А ти знаєш, що росіяни потрапили в мій дім? Як психологи працюють із дітьми, травмованими війною

Згідно з даними ООН, за три роки повномасштабної війни близько 30 тис. цивільних українців дістали поранення внаслідок бойових дій. Серед поранених, як свідчать дані організації, 1 865 дітей. Як діти оговтуються після травм війни, спеціально для Фактів ICTV підготувала Олена Кущенко.

Діти з мінно-вибуховими травмами

Хлопчик скаче на одній ніжці до кабінету психолога. Війна забрала в нього одну з кінцівок, але залишила внутрішню стійкість. Він вперто відмовляється надягати протез і користуватися милицями. Цей хлопчик, як стійкий олов’яний солдатик, знає, що все можливо. Були б тільки поруч рідні люди та надійна підтримка.

Про долі деяких із них ми дізналися від завідувачки Центру медико-психологічної, соціально-реабілітаційної допомоги дітям Охматдиту Олени Анопрієнко. Як каже фахівець, ці діти потребують не тільки лікування та реабілітації, а й психологічної підтримки як у період гострого стресу, так і в подальшому житті.

Пресслужба Охматдита

На момент запису інтерв’ю в лікарні перебувають чотири дитини з мінно-вибуховими травмами, які проходять планове лікування. Психологи перебувають поруч, щоб допомогти пройти через непрості виклики лікування, коли пацієнтам і батькам потрібно повідомити про негативні прогнози щодо здоров’я чи життя.

І навіть коли здається, що найстрашніше позаду, емоційна підтримка в умовах війни для цих пацієнтів надважлива.

– Іноді ми можемо думати, що дитина вже адаптувалася, є позитивна динаміка в лікуванні та емоційному стані. А потім вона раптом згадує, як добре її рука працювала раніше, до травми. І від смутку за минулим її емоційний стан може знову погіршитися, – каже Олена Анопрієнко.

Дівчинка з Херсона

На початку вересня в Охматдит потрапила 14-річна дівчинка з Херсона. Російська ракета влучила в їхній будинок. У дівчинки були складні травми обох рук. Ліва кінцівка постраждала більше і за медичними показаннями постало питання ампутації.

Фото: Роман Балук

– Дуже складно говорити про таке і з дітьми, і з батьками. Дівчинка ставила багато запитань, намагалася з’ясувати, чи є хоч якийсь шанс врятувати кінцівку. На жаль, його не було. Ми разом із хірургами дуже терпляче все пояснювали. Говорили не тільки про втрату, а й про подальшу фізичну реабілітацію, перспективи щодо протезування та функціональності руки, – ділиться Олена Анопрієнко.

Дівчинка часто згадує Херсон. У неї там залишилося багато друзів. Вона втратила середовище, яке було важливим для її становлення та соціалізації. Психологи працюють над тим, щоб дівчинка могла знайти ресурс для психологічної стійкості та соціальної адаптації.

– У нас часто відбуваються різні заходи, вистави, заняття з арттерапії, для дітей, які перебувають на лікуванні. Ми залучаємо і цю дівчинку, щоб вона змогла подолати наслідки стресу, адаптуватися, отримати позитивні емоції. Зараз у неї з’явилася подружка також із Херсона. Вони лежать в одній палаті. Дівчинка готується до протезування, – розповіла Олена.

Хібукі

Охматдит приймає безліч дітей із важкими захворюваннями та пораненнями з різних куточків України, щоб дати їм ще один шанс на здорове життя. Однак 8 липня 2024 року і сам заклад став мішенню для ворога. Тоді росіяни запустили ракету по лікарні та поставили під загрозу життя маленьких пацієнтів.

Одного такого хлопчика пам’ятає психологиня, арттерапевт благодійного фонду Запорука Світлана Локоткова. Після ракетного влучання в Охматдит Івана перевезли до Львова на лікування. Тут він із рідними мешкав на Дачі від Благодійного фонду Запорука, де маленьким пацієнтам із важкими захворюваннями та мінно-вибуховими травмами надається проживання на період лікування.

На Дачі діти та їхні рідні безоплатно отримують не тільки комфорт і затишок, а й психологічну підтримку. Світлана з теплом згадує свою роботу з Іваном.

– Якщо ми працювали в групі, то він намагався швидко щось зробити і піти. У нього навіть не вистачало фізичних сил довго чимось займатися. Я намагалася знайти щось таке, що підтримає і посилить його. Тому скористалися хібукі-терапією, – ділиться Світлана.

Хібукі – це м’яка іграшка подібна до собаки-обіймашки. Дитина стає ніби захисником м’якої іграшки та опікується нею. Хлопчик спочатку почав нею сильно трясти. Було видно, що в руках з’явилася сила. Витрусивши стрес, потім спокійно сидів, ліпив і малював і вже не хотів якнайшвидше завершити завдання.

– Собака залишається з нею назавжди. Дитина бере на себе відповідальність і турботу про нього. В іграшці є кишенька, куди можна покласти малюнок, записку чи листівку і в потрібний час дістати та підтримати себе. Це дуже важливо для дітей, адже графік лікування не завжди збігається з нашими заняттями. Важливо, щоб діти знали, як допомогти собі в будь-який момент, коли вони цього потребують, – каже Світлана.

Пластилін та блискітки

Світлана проводить арттерапевтичні заняття не лише на Дачі, а й у дитячій лікарні Святого Миколая на базі Першого медичного об’єднання у Львові.

Вже на третій місяць після початку великої війни сюди евакуювали понад пів тисячі поранених дітей. Фонд Запорука підтримує пацієнтів лікарні через посилення напряму реабілітації та забезпечення роботи психологів із пацієнтами.

Фото: Світлана Локоткова

Психологиня Світлана Локоткова ділиться, які методи їй допомагають у роботі з дітьми, які отримали поранення та стали свідками жахливих військових подій.

– Перше, що реагує на стрес – це тіло. Арттерапія дає змогу працювати саме з тілом. Я не втомлююся дякувати людям, які придумали повітряний пластилін. Це диво-інструмент, який підходить для будь-якого віку та стану. Дуже подобаються дітям стрази, блискітки, камінці, адже це про яскравість та свято, – каже психолог.

Світлана бере свою чарівну валізку, яка повна пластиліну, блискіток і фарб, і вирушає до пацієнтів. Розминання повітряного пластиліну саме собою приємне і має терапевтичну дію, а потім з нього виходить ще і якийсь образ і вже можна вийти на те, що дасть ресурс, щоб знайти свою суперсилу.

Якось один хлопчик був дуже непосидючим під час лікування. А коли почав працювати з пластиліном, раптом заспокоївся, вклав свої емоції в пластилін, зліпив велику різнокольорову кулю і прикрасив її стразами. А потім, ніби мимохідь, каже Світлані: “А ти знаєш, що росіяни потрапили в мій дім?”. Світлана визнала, що знає, і що це страшно. Хлопчик продовжив далі ліпити.

– Йому було важливо проговорити ту фразу. А потім він продовжив розповідати про властивості кулі і в чому її суперсила, – згадує фахівець.

Світлана продовжує розповідати про своїх пацієнтів. Згадує хлопчика з ампутованою ногою, який ніяк не хотів надягати протез. Він так спритно стрибав на одній нозі, що всі дивувалися. На заняттях з арттерапії він не хотів сідати – усе робив стоячи.

Одного разу, коли ліпили монстриків, хлопчик зліпив пластилінового дивака з трьома кінцівками. Потім вирішив таки додати четверту – чи то ногу, чи то хвіст, – але куди б не приліплював, вона відпадала, ніби була зайва.

– Я подумала, наскільки схожа ситуація пластилінового монстрика із самим хлопчиком. Він не хотів носити протез, він не хотів користуватися милицями. Йому добре було скакати на одній нозі. І чудику тому не потрібна ще одна нога. Робота дитини відобразила її стан, – згадує Світлана.

Статистика

Благодійний фонд Запорука, усвідомлюючи масштаб негативного впливу війни на життя українців, у 2024 році спільно з партнерами посилив свою підтримку пацієнтів із мінно-вибуховими травмами.

На сьогодні, майже за рік, у рамках проєкту Посилення спроможності медзакладів України, що реалізує Запорука спільно із Soleterre, психологи в лікарнях Києва, Львова та Дніпра надали 4 512 консультацій пацієнтам з пораненнями та їхнім рідним, а також 1 736 консультацій на гарячій лінії, що доступна за номером: 0 800 401 150.

Проєкт фінансується Італійською агенцією з питань співробітництва в галузі розвитку.

Виклики

Психологи, які працюють із дітьми, що постраждали від мінно-вибухових травм, часом стикаються з непростими професійними викликами.

Олена Анопрієнко зазначає, що на початку повномасштабного вторгнення вони шукали відповідь на запитання, як надавати психологічну підтримку людям, які постраждали від воєнних дій. Вчитися доводилося одразу на практиці, адже ситуація була новою для всіх.

Нині ж викликом є профілактика емоційного вигорання у фахівців, які надають допомогу. Велике навантаження на лікарів, психологів, емоційна залученість, необхідність бути універсальними призводять до того, що стрес і втома накопичуються.

– Фахівці мають бути в ресурсі, щоб мати змогу допомагати іншим. Допомагають у цьому спеціалізовані навчання, зокрема й від Фонду Запорука. Вони дають не тільки методичні інструменти, як працювати з викликами, а й підтримку – супервізії. Я можу обговорити якийсь кейс із фахівцями, порадитися, як краще допомогти. Нас вчать зважати на себе, на свій стан, що може бути критичним і як подбати про своє психічне здоров’я, – зазначає Анопрієнко.

Для Світлани Локоткової викликом були технічні обмеження, які виникали під час занять. Наприклад, діти, у яких недостатньо добре функціонують руки, або може працювати лише одна рука, хвилювалися, що аркуш, на якому вони працюють, постійно вислизає. Тому довелося придумати, як зафіксувати аркуш.

Для дітей, які не можуть вставати з ліжка, потрібно було шукати види занять і творчості, які можна виконувати лежачи.

– Ось ці обмеження не дають свободи. Дитина обирає не те, що хоче, а те, що простіше. Тому доводиться заздалегідь усе продумувати, як організувати простір, як дати можливість дитині робити вільний вибір, – каже Світлана.

Ресурс

Олена Анопрієнко впевнена, що для підтримання себе варто робити прості речі: практикувати фізичні навантаження, мати змогу сходити до театру чи подивитись фільм, чи просто випити кави в компанії приємної людини.

Психолог каже, що для неї головний ресурс – бачити результат своєї роботи. Коли стає помітно, що дитині стало легше, вона розвивається, має друзів і її емоційний стан покращився, то з’являється відчуття задоволеності роботою, усвідомлення своєї потрібності. Також допомагає краще себе почувати хобі.

Світлана Локоткова ділиться, що ресурс може приходити зовсім несподівано. Якось один хлопчик намалював Рибу грошей. На Дачі посміялися, що повісять малюнок у коридорі, і кому потрібні будуть гроші, має потерти рибу, і вони з’являться.

Сама Світлана також черпає ресурс у творчому процесі разом із дітьми. Вона зазначає, що не викладачка, яка оцінює, а учасниця процесу.

– Я сідаю поруч і теж малюю, ліплю, конструюю, клею, творю. І часто виходять каляки-маляки. Тоді діти розуміють, що ми не художники, і важливо те, що ми вкладаємо у свою роботу. Я також проговорюю, що для мене було важливим у процесі творчості поруч із ними. Творчість і спілкування дають сили та ресурс для всіх учасників процесу, – підсумувала арттерапевт.