Неймовірна втеча з полону: історія «Чеха», який вразив мужністю навіть ворога

7 години назад

229 15 хвилин читано

Але все змінив лютий 2022 року: побратими-військові із Сил оборони України сказали, що настав час повертатися — росія готується повномасштабно атакувати Україну.

Олексій не продовжив контракт із приватною військовою компанією, в якій пропрацював 12 років. Одразу ж написав рапорт і прилетів в Україну.

Все, що було далі, нагадує радше сценарій якогось фільму, ніж реальне життя реальної людини, фільму про зло і про віру, про силу внутрішню та про біль фізичний, про тортури та про запас міцності, про приклад батька та про чоловічу гідність. І ще про багато речей і сенсів.

Ця історія, яку кореспондентка АрміяInform записала в одному з медичних закладів столиці, про Олексія із позивним «Чех». Він наразі проходить реабілітацію після поранення. Йому 41 рік, головний сержант роти одного з підрозділів Сил оборони України.

Далі його розповідь: прямою мовою, без зайвих слів.

12 років за кордоном

«Я служив строкову службу з 2003-го по 2005 рік, дуже сподобалося. Підписав контракт ще на три роки — з 2005-го по 2008-й. За час, коли я проходив контрактну службу, знайомі друзі були у складі українського миротворчого контингенту в Іраку. Чимало розповідали, ділилися враженнями.

І от, коли закінчився мій контракт, дехто з побратимів вирішив їхати на Близький Схід, працювати в одній із приватних військових компаній.

Завдання — охорона нафтових свердловин, воєнізована охорона, супровід посадових осіб тощо. На той час це була приваблива пропозиція, плюс платили хороші гроші. Одна з основних вимог — хоча б базовий рівень англійської мови для розуміння команд, які ти отримуєш через радіоефір.

Тому у 2008 році я не продовжував контракт із ЗСУ. Зарплати контрактника не вистачало на прожиття молодій сім’ї, у 2007-му народився син Ярослав. Мені подобалося в армії, але грошей не вистачало.

З 2010 року я почав працювати за кордоном, водночас підтягував англійську мову.

Графік ротацій: 12 тижнів працюєш, чотири — відпустка. Тож 9 місяців я працював, три — був з родиною в Україні.

На початок 2010 року моя зарплата була 7 тисяч доларів на місяць. Потім у 2014 році ціни на нафту у світі впали — після цього і зарплатня зменшилася. У 2022 році ця сума становила 4 тисячі доларів.

«Мій син — це моя основна сила і мотивація»

Складно було, коли син почав підростати. Як тільки я перед від’їздом починав збирати валізу, Ярослав залазив у неї і казав, що їде зі мною.

Мій син — це моя основна сила і мотивація. У житті було дуже багато важких ситуацій, коли здається, що от-от уже зараз щось зламається в тобі… І тоді ти сам собі говориш: «У тебе є син, і якимось своїм батьківським прикладом ти маєш показати, як це треба зробити».

Зараз йому вже 17 років, і він у мене професійний спортсмен — займається змішаними єдиноборствами. У сім років він почав займатися дзюдо… А коли був ще геть малий, йому був лише рік, можливо, тільки вчився ходити, то бачив, як я вранці якусь фізкультуру роблю, скажімо, відтискаюся від підлоги, — і сам пробував повторити вправу (усміхається).

Я багато спілкувався з тренерами, з чого варто почати займатися дитині, — і так він прийшов спочатку в дзюдо, а далі — понеслося…

«14 лютого 2022 року я вже був в Україні»

У нашій групі, з якою працювали в Іраку, було чимало українських військових, і у 2022 році у нас було розуміння, що буде повномасштабна війна. Також товариші із Сил оборони України писали й пояснювали, що варто повертатися. Сумнівів у нас не було.

Ми написали рапорти, керівництво компанії пішло назустріч. Чим могло — допомогло. Я повернувся в Україну 14 лютого 2022 року, не продовжуючи контракт. З Іраку — пересадка в Стамбулі, звідти — на Бориспіль. У моїх колег ротація в цій компанії завершувалася 25 лютого 2022 року.

Дружина була в Чехії, син — ще в Україні. 24 лютого ми були разом із сином вдома, коли зрозуміли, що почалася повномасштабна війна. Поруч із нами було військове містечко — все було чутно.

Сина евакуював з України 28 лютого. І двох котів у переносках. І 1 березня вже прибув у Дніпро. Ми з товаришами знали, в якому підрозділі будемо служити, у військкомат ми не планували йти. Нас було п’ятеро, ми знали одне одного, бо кілька років працювали в одній команді за кордоном. Як маленьке добровольче формування ми приєдналися до одного підрозділу, деякі їхні групи вже працювали на Ізюмському напрямку.

Був у званні сержанта. Отримав позивний «Чех». Чому «Чех»? Свого часу ми з дружиною вирішили, що хочемо жити в Чехії. Матір моєї дружини вже 20 років мешкала в цій країні, і коли були відпустки і я їхав до рідних в Чехію, то побратими просили привезти смачного чеського пива (сміється). Так і позивний отримав — «Чех». Хоча чеською мовою не володію.

«Я такого в жодному кіно не бачив» — Ізюмський напрямок

Далі був Ізюмський напрямок. І тут увесь свій досвід, набутий за кордоном, застосувати не міг. Так, у деяких випадках він має сенс — в аспекті підготовки тощо. Але не протидії росіянам: під*арська авіація була дуже активною, наша ППО не так працювала.

Так, деякі розрахунки ПЗРК їх збивали, але росіяни в наш повітряний простір спокійно заходили та розносили Харків чи Ізюм. Вони летіли на дуже низьких висотах, я міг розгледіти, що написано на крилах літака тощо.

Було важко, але важливо, в якому підрозділі ти перебуваєш. Важливий досвідчений і грамотний командир. Важливе чітке та поетапне планування дій. Важливо враховувати кількість ворога та його озброєння. І коли все це озвучується на брифінгу перед завданням, тоді кожен з групи розуміє свої дії в майбутньому і що від нього залежить.

На Ізюмському напрямку вражав масштаб того, як лізли росіяни: колонами. Я такого в жодному кіно не бачив.

Пам’ятаю, як були в селі Грушеваха. Річка розділяла це село. Коли наші Сили оборони взяли його під контроль, а мости через річку підірвали, тоді росіяни намагалися навести понтонні переправи через цю річку. Серед наших завдань, зокрема, були коригування та мінування.

Потім був власне Ізюм, також коригували роботу артилерії.

**Ліс, силуети під*арів, полон…**

Потім був Харків, кільцева, село П’ятихатки — там почали працювати із середини квітня. Там була сіра зона, біля Руської Лозової. Ліс. І тут у нас були завдання: знаходити вогневі точки ворога, виявляти ворожі ДРГ, їхні маршрути тощо.

Тоді наша група не мала дронів, інформацію збирали на своїх двох. Щодня проходили мінімум 10 км — через густий ліс, у спорядженні. Виходи були мінімум на дві-три доби.

Одне з таких завдань виконували 8 травня, коли почався контрнаступ Сил оборони.

Нам потрібно було вести спостереження на одній з ділянок дороги, де могли б просуватися росіяни. І от ми знайшли будиночок лісника, поруч із ним проходила ділянка дороги… І це була наша помилка, чи ми дещо розслабилися і не врахували, що серед лісу будиночок — це явний орієнтир, не знаю…

Ми розуміли, що нам треба буде бути три доби, окопуватися бажання не було, хмарно, не найкраща погода… І от ми вирішили недалеко від цього будиночка облаштувати свій спостережний пост. Минуло години дві — і почався мінометний обстріл, дуже щільно міни лягали. І орієнтир-будиночок зіграв з нами злий жарт: вони били по ньому.

Ми почали відходити, але був приліт, і один зі снарядів дуже тяжко поранив у ногу мого побратима Романа. Уламок зайшов у коліно, через все стегно і застряг у кульшовому суглобі.

Ми його відтягнули й почали надавати першу медичну допомогу. Але ми розуміли, що зайшли вглиб на 12 кілометрів, і його буде важко виносити назад цю ж відстань. Нош ми із собою не мали. Важко було вийти на зв’язок через рельєф місцевості. Колеги вирішили відійти трохи далі, щоб вийти на зв’язок з іншою групою, і пояснити ситуацію.

Я залишився з пораненим, давав йому знеболювальне. І десь за 40 хвилин боковим зором побачив якісь силуети серед дерев. Спочатку подумав, що це наші повертаються. Відчуття тривожності не було. Навіть думки не було, що треба одягнути на себе спорядження — воно лежало поруч. Коли люди підійшли ближче, я зрозумів, що це вже під*ри. У балаклавах.

Побратим був із больовим шоком, періодично кричав. Я його попередив, що до нас «гості», і просив його перетерпіти біль. Я намагався його протягнути, десь максимум на 5 метрів. Намагався вийти на зв’язок зі своїми, але зв’язку не було. Тому сказав товаришу: «Рома, притискаємося максимально низько до землі». У мене не було думок покинути його. Була ще надія, що це ядро ДРГ може пройти й не помітити нас… Але візуальний контакт стався, і десь за 10–15 хвилин вони нас почали брати в напівкільце.

Я розумів, що бронежилет одягнути на себе встигну. Зброя — поруч, гранати — поруч.

Вони почали закидати нас гранатами. Три «ергедешки» прилетіло, одна з них впала біля моєї ноги і я її встиг відштовхнути. Уламки потрапили в ногу і правий бік. Далі — короткі черги. Зв’язали руки та очі. Встиг почути щось на кшталт: «Цей важкий, ми його через ліс тягти не будемо. А щодо тебе — все залежить від тебе: якщо підеш — будеш живий». Я спробував стати на ногу, відчув біль.

Далі була дорога лісом протягом орієнтовно 30 хв. Потім везли на чомусь типу квадроцикла, далі закинули в якусь вантажівку.

У кожної людини є свій больовий поріг

І тоді вони почали дізнаватись, хто я такий. Мене врятувало те, що зі мною не було ні телефону, ні військового квитка, ні татуювання.

Придумав якусь максимально правдиву легенду, хоча й вислухав чимало ідіотських запитань. Утім, вони не дізналися нічого про мій підрозділ чи командира. Відповів, що ми спілкувалися лише позивними… Але треба розуміти, що в кожної людини є свій больовий поріг. Хтось не витримує на другому чи третьому допиті, хтось — на 10-му.

Тортури почалися в польовому таборі. Вони казали, що я «можу ліпити басні», але «один укольчик — і ти все одно скажеш правду». Вони називали той укол «сироваткою правди», але я на це все не звертав уваги, я ж не у фільмі про Джеймса Бонда…

Одночасно з допитами тривали тортури: нігті, ребра ламали… Все для того, щоб тебе морально і фізично зламати. Очі постійно були зав’язані. А одне і те ж запитання під час допиту могло повторюватися кілька разів.

Після тортур у полоні. Кадр із відео російських пропагандистів

У цьому польовому таборі я був один, допитували переважно контрактники армії рф. Потім мене привезли в якесь інше місце, де були камери й підвали. Там також були інші полонені.

«„Це що, я буду укропу ширіньку розстібати?“. І він таки зробив це»

За ці кілька діб у мене руки були постійно зв’язані й дуже сильно перетиснуті. Я навіть подумав, що в них вже припинився кровообіг, бо відчуттів не було, наче вони пересохли. Я їх просто не відчував. І пішов на перший допит вже на «новому» місці.

Я людина віруюча, і Господь дав мені сили, що в мене не було якихось панічних настроїв. Я лише прокручував у голові та нагадував, чого я не маю сказати й що маю, щоб вони повірили. І де я маю їх максимально заплутати.

Під час допиту треба поводитися максимально спокійно. Бо як тільки вони відчувають слабкість, отримують від цього задоволення. Так, розумію, що кожен відчуває біль. Але кожен може цей біль якось контролювати.

І під час усіх цих допитів вони все мене запитували: «Ти шо, упоротий? Мазохіст?». Я відповідав, що ні. Мене перепитували: «Тєбє нравітся, когда тєбя пізд*т? Так просто скажи, і ми тєбя пізд*ть нє будєм». Все це тривало 9–10 травня. Тривала третя доба, як я в полоні, і друга година допиту. У туалет я не ходив за весь цей час. Мені зламали всі пальці, нігті повиривали. Попросився в туалет. Спитали, чи ніколи не мочився в штани. Потім показали на тапік і його проводи…

Коли допит закінчився, мене таки відвели в туалет і розв’язали руки, але я їх не відчував. Попросив, щоб зняли скотч з очей. Мене підвели до унітаза. Але я ж мав військові штани з купою ґудзиків, плюс ремінь я просто не міг справитися з ними онімілими руками. Мене запитали, чому так довго. На що я відповів, що руки не працюють. Потім підійшов другий росіянин і каже цьому першому: «Розстібай йому ширіньку». А той на це: «Це що, я буду укропу ширіньку розстібати?». І він таки зробив це.

«Ого, ще й компліменти роблять»

За деякий час зрозумів, де я перебуваю — це Гоптівка, наш прикордонний пункт. Раніше там не було камер, просто якісь кімнати й зверху приварена решітка. Там утримували полонених: і військових, і цивільних. Бетонна підлога, вологість… Наступного дня прийшов якийсь фельдшер, надав допомогу, дав анальгін.

Потім зі мною почав працювати феесбешник, були тривалі допити. Мене дуже врятувала робота в Іраку. Коли я почав про це розповідати, вони наче переключилися. Обзивали найманцем, хоча я апелював до того, що їхні компанії там теж працюють. Їм було цікаво, які там зарплати, наприклад…

Потім прислали пропагандистів із камерою — змушували давати інтерв’ю. Питали, чому я, як уродженець Донеччини, не захищаю свій рідний регіон на боці росіян.

Намагалися, словом, максимально зламати. Та я відчував підтримку близьких, навіть на дистанції… Я розумів, що із цього інтерв’ю вони виріжуть, а опублікують лише те, що їх цікавить.

І я сказав таке: «У мене є син, йому зараз 15 років. А я зараз у полоні, від мене нічого не залежить, я себе ніяк не можу захистити. Але я не хочу, щоб мій син, якому 15 років, який зараз юнак, побачив свого батька, який жує соплі на камеру і якого потім по всіх телеграм-каналах покажуть. Для нього це буде психологічна травма на все життя. Він — спортсмен. Який я йому приклад подам, якщо я буду лише за свою шкуру думати?.. Але для мене важливо, щоб мій син думав, що його батько не зрадник».

На що головний відповів: «Ну ти упоротий… Набазаріл дохєра, нада було б тєбя уже застрєліть. Но ти отвєчал, как мужчіна»..

А я сиджу і думаю: «Ого, ще й компліменти роблять»…

Після цього всі вийшли, залишився лише один в балаклаві, і раптом наводить на мене зброю… Я подивився, що перебуваю не в підвалі, плям від крові на підлозі немає — тобто тут явно не розстрілюють. Він так постояв, побачив, що в мене ніякої реакції, опустив зброю і вийшов. Після цього на допити мене більше не викликали.

Гімн рф і сльозогінна граната

Після цього мене перевезли вже в Куп’янськ в ізолятор тимчасового тримання. Там я провів ще чотири місяці. Допомагала мені згадка про мого сина і віра в Бога. Сиділи в камері-одиночці шість осіб: троє військовополонених і ще троє — злочинці, які за вбивства сиділи. Їх до нас «підселили».

Почалося літо. У під*рів було якесь свято — день під*рстану їхнього. До нас прийшли і сказали вивчити російський гімн. Дали папірець з текстом… Я його навіть не брав до рук. Інші почали вчити. Потім заглядають в нашу камеру і питають: «упоротий, ти шо, нє понял, куда ти попал?». Я відповів, що це не моє, а їхнє свято, мене обізвали дебілом.

Минуло дві години, мої хлопці з камери сказали, що я нічого нікому не доведу, і що я сиджу не в камері-одиночці, а за мою впертість можуть поплатитися всі. Потім я попросив в одного з охоронців перевести мене в камеру-одиночку. На що він відповів, що під час вечірньої перевірки буде п*здити моїх співкамерників доти, доки я не вивчу гімн. У мене не було вибору, довелося вчити той гімн… Хоча розумів, що нас будуть знімати на телефон і десь можуть це опублікувати. Я був у дуже незрозумілій ситуації й не знав, як правильно вчинити.

Всього там було 12 камер і всі почали по черзі співати. А наша камера просто гугнявила. І наглядач відповів, що зараз він нас збадьорить — дістав сльозогінну гранату і кинув її в нашу камеру. І закрив двері. Сльози, соплі, слина тече… Ще спека, бо червень був…

500 присідань від наркоманки і як це мотивувало «Чеха»

А одного разу привезли дівчину — худа, молода. Видно, що наркоманка якась. Її теж розмістили в камері, чекала на допит. Попросила цигарку. Охоронець відповів, що якщо присяде 500 разів, тоді й дасть покурити.

І вона починає присідати: 10 разів, 20 разів, 200 разів! І вголос рахує! Нам усім аж цікаво стало, чим це закінчиться! Вона присіла 500 разів на одному диханні. І отримала заслужену цигарку.

Мені ці 500 разів дуже запам’яталися, бо я досі сам ніколи 500 разів не присідав.

Нам забороняли взагалі якісь фізичні вправи робити. Нашу камеру ні разу не виводили у внутрішній дворик на прогулянку. Потім, коли нас перевели в іншу, більшу, камеру, я почав трохи робити фізичні вправи.

Потроху починав із відтискань від підлоги. Я почав, а за тиждень уже вся камера приєдналася до моїх фізкультурних занять.

Але ті 500 присідань у мене в голові дуже засіли… З липня по вересень я тренувався. Зрештою, я зміг присісти тричі по 500 разів! І відтискався, стоячи на руках на підлозі.

Щовечора, засинаючи, подумки дякував Господу, що дав мені сили прожити ще один день…

«Розуміли, що триває наш контрнаступ, але не розуміли, яка нам з того користь..»

На початку вересня 2022 року ми почули перші вибухи. Хлопці з камери припустили, що, ймовірно, наші почали тиснути під*рів. 6 вересня був такий сильний приліт, що ті, хто лежали на нарах, попадали. І кватирка вибуховою хвилею вилетіла.

Наступного дня нас попередили, що можуть бути обстріли й щоб ми вночі, в разі обстрілу, ховалися під вікнами, щоб скло на нас не падало. І вночі таки як у*бало — решітка на вікнах аж вигнулася. Сили оборони України таки тиснули.

Ми чули, що надворі рухалася техніка, чули артилерійську дуель. Розуміли, що триває контрнаступ, але не розуміли, яка нам з того користь… Було відчуття нерозуміння.

Хлопці із сусідньої камери сказали, що в них взагалі вікон немає… На коридорі була тиша — нікого. З’ясувалося, що охоронці були такі налякані й так тікали, що навіть позалишали ключі від камер. Нас товариші із сусідньої камери звільнили. Усього нас було десь 120–130 осіб.

Ми ще хотіли знайти по кабінетах свої особові справи й спалити їх. Хоча був ризик, що підари повернуться. Потім я запропонував: останній, хто виходитиме, хай просто підпалить приміщення, бо якщо 100 людей почнуть шукати кожен свою справу, це може бути довго.

Один із хлопців, який з нами сидів, був із Куп’янська Вузлового. Знав усі маршрути й стежки. Тому він і стан нашим поводирем. Провів нас до хати, де ми змогли поїсти, переодягтися. Коли ми перебігали через міст у Куп’янську, починало світати.

Під**ська техніка почала відступати, тривали міські бої… Згодом товариш забрав нас на авто, поїхали ми в той будинок. Це було 8 вересня. Потрапив я в полон 8 травня. Рівно 4 місяці. Уперше за цей час нормально помився. І увімкнув телевізор.

З’ясувалося, що ми звільнили Ізюм, Балаклію, розвивався напрямок на Куп’янськ.

Статус: зниклий безвісти

А за кілька днів наш побратим зустрів сусіда, який, як з’ясувалося, працював на під*рів… Під час короткої розмови стало зрозуміло, що нам треба тікати. І треба було пливти через річку. Він нам дав велосипеди, і ми утрьох почали рух. Я ще запитав, чи нормальна це картинка, що по селу отак мужики на велосипедах їдуть? (сміється). Ну, поїхали. Слава богу, що під*рів назустріч не було.

До річки ми добігли, чули, як над нами висіли ворожі дрони. Перепливли річку, дісталися правого берега — і там наша «еспешка». Там стояли наші хлопці — ми дивилися на них, а вони на нас.

Пояснили ситуацію, нам сказали, в який бік рухатися. Вийшли на блокпост, нам сказали, що нас будуть перевіряти представники ВСП з Харкова. Вони нас опитали, а потім пробили по своїй базі, запитали, яка військова частина. А ми ж були добровольче формування, у нас нічого не було зазначено у військовому квитку. Зрештою, за прізвищем пробили: Сашко був як військовополонений, а я як зниклий безвісти.

Номерів телефонів не пам’ятав, але пам’ятав командира групи. З ним зв’язалися — він передзвонив за 5 хвилин. Переговорили, зрадів, що я знайшовся, він уже хотів мене забирати наступного дня. Але спочатку зі мною мала переговорити військова контррозвідка.

Пізніше мене забрав таки командир, далі був госпіталь у Дніпрі.

А ще — службове розслідування, щоби з’ясувати обставини того, як я потрапив у полон, де я перебував тощо. Такі розслідування починаються завжди за фактом полону. Але для мене було найгіршим те у всьому цьому, що деякі люди подумали, що я застрелив свого побратима Ромку, перейшов на під*рську сторону. І тому я був у списках не як полонений, а безвісти зниклий, бо начебто перейшов на бік ворога.

Для мене це було дуже важко… Бо це росіяни застрелили Ромку. Я про це дізнався вже в польовому таборі. А потім вже мені розповіли, що тіло Ромки забрали наші побратими з іншої підгрупи за два-три дні.

Службове розслідування тривало десь три місяці. Так, зрештою, я сам звільнився з полону. І коли спілкувався зі співробітниками військової контррозвідки, вони констатували, що таких випадків вони ще не зустрічали, коли люди самостійно звільнялися з полону.

«Мій син дає мені силу внутрішню, як і я йому»

Фізична форма і загартування в полоні стали у пригоді, коли долали річку і ділянку до річки. Знаю одне: силу треба підтримувати, бо без фізичної форми дуже було б важко. Та й психологічна стійкість важлива.

Я завжди себе повертаю думками до свого сина, професійного спортсмена. Коли після поранення і лікування мені дали 30 днів відпустки і я з’їздив до нього в Чехію, то ходив на тренування. Він бореться зі спортсменами, старшими ніж він, десь 20-річними й старшими. Йому лише 17.

Я якось сказав, що йому може бути важко, бо то об’єктивно сильніші люди. На що він мені відповів: «Тату, як мені тут може бути важко, якщо ти в полоні витримав і на відео казав, що не хочеш, щоб твій син бачив, що ти слабкий». І для мене ці слова важливі: що я, як його батько, у полоні не зламався. І згадував свого сина. Мій син для мене є мотивацією, як і я для нього. Він дає мені силу внутрішню, як і я йому.

Життя після полону: ще два поранення на різних напрямках і… мрія про майбутнє

Після полону я продовжив службу у війську, але вже в іншому підрозділі. У 2023 році брав участь у контрнаступі на Запорізькому напрямку. У районі Вербового зазнав поранення. Трохи полікувався і знову повернувся.

Влітку 2024 року працювали на Вовчанську, далі перевели на Часів Яр. Важко було, бо загинув Влад із позивним «Кальянщик». Це син військового, з яким ми починали у 2022 році в одній групі. Був хлопець дуже вольовий, сміливий. Його тіло не одразу могли забрати… І ми з побратимами вирушили за ним. Під*рські дрони були дуже активні. Ще до того, як ми підійшли до тієї посадки, — по нас працювали і скидами, і з мінометів.

Усі хлопці з групи були поранені. Я вже четвертий місяць на лікуванні та реабілітації теж. Дружина із сином дуже переживають за мене…

Які мої плани на майбутнє? Поки що реабілітація. Хочу відзначити роботу із психологом. Раніше думав, що вона дасть мало результату, але це не так. Раджу всім.

Далі — ВЛК. Треба визначити мій стан і чи придатний я надалі до військової служби на тій посаді, яку обіймаю. Бо головний сержант роти — посада відповідальна, треба бути прикладом для своїх підлеглих… Але, можливо, буде інша посада, пов’язана з підготовкою особового складу, скажімо.

Яка моя мрія про майбутнє? Знаєте, яка професія мене може зацікавити?.. Є в Чехії така професія — дегустатор пива. От вона мені б пасувала (сміється). І це моя маленька мрія — дегустувати пиво на маленьких броварнях”.