих» чи «Нові мелодії Різдвяної ночі». Ми б не замовляли музику українським композиторам – для того самого «Лускунчика Гофмана». І ми б не ставили «Патріота». Ставили б Верді, Пуччіні. Повірте, в нас були б повні зали, люди отримали б якусь естетичну насолоду, ми б отримали дохід від квитків і всі були б щасливі і задоволені. Але проблема в тім, що культура і музика – це завжди ідеологія країни і ідеологія нації.

Ми надаємо цьому значення і хочемо, щоб через наші вистави, через якісь глибокі  речі наш глядач ставав більш україноналаштованим. Не тільки війна нас повинна цьому вчити, а й культура теж. Але на назву «Патріот» йдуть не так охоче.

– Рок-опера «Патріот» вже має певну сценічну історію. Цікаво, чи після прем’єри для вас у цій виставі були якісь несподіванки? Приміром, щось із задуманого вами й важливого для вас публіка сприймає не так, як ви очікували?

– Звісно, що задум і результат ніколи повністю не збігаються. Чи були якісь  сюрпризи з боку глядача? Можу назвати принаймні два таких сюрпризи. Вони  були дуже приємні. Як-от коли на першій виставі, вже після так поклонів, зал почав співати Гімн України.Це справді була несподіванка, й подумалося, що, напевно, робота зроблена недаремно. Інша несподіванка – там у нас є епізод у Михайлівському Золотоверхому соборі, коли запалюють свічки, і глядачі раптом встають і тримають таку собі хвилину мовчання. Ми  цього не планували, і це відбувається не щоразу, поки що лише на двох виставах таке трапилося.

І це для мене було щось таке – аж мурашки по спині.

В цілому, мені здається, що вистава ще остаточно не зцементувалася. Так чи інакше, прем’єрний спектакль завжди трохи сирий, недопрацьований, і в процесі його показів щось може додаватися. Нам простіше додавати, бо тут немає  класичного лібрето, якого не можна змінювати. Тут лібрето створене нами самими, отже, ми можемо щось додавати, уточнювати певні смислові акценти. І ми це робимо. Приміром, після шостої вистави  ми навіть поміняли фінальний текст головного героя.

– Мені здається, що оця свобода, зокрема, у поводженні з лібрето є вашою перевагою, оскільки опера – мистецтво консервативне, а ви цю консервативність долаєте. Також видається вашою перевагою те, що ви театр демократичний, доступний. Ідучи до вашого театру, я можу не дбати про дрес-код, про норкову шубу або парадний сюртук. Зрештою, у вашому репертуарі є те, чого собі не може дозволити Національна опера. Хоч би й той самий «Патріот». Ваш театр не має статусу національного, ви, так би мовити, не флагман, і це дозволяє вам робити те, чого «флагман» собі не дозволяє, бо у нього є певний формат, певне реноме і так далі. А ви собі робите те, що хочете. Скажіть, оця доступність і відкритість справді є певною перевагою Київської опери?

– Ми щось робимо не тому, що ми не в статусі Національного театру. Повірте, якби ми були Національним театром, ми б робили в десятки разів більше, ніж робимо зараз. І ми б так само дотримувалися свого напрямку, свого формату і того духу, який є в нашому театрі.

– Я хотів би повернутися до вашого режисерського досвіду роботи над «Патріотом». Що це вам дало? Можливо, ви почали жаліти режисерів, співчутливо до них ставитись. Мовляв, хлопці, як вас тепер розумію!

– Ні, я почав жаліти себе. Бо бути режисером, виявляється, не так і складно. Ну, ви розумієте, що я тут трохи іронізую, але, з іншого боку, воно справді так. От режисер приходить на майданчик, там для нього все має бути готове. Він не турбується за адміністративні речі, за менеджмент. Йому треба, скажімо, щоб на сцені були костюми, але його не обтяжує процес пошиття тих костюмів. Бо для цього в нього є адміністрація. А в мене адміністрація – це я сам. Я ставлю виставу, і про костюми чи бутафорію дбаю теж я. Ні, більше я в ці експерименти гратися не буду. Це був мій, можливо, не перший, але точно останній раз.

– А що поганого в цьому досвіді? Ви в цьому спектаклі все-таки скинули з себе тягар директорський і вільно себе почували у творчій стихії. А це ж спокуса, ні?

– Як це я скинув? Ні, не скинув. А щодо режисерської спокуси, то рішення про постановку «Патріота» виникло не з того, що мені просто захотілось спробувати себе в цій іпостасі, або я хотів слави. Ні. Просто це була моя ідея від початку і до кінця. Й вона мені здавалась вартою втілення. Я розмовляв з іншими режисерами, пропонував їм це поставити. Але так чи інакше стикався з тим, що… Приміром, розмовляю з дуже відомим режисером, не буду називати прізвище, й кажу, що там потрібна музика «Братів Гадюкіних». І він мене питає: «А хто це?» Якщо він про це питає, я розумію – це не його історія і не його вистава. Адже Гадюкіни — це ж не просто музика, це певний смисл, це частина біографії цілого покоління.

Тому в мене був вибір: або я цю виставу доручаю комусь, або ставлю її сам, щоб потім не страждати від того, що мою ідею втілено не так, як я собі уявляв, нехай навіть це буде в 150 разів краще, але це все одно не те, що я собі уявляв. А мені хотілося все ж таки, щоб вистава була саме про той відрізок, від першої «Червоної рути» й до нашого часу, й саме про таких людей, яким є головний герой, Любомир. Такі як він завжди були, є і будуть диваками в нашій країні. Мабуть, у Франції не було б сенсу ставити про таку людину виставу, бо там майже всі такі.Навіть в тій самій Польщі не було б сенсу робити виставу про такого героя, бо  більшість з них такі. В нас, на жаль, меншість таких. Тому і був сенс ставити виставу про людину, яку можна справді назвати патріотом України.

– Оця ідея показати «Патріота» у Львові – навіщо вам такий додатковий клопіт? Це ж треба везти людей, декорації, і все це заради однієї вистави.

– Мені здається, що львівській публіці це буде цікаво, бо тема їй ближча. Ну, як – ближча? Знаєте, коли йде ця вистава, я іноді дивлюсь на нашу публіку й мені здається, що не всі розуміють головного героя, оцього Любомира. Бо киянин ніколи до кінця не зрозуміє молодої людини, яка приїхала в кінці 1980-х з Тернополя, чи з Франківська, чи зі Львова до Києва і потрапила зовсім в інше життя, де все не так, як у нього вдома. І от кияни дивляться, слухають і не можуть це зрозуміти.

З іншого боку, львів’яни теж можуть не зрозуміти якихось риторичних фраз і смислів, бо вони живуть у Львові, й для них це очевидні речі. Ну, для чого львів’янину говорити, що мова має значення, що культура й історія має значення? Та він і так це знає! В цьому своєрідний драматизм «Патріота», драматизм, що виникає при зустрічі вистави з публікою. З одного боку, Київ нас не зовсім розуміє, зі своїх причин, але й Львів нас не зовсім може зрозуміти, і в нього буде своя правота. Власне, заради того ми експериментуємо, пробуємо вийти за межі київського середовища. Адже театр – це не лише обмін енергіями, а й взаємозбагачення різних смислів. Тут кожен сприймає смисли по різному, кожен інакше інтерпретує те, що бачить і те, що хотів би почути. А наше завдання – пропонувати, показувати, для того, щоб глядач робив свої висновки. Власне, заради цього й заплановано ці маленькі гастролі.

– Успіху вам!   

Бесіду вів головний редактор журналу «Український театр» Віталій Жежера

℗