«Дід» у маруновому береті: історія вартового з СІЗО, який на війні ста десантником

У центрі Запоріжжя дедалі більшає призм пам’яті з фотографіями полеглих захисників України, встановлених на Алеї Героїв неподалік міськради.

Серед перших десяти таких світлин — портрет Дмитра Гребенюка. Він пішов на велику війну з посади старшого по корпусу відділу режиму й охорони Запорізького слідчого ізолятора. Восени 2022-го 42-літній старший сержант внутрішньої служби мобілізувався до війська — кулеметником у 25-ту окрему повітрянодесантну Січеславську бригаду, а вже у грудні того ж року загинув у запеклому бою за Україну, стримуючи ворога на підступах до Червонопопівки на Луганщині.

Змалку почувався «головним чоловіком»

Дмитро рано подорослішав — його батька не стало, коли хлопцю ледь виповнилося 8 років. Матуся працювала на заводі «Комунар», проте саме у розпалі тривав розпад СРСР і всі пов’язані з тим процеси в економіці й суспільному житті. Виживати самій з дітьми стало важко, тому пані Людмила перебралася в сільську місцину, де можна було сподіватися на краще буття завдяки підсобному господарству.

«Мій Дмитрик змалку був непосидючим і допитливим. У школі вчився добре, займався спортом, зокрема веслуванням, благо мешкали неподалік Дніпра. Підлітковий вік та чоловіче становлення в нього припали на буремні 1990-ті. Всяко бувало. Десь шкодив, у щоденнику зауваження писали, не без того: хлопець є хлопцем. Але він робив правильні висновки. Після смерті чоловіка постійно долучала його до обговорення питання, як нам жити у той скрутний час. Поступово дійшов до своєї мрії бути військовим. Його дідусі з обох боків багато оповідали про війну і син заслуховувався тими спогадами. Він у 2022-му так і казав: „Як я не піду на війну, як не захищатиму власний дім, і що потім розповідатиму онукам?“. Згодом, як подорослішав, Діма захопився детективами, і вже йому хотілося бути оперативником чи слідчим. Він ці якості вклав у старшого сина Романа, який нині працює в поліції й водночас навчається у Дніпровському держуніверситеті внутрішніх справ», — розповідає мати Дмитра Гребенюка Людмила Суркова.

Дмитру не вийшло одразу стати військовим чи поліцейським, бо мав інвалідність ІІІ-ої групи через ушкоджений меніск коліна в юності. Після школи спочатку не відчував потреби далі вчитися, тому шукав себе в житті, працював на «Запоріжсталі» слюсарем, потім змінив ще кілька робіт.

«Брат став певною версією батька для мене, хоч Дмитро і молодший майже на два роки. Він змалку почувався „головним чоловіком“, намагався вирішувати проблеми й брати відповідальність. Завше мене захищав, особливо від несправедливості. Пам’ятаю, як змусив підпилого сусіда вибачатися за недоречні приставання — брат був емоційним, але й комунікабельним водночас, це йому і нам усім дуже допомагало. Він — дитина свого часу, і коли десь кричали „Наших б’ють!“, утручався в бійку. Ще більшою опорою став після мого розлучення з чоловіком, який не бере участі у вихованні сина… Я працювала на кондитерській фабриці, але вона опинилася у кризі з початку повномасштабного вторгнення рф. 16-літній син навчався в коледжі, ми потребували коштів. Тому вимушено поїхала на заробітки у Польщу на пів року. Проводжали на вокзалі Дмитро і син. Ніколи не забуду, як сідаю у вагон і бачу у вікно, як брат мене перехрещує», — згадує сестра нашого героя Олена і додає: Дмитро допомагав тоді племіннику в побуті та підтримував мотивацію вчитися належним чином.

Як ритуальне агентство стало службою знайомств

Пошуки свого шляху привели Дмитра Гребенюка у ритуальне агентство — заробітки непогані, клієнти завжди є й тут усе стабільно, як то кажуть. Саме у поховальній службі знайшов і суджену-кохану, яка теж тут працювала.

«Я приймала замовлення, а Діма працював у виїзній бригаді. Це був мій другий шлюб. З першим чоловіком розлучилася, звільнилася з лікарні й пішла в ритуальну службу, бо там краще платили. Спілкувалися попервах з робочих питань. Якось настільки захворіла на ангіну, що вдома ставили крапельницю. Дмитро приїхав провідати з букетом та цукерками. Так і вилікував — гарним настроєм. Я прийняла знаки уваги, але йому ще довелося попрацювати, аби розтопити моє серце, зневірене минулим досвідом. Він завжди казав: «Твої проблеми — наші проблеми, а мої — зостаються моїми», — розказала про зав’язування спільного сімейного «вузлика» Наталія Куценко.

Закохані згодом з’їхалися, Наталія завагітніла. Але розписалися вони лише за 6 років. Формальності їм тоді не були настільки важливі, як реальне життя. Але коли прийшов час оформлювати сина Романа у перший клас, Дмитро наполіг: він має йти у школу саме як Гребенюк! То була вершина кількарічного періоду мудрішання. А згодом народився і другий син — Родіон.

Дмитро був дуже активним і турботливим щодо сім’ї: відповідав за все й прагнув достатньо заробляти. Їздив на заробітки до Польщі й інших країн. Не боявся починати щось нове. Дружина повсякчас запевняла, що підтримає в будь-якій ідеї. Так само прихильно Наталія сприйняла бажання працювати у Запорізькому СІЗО.

«Чоловік, окрім основної роботи, частенько таксував. Якось стояв неподалік СІЗО і побачив оголошення про вакансії. Вирішив спробувати, а я — підтримала. Стільки радощів було, коли його там узяли попри інвалідність! Дмитру служба в цій установі подобалася, навіть виникла думка будувати кар’єру. І вже у зрілому віці він пішов учитися в коледж на правознавство, як і син Роман, закінчивши його напередодні російського наступу. Планував здобути вищу освіту, але довелося ставити все на паузу. Не захотів оминути війни, бо вважав: б’ють наших і наших слід захищати. Звісно, раніше удвох зовсім про інше мріяли — хотіли бути разом аж до глибокої старості, стати хорошими дідусем і бабусею. Але війна…», — веде далі розповідь пані Наталія.

Воював кулеметником, а рідним жартома повідомляв, що служить писарем у штабі

Дмитро Гребенюк, попри інвалідність пішов служити добровольцем у ЗСУ в жовтні 2022-го. Щоправда, подався до військкомату значно раніше, але його не брали у військо через бронь в установі, оскільки звідти не надто воліли відпускати. Але відпустили… вже коли їхав у навчальний центр ДШВ.

Про свою роль на війні Дмитро рідним особливо не розповідав, аби надто не травмувати. Приміром, фантазував, що сидить писарем і йому нічого не загрожує. А коли прислав відео з фронту, жартував: у штабі просто чорнила закінчилися і він тепер в окопі. Серед хлопців у підрозділі був найстаршим, тому і здобув позивного «Дід».

«На початку березня 2022-го менша сестра Дмитра була в Італії й він наказав із синами та його мамою їхати до неї. Чоловік лишився працювати в СІЗО. Просиділи за кордоном два місяці, але більше не витримали, бо багато хто з нашого кола повернувся. 1 травня уже були в Україні. Увечері 26 жовтня перед відбуттям до військкомату йому сказала: «Діма, я тебе в усьому підтримаю, але не в тому, щоб іти на війну…». Насправді після війни він думав вертатися на службу в ДКВС, мав певні сподівання щодо цього… Як я зраділа, коли почула, що його записали в писарі! Не мала гадки, що насправді все зовсім інакше, серйозніше. Мій Діма загинув практично на першому бойовому виході. У той чорний день Роман зателефонував мені на роботу і сказав: «Мам, прийшли з військкомату. Тата вже немає, він загинув…», — говорить Наталія Вікторівна, яка працює в Запорізькій обласній інфекційній клінічній лікарні.

Скоріше за все, як оповідали потім побратими, Дмитра Гребенюка убив ворожий снайпер. Адже кулеметник для них є пріоритетною ціллю…

Напередодні Людмилі Сурковій приснився нехороший сон, що до неї спустився білий лебідь, і прихилив голівоньку до неї. Згодом мама Дмитра попросила цього птаха зобразити на пам’ятнику сину.

«Коли брат вирішив іти служити в ЗСУ, ми перебували у напружених стосунках. Так сталося… Дуже жалкую, що не спілкувалися. Куми його вже після похорону розповіли: останнім часом вони за звуком знали, що до їхнього будинку під’їжджає Дмитро, оскільки з його авто постійно лунала пісня „Батько наш — Бандера, Україна — мати“. Багато хто тут після повномасштабного вторгнення зрозумів: українська мова, знання нашої історії дуже важливі, буквально життєво. Щоразу, як приходжу до брата на могилу, прошу вибачення. Це всім урок, що з рідними, попри все, слід спілкуватися. Якби існувала така змога, сказала б Дмитру, що дуже-дуже його люблю і пишаюся ним», — ділиться емоційними спогадами сестра Дмитра Олена та додала, що їхній батько також колись служив десантником.

«Найголовніше, що дісталося від тата — його вольовий характер»

Черговий помічник начальника СІЗО Олег Костенко упевнений: Дмитро Гребенюк був на правильному шляху й міг багато досягнути у професії. Він умів переконувати словами. Колеги зауважують, що в нього добре вдавалося проводити бесіди із затриманими та ув’язненими, залагоджувати конфлікти й необґрунтовані претензії до адміністрації, нівелювати агресію з їхнього боку. Також Дмитро неодноразово надавав медичну допомогу арештованим та підслідним — і штучне дихання виконував, і кров зупиняв, адже тут персонал має справу з особами, схильними до заподіяння собі каліцтва. Тепер в Олега Костенка і колишнього колеги Максима Черника, який нині служить у ВСП ЗСУ, є традиція навідувати могилу товариша в річницю загибелі 12 грудня.

«Ми із Дмитром разом пропрацювали у СІЗО кілька років і добре одне одного знали. З початком великої війни постійно спілкувалися на тему потенційної участі у відбитті російської агресії. Хотіли долучитися до цього процесу, аби бути максимально ефективним з огляду на наш досвід. Діма поїхав у навчальний центр, як мобілізувався до ДШВ, я ж збирався в ССО. У мене, на жаль, з підрозділами спецпризначення „не зрослося“, а от товариш став десантником. Не скажу, що той горів бажанням туди потрапити. Просто ТЦК та СП саме набирав команду в повітрянодесантну бригаду. А Дмитро нічого проти не мав, хоч і не володів ідеальними кондиціями, щоб одягнути штурмовий маруновий берет. Йому пропонували вчитися на сержантську посаду, бо розгледіли в ньому очевидні лідерські якості, хороший інтелектуальний потенціал. Та побратим не згодився, чомусь був переконаний: скоро активна фаза бойових дій завершиться на нашу користь і поки вчитиметься, „пропустить найцікавіше“. Він справді жадав якнайшвидше потрапити у саме горнило…», — розповідає Максим Черник.

«Якщо відверто, певний час у нас стосунки були доволі напруженими. Тривали періоди примирення, потім наставали, скажімо так, палкі дискусії. Досить жваво все відбувалося. Але коли батька не стало, згодом я зрозумів, що він дуже не хотів, аби я коїв ті ж помилки десь у житті, через які він сам колись пройшов. Коли він загинув, практично два роки не міг знайти собі місця. Батько дуже дорослим вступив у коледж саме заради своєї мрії, бо надто багато віддав за майже 20 років нам, поки тягнув сім’ю. Вважаю це правильним рішенням. Найголовніше, що дісталося від тата — його вольовий характер. Мені для життєвих амбіцій цього цілком достатньо», — розказує син нашого героя Роман Гребенюк, який наразі є помічником оперуповноваженого і сержантом поліції та вже закінчив перший курс ДДУВС.

Так у Романа, його брата Родіона та їхньої мами почалося зовсім інше життя: немов те саме кіно, але вже без головного героя попередніх серій.

«Ми багато недоговорили, недоробили разом, є про що жалкувати справді. Коли батько вранці вже їхав на збірний пункт та відправку у війська, нас забрав його кум на авто. Я планував на прощання, коли виходитиму біля кав’ярні, в якій тоді працював, сказати одну важливу річ. Про те, що він дуже рано втратив свого тата і що я не хотів би повторити цей досвід, а бажав би, аби мої діти знали власного дідуся й раділи спілкуванню з ним. Але не сказав, напевне розгубився… Хоча не впевнений, що це щось кардинально змінило б у цій історії», — завершує свої спогади Роман Гребенюк.

Геннадій Карпюк для АрміяInform