Від Серебрянського лісу — до міських боїв у Торецьку: історія бізнесу, війни та мотивації «Комерса» із «Азову»

35-річний азовець Денис Шурмильов — родом із Запоріжжя. Позивний «Комерс», каже, придумав сам буквально за кілька хвилин — у цивільному житті був успішним бізнесменом.

Пригадує, як в підлітковому віці збирав та продавав металобрухт — розвинена металургійна промисловість в місті цьому сприяла. То був його перший заробіток. Під час навчання в університеті теж почав займатися власною справою. Перед початком повномасштабного вторгнення його компанія працювала у сфері логістики, вантажних перевезень, торгівлі металом.

Все це він полишив, приєднавшись до лав «Азову». Зараз він — заступник командира артилерії 12-ї бригади спеціального призначення «Азов» Національної гвардії України.

Про бойовий шлях офіцера, плани на майбутнє та чимало іншого розпитала військового кореспондентка АрміяInform.

«Бажання приєднатися до якогось міцного підрозділу мене не покидало»

«Власною справою я почав займатися ще під час навчання в університеті, на юридичному факультеті. Вчився гарно, навіть вдалося перевестися на бюджет. Але по професії попрацювати майже не встиг, тому що був вибір: йти працювати по професії або відкрити власну справу. Вирішив піти в бізнес — сфера логістики, вантажні перевезення, спецтехніка, навантажувачі, екскаватори. Займаємося всілякими будівельними роботами, працювали по Запоріжжю, але наші авто каталися по всій країні. Крім цього, ми торгуємо металом.

24 лютого 2022 року запам’ятаю на все життя. Я така людина, яка вірить у краще, оптиміст. Хоча всі фактори вказували на протилежне.

Тому коли дружина вранці розбудила і сказала, що розпочалося — мій світ перевернувся, реальність стало іншою. З перших днів я долучився до лав нашого Запорізького ТРО. Було невідомо, куди дійдуть росіяни — адже за перший день вони дійшли до Мелітополя. Тому питання дійти до Запоріжжя було питанням кількох годин. У місті ми будували блокпости, готували коктейлі Молотова, отримали зброю… У мене ж із військового досвіду — лише кафедра в університеті у 2010 році, офіцерське звання — в наявності.

Коли загроза наступу на Запоріжжя минула, я зосередився на волонтерстві: мав ресурс і міг робити щось корисне. У мене була відповідна техніка, відтак у березні 2022-го ми почали окопувати місто, будувати фортифікаційні споруди. Так, я був волонтером, але бажання приєднатися до якогось міцного підрозділу мене не покидало… І наприкінці 2022 року я вирішив, куди саме я піду, почав готуватися і в січні 2023 року вступив до лав «Азову», де вже служило чимало знайомих. Мені відгукуються ідеї цього підрозділу. Тут цінується не звання чи ранг, а бойовий шлях.

Перший бойовий виїзд — запорізький контрнаступ

В «Азові» я розпочинав, як звичайний солдат. Так, у мене було офіцерське звання, але мені пояснили, що воно взагалі нічого не варте в «Азові» — і це мені дуже сподобалось. Бо коли я збирав документи, то в ТЦК мене агітували йти служити в ЗСУ, обіцяли можливості та керівну посаду, бо ж маю офіцерське звання. Але саме це мене і лякало: як я мав командувати людьми, якщо в мене не було ні досвіду, ні знань?

У мене був артилерійський ВОС — і я цілеспрямовано хотів у артилерію «Азова», озвучував це під час співбесід. Під час навчання мене зацікавила артилерійська розвідка, еліта в артилерії. Так я почав свій шлях у «Азові» — був артрозвідником, на солдатській посаді. Потім до мене придивилися, і ще до бойового виїзду призначили командиром групи, це аналог відділення. Підготовка була дуже сувора, тривала приблизно три місяці — і вдень, і вночі. Я тоді ще раз не пошкодував, що обрав саме «Азов» — з ким зі знайомих не спілкувався, такої підготовки ні в кого не було.

Перший бойовий виїзд — контрнаступ.

У нас були дуже досвідчені командири — оборонці Маріуполя, які пройшли бої на «Азовсталі». Чимало з них були поранені та евакуйовані на гелікоптерах. Дехто пройшов російський полон. Довіра до командирів була на 100%, я чітко розумів поставлені задачі.

Операція, як мені здавалося на той момент, була розроблена бездоганно, навіть по хвилинах: куди йдемо, що робимо, як заходимо тощо.

Ми тоді розпочали десь на пів доби раніше, ніж основна колона пішла… Був основний напрямок прориву — а ми були трохи лівіше від них. Наше завдання було відволікати та імітувати те, що наступ буде в іншому місці. Ми мали взяти удар на себе. Наше завдання мало характер більше рейдової дії, нападу. У нашому підрозділі все було сплановано похвилинно. Було відчуття, що під кожним кущем стояла якась західна техніка. Пам’ятаю, що мав тоді відчуття ейфорії: адже я як мешканець Запоріжжя пішов звільняти свою землю. Питання мотивації взагалі не стояло — мотивація була є*ейша (усміхається).

Перший вихід і перша операція запам’яталися — але далі все було в робочому режимі. Згодом нас раптово зняли з Запорізького напрямку та перекинули на Луганщину, під Кремінну — напрямок Серебрянського лісництва. Там ми працювали приблизно рік. Тоді були важкі бої. Пам’ятаю, як шукали місце для позицій, розвідували місцевість, проводили рекогносцирування, і дивишся з пагорба — а перед тобою просто палаючий ліс.

Серебрянське лісництво: літаєш, знаходиш, нищать

Спочатку нам здавалося, що ліс — це незручно для ведення бойових дій. Але коли ми переїхали на інший напрямок, де лише посадки й поля, то зрозуміли, що ліс — це один з найкращих варіантів для нашої бригади (усміхається).

У лісі я працював як звичайний аеророзвідник і коригувальник артилерії. У нашу задачу входили вияв ворожої техніки, коригування артилерії. Іноді ми ще й рейдові дії та засідки робили.У нас було важке піхотне озброєння, свої міномети, важкі кулемети.

Згодом мене відправили на навчання за напрямком аеророзвідки. Після нього я отримав комплекс «Фурія»: так я почав збирати інформацію з неба.

Потім я став командиром взводу розвідувальних комплексів. Пропрацював так десь півтора року: літаєш, знаходиш, нищать. Таке вже стало рутиною. Якось ми виявили САУ поруч зі складом БК — дуже гарно горіло, наче маленький ядерний вибух, грибочок виріс. Також феєрично горів «Град» — знищили ще на під’їзді до вогневої позиції. На молекули розлетівся.

«Хімарі» теж коригували. З ними завжди цікаво працювати. Хоча запросити роботу «хімарсів» у Серебрянському лісництві було дуже важко і відпрацьовували вони дуже рідко. А от коли переїхали на Торецький напрямок — питань немає, знаходиш гарну ціль — є відпрацювання.

Загалом ми як артилерійська розвідка працювали на контрбатарейну боротьбу. Наше завдання — виявлення ворожих засобів, найперше — артилерія росіян. Чимало знищили ствольної або самохідної артилерії, танки були, броньована техніка, РСЗВ противника, скупчення особового складу… Не рахували…

Пам’ятаю, у нас було завдання: ворожий «Ураган» обстрілював Лиман, де ми тоді всі базувались. Дуже багато шкоди наносив, кожну ніч обстрілював місто, де було багато цивільних. Ми знайшли, де він ховався, і вночі знищили його. Розкішна була детонація. Ми працювали на «відмінно».

Загалом у нас був великий різновид БПЛА під різні задачі: «Фурія», «Мара», «Шарк», «Лелека», «Валькірія». Всі — українські зразки, західного нічого немає.

Під час боїв у Серебрянському лісництві, мені здається, у нас була перевага майже в усьому. Робота артилерії в контексті контрбатарейної боротьби працювала як конвеєр. Майже кожну ніч були якісь ураження, працювали просто на «відмінно».

Труднощі Торецького напрямку: ріденькі посадки й поля

Після лісництва ми без відновлення вирушили у Нью-Йорк — наша бригада вже 2,5 роки працює по лінії фронту без відновлень та відпочинку.

Відчутною була різка зміна обстановки: з лісу — в міську забудову. Новий напрямок, нова місцевість, потрібен був час на адаптацію — але нам різко треба було заходити у важкі бої. Там була група військовослужбовців іншої бригади, котрі попали в оточення. Ми їх деблокували, і, на жаль, зазнали втрат. Так відбувається завжди, коли змінюєш напрямок.

Ще із труднощів на цьому напрямку — адаптація до ріденьких посадок після лісу. Тим більше коли ми вийшли з Нью-Йорка, противник зосередився в міській забудові, де велика кількість приміщень та підвалів, де вони можуть сховатися; там багато багатоповерхівок, з яких росіяни запускають БПЛА. Ми ж стоїмо в полях та ріденьких посадках, у яких майже не сховаєшся.

Також були труднощі в побудові укріплень, позицій, бліндажів, бо це важко зробити непомітно. Зараз важливо навіть не те, наскільки ти закопався, а наскільки заховався…

Влітку, наприклад, це легше зробити. Зимою — складніше. Ця зима теж була складною, але ми на своєму напрямку майже стерли бригаду ворога. Вони вели нескінченні штурми; раз в три доби їхали колоною бронетехніки штурмувати по основному нашому напрямку. Всі штурми були відбиті, деякі колони навіть не встигали доїхати до лінії бойового зіткнення.

«Зараз ми заходимо у найкращий період ведення бойових дій»

Після створення корпусу «Азов» я став заступником командира артилерії 12 бригади НГУ «Азов» з питань забезпечення. Відповідаю за те, щоби в нас були дрони, РЕБи, автівки тощо. З усіма цими питаннями — до мене. Налагоджуємо співпрацю з цивільним суспільством, волонтерськими фондами, військово-цивільними адміністраціями тощо.

Боєприпасів завжди не вистачає. Розрахувати середню добову витрату снарядів буде складно. Бо якщо триває звичайна бойова робота — це один розрахунок, коли ж тривають ворожі штурми — це число одразу множиться на 5. Так, у нас завжди є резерв на випадок ворожих штурмів. Варто пам’ятати, що артилерію застосовуємо не лише для ураження ворога, а і як засіб стримування. Жоден ворожий штурм ще не відбувався без застосування артилерії.

Одні з найважчих штурмів відбувалися взимку 2024 року — тоді на нас перли колони по 10 одиниць важкої техніки, плюс квадроцикли, баггі, мотоцикли. Штурми були по декілька хвиль, і тоді ніхто точно не рахував боєприпаси.

Зараз ми заходимо у найкращий період ведення бойових дій: світловий день довгий, гарна погода. Зараз все літає, все стріляє.

Про людей і роботів

На жаль, роботи на полі бою не замінять повністю людей. Так, НРК можуть виконувати деякі важливі справи: підвезення БК, зв’язку чи провізії, евакуація поранених тощо. Але де сидить піхота — той клаптик землі й вважається твоєю територією. Без піхоти нікуди.

Задача роботів і дронів — полегшити життя піхотинця, зробити так, щоб він менше ризикував своїм життям та здоров’ям. Нам, артилерії, трішки легше в контексті логістики, бо стоїмо далі, ніж піхота, від лінії бойового зіткнення. А от піхотинцям взагалі доводиться йти пішки по 5-7 км до позицій. Після Курської операції ворог пріоритетно вирізає нашу логістику, постійно контролюючи та проводячи моніторинг наших шляхів пересування за допомогою FPV-дронів.

Яка зараз у нас ситуація з людським ресурсом в «Азові»? Якщо пригадати 2023 рік — тоді було багато людей, але мало засобів. А от зараз навпаки: людей менше, ніж наявних засобів. Все впирається в досвідчених людей. Зараз до нас приходять багато молодих новобранців, віком 18-19 років, одразу після навчання в школі. Загалом же середній вік нашого бійця — приблизно 22 роки. Мотивовані, молоді.

Які навички з цивільного життя мені допомагають у війську? У мене був великий досвід керування людьми мовити, в цивільному житті. Тому що я був керівником своїх власних підприємств — тому трішки в армії цей досвід і допомагає, і (іноді) працює в інший бік. Відчуваю, що став, може, дещо суворішим…

Загалом армія — це широке поле для творчості. Тут можна креативити, створювати щось нове, впроваджувати. У нас в «Азові» шанується ініціативність. Наприклад, хлопці з нашої розвідки ще у 2023 році першими зробили радіоперехоплення відео з FPV, підв’язали його до РЕБа, і коли бачили, що летить FPV — то давили його. Це було ще в Серебрянському лісництві.

Про книги, мрії та закінчення війни

Чи маю я час на читання? Однозначно, я люблю читати, хоча раніше це давалося легше, бо зараз просто доводиться себе змушувати. Раніше я намагався десь пів години на день мінімум перед сном читати. Здебільшого це історична література: мені цікаво аналізувати, як ми дійшли до тієї точки, в якій зараз знаходимось.

З останнього прочитаного: «Подолати минуле: глобальна історія України» Ярослава Грицака і «Шлях до несвободи» Тімоті Снайдера. Я люблю читати паперові книги, виділяючи в них якісь важливі для мене думки.

Нещодавно дружина мені подарувала гарну книгу Джека Везерфорда «Чингісхан та історія створення сучасного світу». З історії монголів можна чимало цікавого почерпнути про історію бойового братерства.

Що для мене буде завершенням війни? Найперше, це звільнення з полону всіх наших побратимів.. Ну і дуже б хотілося звільнення всіх наших територій. У Криму свого часу бував, брав участь у міжнародних змаганнях з кікбоксингу. Відпочивав там з дружиною — тоді ще нареченою. Словом, з Криму в мене — тільки гарні спогади.

Мій бізнес наразі — на плечах компаньйонів та співробітників. Важко. Але я в них впевнений, тому й вирішив залишити все на них, поки сам у війську. Моя справа жива та працює. Перший рік було важко, економічний стан бажав бути кращим, порти не працювали… З логістикою було важко. Але зараз з обережністю скажу, що моя справа навіть розвивається.

Що я зроблю найпершим, коли закінчиться війна?.. Для початку, мабуть, поїду по могилах побратимів. Я багато втратив друзів за цю війну — треба всіх об’їхати. З родиною час хочеться провести, бо майже не бачимось. Син Матвій вже три роки без батька росте… Хочеться десь поїхати відпочити… Можливо, на якийсь острів: перезавантажитись — і потім повертатися до свого бізнесу, запускати якісь нові проєкти, в тому числі — соціальні, для ветеранів.