Генерал під ворожими кулями: історія Гаврила Базильського, який залишав поле бою останнім
Як справжній військовий лідер, він пройшов шлях від найнижчих чинів до генеральського звання, здобув ґрунтовну військову освіту та неодноразово проявив себе на полі бою як талановитий воєначальник та винятково хоробрий воїн.
«На фронті він був знаний з того, що під час бою його можна було знайти тільки на передовій лінії — під ворожими кулями, перед якими він ніколи не бив поклонів. Поле бою залишав останнім», — згадував про нього підполковник Варфоломій Євтимович.
Усе це — про відомого українського військового діяча, генерал-хорунжого Армії Української Народної Республіки Гаврила Базильського (1880‒1937). Цьогоріч виповнилось 145 років від дня його народження.
Наполегливий нащадок гайдамаків
Народився Гаврило Базильський 6 квітня 1880 року в селянській родині на Черкащині. Зазвичай місцем його народження називають село Соколівка, яке нині належить до Жашківської міської громади Уманського району Черкаської області. Однак не виключено, що майбутній військовик побачив світ в одному сусідніх сіл — Дзензелівка або Кищенці нині Маньківської селищної громади.
Походив Гаврило з селянської родини, яка мала давні козацькі корені. Принаймні, у документах ХVIII століття згадуються його предки брати-гайдамаки Базильщуки. Освіту здобув у Золочівській гімназії на Харківщині, після чого 1900 року вступив на службу «вольноопределяющимся 2-го разряду» до дислокованого в Умані 175 піхотного Батуринського полку.
Прагнучи військової кар’єри, юнак 1902 року з другої спроби вступив до Чугуївського піхотного юнкерського училища. По його закінченню 1905 року за 2 розрядом Гаврило Базильський отримав звання підпоручника та був відряджений для проходження служби до 200 піхотного Іжорського полку поблизу Санкт-Петербурга. Потому служив у 74 піхотному Ставропольському полку у Кам’янці-Подільському та Умані.
Виняткова хоробрість у боях Першої світової
Короткою дворічною паузою повернення з осені 1912 року до цивільного життя стала для Гаврила Базильського робота у Маньківському чотирикласному міському училищі. Однак уже в серпні 1914 року вибухнула Перша світова і він знов став до військової служби у 258 піхотному Кишинівському полку. Вже у жовтні 1914 року офіцер здобув славу надзвичайно сміливого командира під час боїв під селом Урож на Галичині.
«В боях с 5 по 10 октября 1914 года у деревни Урож, при взяти высоты 641, увлекая личной храбростью роту, попавшую под сильный оружейный и пушечный огонь, несмотря на большие потери, бросился с ротой в атаку и выбил противника», — наводить довідку про подвиг Гаврила Базильського з «Высочайшего приказа о чинах военных» від 10 листопада 1915 року дослідник біографії військового Олег Шатайло.
За виявлену в бою хоробрість Гаврила Базильського нагородили іменною Георгіївською зброєю та присвоїли звання капітана. Загалом під час Першої світової війни офіцер був нагороджений низкою бойових орденів та мав блискучі атестації від начальства. У березні 1917 року його призначили виконувачем обов’язків командира 258 піхотного Кишинівського полку, а у червні того ж року присвоїли звання полковника.
Поборник революційної українізації війська
Коли на хвилі Української революції розпочалась активна українізація війська та творення зі складу колишньої російської армії українських національних військових частин, Гаврило Базильський активно долучився до цього процесу. Він став одним із головних провідників українізації військових формувань у 65 піхотній дивізії, до складу якої входив 258 Кишинівський полк.
Детальні свідчення про цю діяльність Георгія Базильського зберіг полковник Армії УНР Володимир Савченко: «В цей час полковник Базильський сформував в свойому полку український курінь. В жовтні 1917 року після большевицького перевороту в Петрограді цей курінь обеззброїв решту курінів у свойому полку. Полковник Базильський москалів відпустив додому, а полк перетворив на український».
До кінця 1917 року Георгій Базильський завершив процес українізації 65 піхотної дивізії, яка перебувала на Румунському фронті в районі міста Кимполунг. Створений ним «Український Збірний Відділ» налічував 10 тис. піхотинців, 500 кіннотників, 10 гармат і 3 автопанцерники. У лютому 1918 року полковник вивів це збройне формування до Кам’янця-Подільського.
Вилаявся, але наказ виконав
«Під час маршу з району Кімполунга в Україну Збройний Відділ ішов з українським жовто-блакитним прапором», — писав про це Володимир Савченко. Попервах збройне формування під командуванням полковника Гаврила Базильського було цілком боєздатним, однак потрапивши на рідну землю швидко розкладалось через бажання солдатів повернутись додому та більшовицьку агітацію.
Невдовзі «Український Збірний Відділ» зменшився до кіннотного 1 Уманського Козацького Лінійного полку чисельністю в одну тисячу шабель з 4 гарматами та 3 автопанцерниками. Остаточно ж створене Гаврилом Базильським військове з’єднання було розформоване розпорядженням Центральної Ради про демобілізацію.
«Центральна Рада відповіла, щоб козаків демобілізувати, а коней і майно здати полковникові Бурківському. Довідавшись про таке рішення полковник Базильський в першу чергу вилаявся, а потім все ж таки наказ виконав, бо призвичаївся виконувати накази, видані згори. Він залишив тільки невеличкий кадр (250 людей), переважно з кишинівців. З цим кадром, згідно з розпорядженням Центральної Ради, він переїхав по залізниці до Полтави», — оповідає про це Володимир Савченко.
В Армії Української Держави — від комполка до комдива
Завданням Гаврили Базильського від Центральної Ради було сформувати на основі колишньої 65 піхотної дивізії російської армії 11 Українську кадрову дивізію, яка мала виступити на Слобожанщину. Трансформацію колишньої царської армії він продовжив і після приходу до влади гетьмана Павла Скоропадського, виконуючи обов’язки начальника 65 піхотної дивізії Армії Української Держави.
Від липня 1918 року Гаврила Базильський командував 42 пішим Сумським полком 11 пішої дивізії Армії Української Держави, якою командував генерал Михайло Омелянович-Павленко. 1 жовтня 1918 року номер пішого Сумського полку, який постав на основі колишнього 258 Кишинівського, змінили на 32.
Коли ж восени 1918 року гетьман Павло Скоропадський призначив генерала Михайла Омеляновича-Павленка командувачем Катеринославського коша, Гаврила Базильський очолив 11 пішу дивізію. Згодом Омелянович-Павленко згадував, що залишив дивізію в надійних руках: «За дивізію я був цілком спокійний, вона переходила до рук такого випробуваного вояка, яким був полковник Базильський».
«Тверда в наступі й обороні»
Під час протигетьманського повстання Гаврила Базильський підтримав Директорію УНР, продовживши командувати 11 пішою кадровою дивізією. На цій посаді взимку та навесні 1919 року йому випало прийняти важкі бої з російськими більшовиками, які вдруге вдерлися на суверенну територію незалежної Української Народної Республіки.
Після виснажливих боїв та значних втрат 11 дивізію переформатували у бригаду Південно-Східної групи, а полковника Гаврилу Базильського призначили до Запорізького корпусу, де він командував спочатку 6, а з червня 1919 року 8 Запорізькою дивізією. Під його командуванням дивізія вела влітку виснажливі бої з більшовицькими військами за Старокостянтинів, Проскурів, Ярмолинці та Липовець.
Запорізька дивізія була одним з найбоєздатніших з’єднань Армії УНР, з честю виконуючи завдання як в обороні, так і в наступі. Сотник Степан Цап так схарактеризував дивізію у праці «Тернистими шляхами в ім’я держави»: «Командує нею старий кадровий із Першої світової війни полковник Базильський. Дивізія є складом найменша. Вона дуже пошарпана. Має до тисячі багнетів після всього пережитого. Найбільш регулярна. Дисципліна дуже сувора. Тверда в наступі й обороні».
Тріумф і тиф 1919 року
Піком тріумфу 8 Запорізької дивізії під командуванням з Гаврилою Базильським стало визволення Києва наприкінці серпня 1919 року. Однак переможний марш вулицями столиці швидко змінився сумнозвісною «київською катастрофою», коли до міста увійшли війська підтримуваної країнами Антанти білогвардійської Добровольчої армії під командуванням Антона Денікіна.
Відтак восени 1919 року дивізія під командуванням Гаврили Базильського продовжила битися з білими росіянами, які наступали на Правобережжі. Ворог переважав у силах та засобах, підкріплення чекати не було звідки, бо всі частини Армії УНР були на фронті. З тяжкими боями 8 Запорізька дивізія змушена була відступати в район Могилева-Подільського і далі на захід.
Ще одним ворогом, який викошував лави українських військ, став тиф. Не оминула хвороба і Гаврилу Базильського, який змушений був здати командування дивізією через стан здоров’я та неспроможність виконувати посадові обов’язки. У грудні 1919 року колишнього командира запорожців інтернували поляки. Повернутися до українського війська він зміг лише навесні 1920 року після одужання.
Гіркий підсумок славетної боротьби
У травні‒липні 1920 року Гаврило Базильський був призначений командувачем Запасових військ Армії УНР. Відповідаючи за формування резерву українського війська, він організував повернення бійців у стрій після лікування та агітацію українців, які воювали у чужоземних збройних силах, вступати на службу до частин Армії УНР. Загалом було сформовано 7 запасних бригад.
На початку вересня на основі Запасових військ УНР було створено 1 Кулеметну дивізію Армії УНР, яку попервах очолив Гаврило Базильський. Тоді ж він був призначений заступником командувача Лівої групи Армії УНР, а 5 жовтня 1920 року Гаврилові Базильському було присвоєно звання генерал-хорунжого.
З 12 жовтня 1920 року генерал-хорунжого Гаврила Базильського призначено командиром 1 Запорізької стрілецької дивізії Армії УНР. Однак стримувати переважаючи сили більшовиків українське військо було вже неспроможне і наприкінці листопада мусило відійти за річку Збруч. Там 1 Запорізька дивізія була інтернована поляками під Перемишлем у таборі Пикуличі.
Останні літа «батька Запорожців»
Під час перебування українських вояків Запорізької дивізії в таборах для інтернованих спочатку у Пикуличах, а згодом у Вадовицях, Гаврила Базилевський докладав значних зусиль для налагодження повсякденного побуту та збереження військових традицій бійців-Запорожців.
Після ліквідації таборів для інтернованих він продовжив цю діяльність, увійшовши до складу управи Української станиці у місті Каліш, де відповідав за культурно-просвітню роботу. А з 1925 року Гаврила Базильський став одним із провідних організаторів Українського військово-історичного товариства. З 1936 року входив до Головної Ради «Хреста Симона Петлюри».
17 жовтня 1937 року хворий на анемію генерал-хорунжий Гаврила Базильський відійшов засвіти у шпиталі Святої Трійці в Каліші. «Осиротіли Запоріжці, бо втратили свого команданта. Втратили не тільки команданта, але й батька», — писали в некролозі видатного українського військовика, опублікованому наступного року в «Літописі Червоної Калини».
Джерело: Інформаційне агентство АрміяInform
2025-04-15 06:55:00
