Як США купували та приєднували території, чим “спокуслива” Гренландія та до чого тут Доктрина Монро

Президент США Дональд Трамп перед другим вступом на посаду кілька разів висловлював свою зацікавленість у придбанні острова Гренландія, автономної території Королівства Данія. Він також пропонував Канаді стати 51-м штатом та обіцяє повернути під контроль Панамський канал.

Придбання земель не є ноу-хау для Сполучених Штатів. За свою історію вони мали кілька вдалих угод про купівлю територій в інших країн. З моменту ратифікації Конституції США у 1789 році їхня площа зросла з 864 тис. квадратних миль до майже 3,6 млн завдяки територіальним придбанням.

Так само й щодо Гренландії. США не вперше намагаються купити острів. У 1946 році Данії пропонували за нього $100 млн у золотих злитках, а американські чиновники тоді вважали, що придбання острова є “військовою необхідністю”.

Ця пропозиція мала залишитися таємницею. Про неї стало відомо лише у 1991 році, коли данська газета розсекретила документи. Водночас видання TIME ще у 1947 році через джерела дізналося про подібні плани Вашингтона.

Факти ICTV поспілкувалися з кандидатом історичних наук, доцентом кафедри нової та новітньої історії зарубіжних країн КНУ імені Тараса Шевченка Вікторією Пількевич щодо того, як США успішно купували землі, історичний контекст претензії на Гренландію та як острів опинився в Данії.

• Які території США купували за гроші в інших країн
• Питання Панамського каналу
• Як Данія продала США Віргінські острови
• Історія Гренландії і невдала спроба США її купити
• Доктрина Монро та “новий ізоляціонізм”

Які території США купували за гроші в інших країн

Упродовж двох століть Сполучені Штати провели кілька операцій з купівлею територій, які на той час належали іншим країнам. Їхня економіка злетіла після Громадянської війни. Між 1865 і 1898 роками видобуток вугілля зріс на 800%, а протяжність залізничних колій – на 567%.

Також до середини 1880-х років Сполучені Штати випередили Британію як провідного світового виробника промислових товарів і сталі.

— Сполучені Штати з початку XIX століття мали більш міцні позиції, ніж раніше. Відповідно, наявність різних територій у їхньому полі зору будували в тогочасних лідерів бажання збільшувати свої. Передусім – це економічна та торговельна причини. Далі це вже було як економічна експансія. Головну причину вони вбачали в тому, щоб, звичайно, збагачувати свої можливості, – каже Вікторія Пількевич.

Щодо перших великих земельних “покупок”, варто почати з Луїзіани, яку назвали найбільшою угодою з нерухомістю в історії. Генерал Гораціо Гейтс сказав тоді президенту Томасу Джефферсону: Нехай веселиться край, бо ви купили Луїзіану за безцінь.

У 1803 році США заплатили Франції $15 млн за територію у приблизно 2,15 млн км² на захід від річки Міссісіпі до Скелястих гір і від Мексиканської затоки до канадського кордону, згідно з даними Національного архіву США.

— Луїзіана – це була дійсно справжня купівельна угода, укладена на початку XIX століття між США і Францією. Навіть така назва гуляє історичною площиною, як Луїзіанська покупка. Головним завданням для Сполучених Штатів була можливість отримати нові території, адже завдяки цій покупці вони майже вдвічі збільшили свою.

Дуже важливо було мати доступ до річки Міссісіпі, тому що і зараз, і тоді, водні шляхи – це одні з тих, які мають дати величезний прибуток у перспективі для тієї чи іншої країни, яка володіє цими водними ресурсами або має хоча б право користуватися ними, – пояснює історикиня.

Пількевич зазначає, що річка Міссісіпі відігравала значущу роль, як важлива транспортна артерія, яка до угоди була просто природною річкою. Крім того, була ще третя сторона – Іспанія, яка раніше володіла цією територією, однак стороною, яка укладала угоду, була Франція.

Іспанія висловила супротив, але тоді її “вже мало хто слухав”. Мадрид претендував на Оклахому, частину тієї ж Луїзіани, Канзасу, адже це великі території.

— Президент Томас Джефферсон дуже вагався, бо в Конституції не прописувалися можливості купівлі нових земель, та все ж ризикнув, і американці на цьому дуже виграли. Особливо те, що вони отримали доступ до порту Новий Орлеан. Це портове місто теж мало велике значення для економіки та фінансового життя Сполучених Штатів, – каже історикиня.

Наступною у списку була угода з передачі Іспанією території Східної Флориди у 1819 році. Але це була не зовсім купівля, зауважує Пількевич. Тоді Іспанія ще залишалася колоніальною країною, але здавала свої позиції. На початку XIX століття вона мала внутрішні проблеми, напад Франції, до того ж від неї почали відокремлюватися колонії з різних причин.

— Флорида – це та територія, де теж так “бушувало” в той період часу. Відповідно американці захопили декілька іспанських фортів і, за прикладом Франції, Іспанія вирішила, що вона так само може віддати Сполученим Штатам Флориду, – пояснює вона.

Спершу передача була безплатною, але згодом відбулося підписання договору між держсекретарем США Джоном Адамсом та послом Іспанії. Угода встановлювала межу території Сполучених Штатів в обмін на виплату Вашингтоном претензій мешканців до уряду Іспанії на загальну суму до 5 млн іспанських доларів.

Договір ратифікували через два роки. Крім того, у ньому йшлося про відмову США від претензій на частини іспанського Техасу на захід від річки Сабін та інших іспанських територій.

— Ну і тут важливий момент був щодо Флориди. Сполучені Штати обіцяли, що не будуть претендувати, наприклад, на Техас. Це окрема сторінка історії взаємовідносин США з Мексикою. Але так не сталося, бо Сполучені Штати відразу планували приєднати собі Техас і вони не виконали те, що обіцяли в цих умовах, – зауважує Пількевич.

На початку 1820-х років Мексика оголосила незалежність від Іспанії, що стало наслідком війни з колоніальним урядом. А Техас тоді був своєрідною проблемною територією з бунтівниками, які виступали проти уряду Мексики. У 1836 році у битві при Сан-Хасінто (штат Техас) було навіть захоплено президента Антоніо Лопеса де Санта-Анну.

США скористалися складними обставинами. Хоча вони не втручалися фактично, але підтримували бунтівників, які виступали проти Мексики, та надсилали добровольців. Врешті, у 1845 році відбулося приєднання Техасу до складу США. Наслідком цього стала американо-мексиканська війна.

— Одна з таких серйозних воєн США з країнами Латинської Америки щодо територіальних питань. Передусім, тут Техас зіграв такий “спусковий гачок”. США і Мексика дуже зіпсували свої відносини. США готувались до війни, але думали, що можливо вдасться просто купити мексиканські території, наприклад, Каліфорнію. Вони пропонували близько $25 млн. Але Мексика вважала, що це їхні території. Відповідно, згадували про Техас, – зазначає Пількевич.

Також вона додає, що у підсумку американо-мексиканська війна 1846-1848 років суттєво збільшила територію США – тоді доєднався фактично сучасний Південь.

Після війни було укладено мирну угоду між США та Мексикою, відому як Договір Гвадалупе-Ідальго. За даними Національного архіву Сполучених Штатів, він передбачав відмову Мексики від приблизно 55% своєї довоєнної території в обмін на одноразову виплату в розмірі $15 млн.

Йшлося про частини території сучасних штатів Колорадо, Аризона, Нью-Мексико і Вайомінг та повні території штатів Каліфорнія, Невада і Юта. Решта території штатів Аризона і Нью-Мексико приєдналися до США у 1853 році після так званої Купівлі Гадсдена, за якою Вашингтон за $10 млн придбав площу у 76 845 км².

Наступною була угода з придбання Аляски, яка лише у 1959 році стала 49-м штатом США. У 1866 році за правління російського царя Олександра II його уряд запропонував продати Аляску Штатам. Чек на $7,2 млн був виписаний на ім’я російського дипломата у США Едуарда Стекля.

— Відзначимо, що Аляска багата на природні ресурси, але треба не просто володіти, а мати змогу утримувати ці території, що Російській імперії тоді було складно і вони, власне, вирішили все-таки продати. Це теж купівельна угода, – каже Пількевич.

І ще одним “поповненням” земель США у XIX столітті стало доєднання Гавайських островів. Тоді Гаваї мали власне королівство, але через певну підтримку Сполучених Штатів відбулися революційні зміни, переворот та повалення монархії. Внаслідок цього ненадовго утворилася Республіка Гаваї, а її уряд погодився приєднатися до США. Однак 50-м штатом Гаваї стали лише з 1959 року.

Крім того, після перемоги у війні над Іспанією 1898 року США отримали території Гуама та Пуерто-Рико за Паризькою мирною угодою. Також, згідно з документом, купили за $20 млн Філіппіни, але пізніше країна здобула повну незалежність у 1946 році.

Питання Панамського каналу

Франція була першою країною, яка спробувала побудувати Панамський канал. Для реалізації проєкту залучили французьку компанію Фердинанда де Лессепса, будівельника Суецького каналу в Єгипті.

Французи розпочали будівництво у 1880-х, але швидко зрозуміли, який виклик стоїть перед ними. Окрім безперервних дощів, що викликали зсуви, не було ефективних засобів боротьби з поширенням жовтої лихоманки і малярії. Де Лессепс змінив план на створення шлюзового каналу, але у 1888 році фінансування проєкту припинили.

У 1902 році Сполучені Штати придбали французькі активи в зоні каналу за $40 млн. Коли запропонований договір про права на будівництво на території, яка тоді була колумбійською, відхилили, США посприяли незалежності Панами.

— Насправді, Панами колись не було, і вона утворилася з Колумбії, чому посприяли, знову ж таки, Сполучені Штати. Вони підтримали ті сили, які хотіли від’єднатися від Колумбії і утворити свою окрему державу. А потім Сполучені Штати мали серйозний вплив і важелі на Панаму, – зазначає Пількевич.

6 листопада 1903 року США визнали Республіку Панама, а через кілька днів підписали з Панамою Договір Хея – Бюно-Варильї, що надавав Америці володіння зоною Панамського каналу. В обмін на це Панама отримала $10 млн та ануїтет у розмірі $250 тис. Водночас сам договір засудили багато панамців, вважаючи його посяганням на суверенітет новоствореної держави.

Будівництво Панамського каналу розпочалося у травні 1904 року та було завершено через десять років. Над проєктом працювали десятки тисяч людей, переважно робітники з Барбадосу, Мартиніки та Гваделупи. Після відкриття каналу планувалося ним володіти лише 10 років. Також він певний період часу не працював через Першу світову війну.

— Володіння Панамським каналом, або право використовувати його, було дуже важливим – оскільки це ключове та логістичне місце, маршрут на перетині світової торгівлі, покращення транспортних можливостей та скорочення шляхів між океанами. І, відповідно, у перспективі – фінансові прибутки та економічні вигоди, – каже історикиня.

Вона додає, що мати право володіти цим каналом, мабуть, захотіла б кожна країна. У 1970-х роках за президентства Джиммі Картера було підписано угоду про передання каналу Панамі. Процес був довгим та тривав фактично до кінця XX століття.

— Як ми знаємо, Панама зараз контролює канал. Але це питання на сьогоднішній день голосно звучить, адже президент Дональд Трамп заявляє гучно про намір знову відновити право володіти цим каналом. Зрозуміло, що він хоче мати можливість бути першим, – додає вона.

Станом на вересень 2024 року за фінансовий рік прибуток від Панамського каналу зріс на 9,5% до $3,45 млрд, за даними Reuters. Зростання відбулося попри сильну посуху, яка зменшила кількість суден, що проходили повз канал. Також зменшення вартості операцій допомогло уникнути значних фінансових втрат від посухи.

Як Данія продала США Віргінські острови

Ще однією великою територіальною “покупкою” Штатів стали Віргінські острови. Починаючи з 1867 року, США зробили кілька спроб розширити свій вплив у Карибському басейні.

На відміну від Гренландії, данці були готові продати острови США за $25 млн за договором 1917 року. Після передачі уряд США змінив назву території на Віргінські острови США.

— Віргінські острови довгий час, близько 300 років, належали різним європейським державам. Там Іспанія була, Британія, Франція, але нас цікавить Данія. У XVIII столітті ця територія стає просто данською колонією. Але тут проблема, яка стала для Данії. Усе ніби добре, країни, які володіють колоніями, завжди мають з того великі прибутки, чого варто тільки колоніальне життя латиноамериканських країн і збагачення Іспанії та Португалії.

Але для Данії ці острови були неприбутковими. Вона багато на них витрачала, а мала звідти мало. Була проблема тривалого рабства, що завжди гальмує економічний розвиток. Там в основному вирощували цукрову тростину, використовуючи на цих плантаціях рабів. Потім рабство скасували, але все одно, це не був такий розвинутий край, щоб Данія мала з того гарні прибутки, – пояснює Пількевич.

Відповідно Данія вирішила скористатися скуповуванням територій Сполученими Штатами та почала з ними переговори, які спершу були невдалими. Тому, додала історикиня, Данія довгий час ще вкладалася в економіку островів, намагалася якось відродити, щоб вдалося провести купівельну угоду.

— Чому Сполучені Штати, власне, зацікавилися? Тут, знову ж таки, важливий момент, це Перша світова війна, особливо, коли питання стосувалося підводної війни або підводних човнів. США припускали, що Німеччина може поширити свою владу, захопити територію і використовувати це як військову базу для підводних човнів, – підкреслила вона.

Відповідно Сполучені Штати більше налаштовувались на купівлю Віргінських островів та переговори з Данією. Усе це було зроблено на юридичному та офіційному рівні, а в Данії навіть провели референдум щодо цього питання.

З 1917 року, фактично, Сполучені Штати приєднують ці території, які почали називатися Американські Віргінські Острови, оскільки є ще Британські.

Історія Гренландії і невдала спроба США її купити

До Гренландії перші арктичні народи мігрували 4,5 тис. років тому з території сучасної Канади. Острів заселили інуїти, а нинішнє населення є нащадками ескімоської культури Туле, яка прийшла до Гренландії приблизно в IX столітті. Майже тоді ж до Гренландії прибули вікінги, які проживали там до XIV століття.

У 1600-1700-х роках до Гренландії відправлялися кілька британських та скандинавських експедицій. Це були переважно європейські китобої, які прибували на острів, щоб заробити на прожиття.

Свою роль зіграло прибуття до сучасного міста Нуук у 1721 році дансько-норвезького священника та місіонера Ганса Егеде, який навернув інуїтів у християнство. Але того ж року Гренландія стала данською колонією, якою вона залишалася до 1953 року. Водночас Норвегія також проявляла інтерес до острова.

Важливість Гренландії для США вийшла на перший план під час Другої світової війни. Після того, як Німеччина окупувала Данію в 1940 році, США почали захищати острів згідно з доктриною Монро, яка застерігала європейські держави від експансії в Західній півкулі.

— Чому США втрутилися в питання володіння Гренландією? Тому що боялися, що просто прийдуть німці. Навесні 1941 року вони захопили Гренландію, захищаючи її від німців, так би мовити. До кінця війни вони володіли цією територією, а вже після постало питання – під США, знову до Данії чи самостійність? Гренландія взагалі не проти була стати самостійною державою, але категорично проти виступила Данія, – каже Вікторія Пількевич.

У 1941 році між Сполученими Штатами та Данією було підписано угоду Про оборону Гренландії. Американці не лише не втратили інтересу до острова після Другої світової війни, але й розмістили там свою військову базу. Критично важливим ресурсом стали поклади кріоліту на острові, який необхідний для виробництва літаків.

— По-перше, Гренландія – це найбільший острів, а володіти найбільшим островом землі є певною перевагою над іншими країнами. По-друге, Гренландія – це територія, яка на сьогодні має важливе військове та економічне значення, – зазначає історикиня.

Після Другої світової війни США звернули увагу на нову потенційну загрозу у вигляді СРСР. На тлі назрівання Холодної війни американські військові усвідомили важливість географічного розташування Гренландії. Колишній сенатор штату Мен Овен Брюстер описував можливу купівлю острова як “військову необхідність”.

У 1946 році США таємно запропонували Данії за Гренландію 100 млн золотом. Ця пропозиція шокувала Копенгаген, а тодішній очільник МЗС Данії Густав Расмуссен сказав: Хоч ми багато чим зобов’язані Америці, я не вважаю, що ми винні їй весь острів Гренландія.

Через п’ять років США і Данія уклали нову угоду, за якою Вашингтону дозволялося продовжувати розміщувати на острові свої військові бази, якщо НАТО, яке створили у 1949 році, вважатиме це доцільним. Ця домовленість посилила стратегічну роль Гренландії в обороні регіону під час Холодної війни.

У 1953 році до Конституції Данії були внесені зміни, і Гренландія перестала бути колонією. У 1979 році Гренландія стала самоврядною частиною королівства з внутрішнім правлінням і власним урядом.

Вже у 2009 році повноваження уряду Гренландії знову розширили, охоплюючи всі сфери життя суспільства, за винятком зовнішньої політики та політики безпеки.

Щодо того, чим саме важлива та цікава територія Гренландії для Сполучених Штатів та чому її просто так не віддає Данія, Вікторія Пількевич зазначає, що острів має багато перспектив для економічного розвитку.

— Ми знаємо, що зараз є велика екологічна проблема світового характеру – глобальне потепління, а там 80% льодовиків. Умовно ми так малюємо гіпотетичну перспективу, вони тануть, і Гренландія у своїх надрах має велику кількість корисних копалин. Газ, нафта — ми розуміємо, наскільки це важливо для будь-якої країни, і володіти цією територією, і користуватися цими багатствами, і скільки це можливостей потім, – вказує вона.

Вона також підкреслила, “якщо будуть танути льодовики на самому острові та у прибережних водах, це говоритиме про можливе відкриття нових водних шляхів”.

Крім того, у Гренландії є рідкісні метали та різноманітні мінерали, які важко знайти на інших територіях. Згідно з дослідженнями 2023 року, 25 із 34 мінералів, які Європейська комісія вважає “критично важливою сировиною”, були знайдені в Гренландії.

Йдеться про рідкісноземельні елементи, які є ключовими для магнітів в електромобілях та вітрових турбінах, графіт, мідь, нікель, цинк, золото, діаманти, залізна руда, ванадій, вольфрам та уран.

Доктрина Монро та “новий ізоляціонізм”

У західних ЗМІ все частіше почали лунати згадки про доктрину Монро після хвилі висловлювань президента Трампа про потенційне придбання Панамського каналу і Гренландії, а також намір зайнятися стратегічними питаннями у США.

Після проголошення президентом США Джеймсом Монро своєї доктрини у 1823 році вона стала новою ідеологічною основою для політичного порядку на території Америки. Доктрина закликала до невтручання європейських держав у справи країн Америки та визнання незалежності нових держав на континенті.

США бачили своєрідний “ласий шматок” у вигляді країн Латинської Америки, де хотіли поширити свою владу. Вікторія Пількевич пояснила, що Вашингтон тоді більше звертав увагу на економічну експансію, тобто не політичне завоювання, а економічну експансію, використання ресурсного потенціалу країн Латинської Америки.

— Суть її була Америка для американців. У певний період часу доктрина Монро захищала країни Латинської Америки від повторної спроби Іспанії заволодіти цими територіями, – зазначає вона.

Америка для американців мається на увазі, пояснює Пількевич: європейці не втручаються у справи Америки. Водночас американські країни не втручаються у справи Європи, щоб відтиснути можливість Іспанії, Англії, Франції, Німеччині потім захопити або тиснути.

— І цим вони хотіли створити таку зону, американську територію, куди, умовно, європейці не будуть втручатися. Для чого? Звичайно, для того, щоб мати головну роль у західній півкулі. Тому що ця ідея панамериканізму, яку Сполучені Штати дуже просували в той період часу – об’єднання американських народів під егідою США, – каже Пількевич.

Водночас, додає історикиня, доктрина Монро протягом свого існування видозмінювалася. Була також доктрина Олні у 1895 році. Потім президент Теодор Рузвельт у 1904 році оголосив про політику великого кийка щодо країн Латинської Америки, яка передбачала, що в разі конфліктів у Латинській Америці США забезпечать їхнє врегулювання. Або ж дипломатія долара президента Тафта.

— І далі вона фактично трансформується і була частиною політики американських президентів. Згадаємо Франкліна Делано Рузвельта у міжвоєнний період, коли він налагоджував добросусідські відносини і його політика щодо країн Латинської Америки називалася політика доброго сусіда.

Кеннеді цікаву мав історію відносин з країнами американського континенту. Ну, і на сьогодні ми бачимо Трамп-Мексика і такі загострення,  – зауважує вона.

На думку Пількевич, доктрина Монро себе не вичерпала в рік проголошення, адже вона видозмінювалася, трансформувалася, і зараз “відображає політику американських президентів”

— Тому що Гренландія не була американською територією. Ми бачимо, що європейці дуже довгий час мали там великий вплив, і от чому зараз острів належить Данії. Як історичний поступ, відбувся такий. США використовують у цих заявах географічний контекст, що це американська територія, тому що Доктрина Монро – це Америка для американців, – додає доцент кафедри КНУ.

Президент Трамп підтримав концепцію доктрини Монро ще під час свого першого терміну на посаді. У своїй промові в ООН у вересні 2018 року він заявив, що “офіційна політика нашої країни з часів президента Монро полягає в тому, що ми відкидаємо втручання іноземних держав у цю (Західну, – Ред.) півкулю і в наші власні справи”.

В есе 2024 року американського політолога Гела Брандса для журналу Foreign Affairs йдеться, що навіть в умовах обмежень оновлена версія “Америка понад усе” містила б “оновлену доктрину Монро”.

Колишній міністр оборони Марк Еспер за першої каденції республіканця у своїй книзі Священна клятва (Sacred Oath) описував одержимість Трампа Мексикою, Кубою та Венесуелою. Наприклад, що Трамп пропонував запустити ракети в Мексику, щоб знищити мережу наркоторгівлі, запровадити блокаду Куби і розпочати військові дії проти Венесуели.

Крім того, за даними газети New York Times ще за 2023 рік, імміграційні плани Трампа на 2025 рік містили широкомасштабні рейди і масові депортації, особливо вихідців із Латинської Америки. І як ми бачимо зараз, його адміністрація відразу ж взялася за втілення цієї ідеї. Тож Доктрина Монро – це далеко не щось запилене та старе і цю концепцію не відправили на смітник історії.