Бій під Крутами: історія блискучої оборонної операції

Бій під Крутами 29 січня 1918 року став символом героїзму та самопожертви у боротьбі за незалежність. Це була блискуча оборонна операція, завдяки якій було затримано просування ворога, що дало змогу підписати Берестейський мир — акт міжнародного визнання Української Народної Республіки.

Але події, що розгорталися, як до бою під Крутами, так і після нього, не вселяли оптимізму. Проголошена в умовах війни з більшовицькою росією Українська республіка поступово перетворювалася на окуповану територію…

росіяни в 1918 році принесли в Україну те ж, що та у 2014-му: пограбування, зґвалтування, арешти, розстріли… Але більшість мешканців України на початку 1918 року поводили себе пасивно-відсторонено, не бажаючи брати участь у захисті рідної землі, як мешканці Криму, Донецьку і Луганську в 2014-му. Одна влада, інша — яка різниця, які там прапори?

В результаті Україна на 70 років стала частиною більшовицької імперії. І воювати довелося всім, хто мав дві ноги. Ті, хто не боровся за Україну, були примусово мобілізовані до червоної армії і гинули за інтереси москви. Впертих — розстрілювали, інших — саджали, відправляли в Сибір. Те саме й зараз відбувається на окупованих росією територіях.

Вшановуючи героїчних попередників, ми пам’ятаємо про Бій під Крутами і знаємо, що тільки належно оснащені та підготовлені Збройні Сили є запорукою збереження державності. Сьогодні АрміяInform нагадує про те, що відбувалося 107 років тому.

Початок радянсько-української війни

Війна між рсфрр і УНР розпочиналася з підготовленого владіміром лєніним «Манифеста к украинскому народу с ультимативными требованиями к Украинской Раде». Цей офіційний документ більшовицької ради народних комісарів був прийнятий 16 грудня 1917 року на засіданні раднаркому у петрограді й наступного дня переданий телеграфом до Києва Центральній Раді. Документ вимагав від українського уряду безумовної підтримки й допомоги більшовикам в Україні. На відповідь лєнін давав 48 годин: «в случае неполучения удовлетворительного ответа на эти вопросы совет народных комиссаров будет считать Раду в состоянии открытой войны против советской власти в россии и на Украине». Це відбувалося після невдалих більшовицьких повстань у Києві та Одесі, а також виходу з-під контролю УНР частини ревкомів Донбасу.

19 грудня 1917 року військовий міністр Української Народної Республіки Симон Петлюра зробив на з’їзді Центральної Ради приголомшливу заяву: «На нас готується похід! Більшовики концентрують своє військо для розгрому Української республіки… Перші ешелони з Гомеля підходять до Бахмача!».

21 грудня більшовицькі червоногвардійські загони під проводом Володимира Антонова-Овсієнка вступили до Харкова. У ніч на 22 грудня вони заволоділи містом.

25 грудня більшовики провели в Харкові так званий Всеукраїнський з’їзд рад, на якому проголосили створення «радянської УНР» зі столицею в Харкові. Українська Народна Республіка на чолі з Центральною Радою була оголошена нелегітимною. Наступного дня російсько-більшовицькі війська почали просуватися з Харкова вглиб України. На 31 грудня радянська росія захопила і контролювала частину сучасної Харківщини, Луганщини і Донеччини. Також більшовицькі частини займали район Жмеринки на правобережжі всередині УНР.

Крути

Більшовицька орда стрімко просувалася до Києва. На час проголошення Четвертого Універсалу (22 січня) війська УНР втратили Харківщину, Полтавщину, Катеринославщину, східну Чернігівщину.

Штаб Київського військового округу очікував, що головний удар ворога буде з боку Полтави (саме туди було скеровано свіжі й найбільш боєздатні підрозділи Армії УНР: 1-шу сотню Січових стрільців, бойовий курінь чорних гайдамаків 2-ї Української військової школи, загін Сердюцького ім. П. Дорошенка полку — разом 500 бійців).

Але Муравйов пішов у наступ на бахмацькому напрямку. Тут тримали оборону близько 400 юнкерів — старшин і курсантів Першої української військової школи ім. Богдана Хмельницького, які на той час уже мали бойовий досвід (деякі з них навіть пройшли фронти Першої світової), а також бійці Куреня Смерті — добровольчого підрозділу, сформованого з вояків, які повернулися з Першої світової війни, та вільні козаки з міста Глухова — теж старші люди, які мали бойовий досвід.

Бій тривав близько шести годин. Лише під вечір оборонці Крут змушені були організовано відступити, головно, через те, що у них закінчувалися набої. Втрати пораненими і вбитими, за свідченнями командувача частинами на позиціях, сотника Аверкія Гончаренка, складали 10 старшин і близько 250 бійців — переважно поранених юнаків 1-ї Української військової школи. Загиблих, за різними даними, було від 70 до 100 бійців, тоді як втрати більшовиків, за одним із звітів, сягали до 300 осіб убитими.

Найтрагічніший епізод бою під Крутами — загибель студентської чоти, яка при відході заблукала і вийшла на станцію, що на той час уже була зайнята більшовиками. Розлючені червоноармійці наступного дня розстріляли усіх полонених розривними кулями.

Відходячи, крутяни розібрали залізничне полотно, що на кілька днів затримало наступ Муравйова на Київ. Ці дні стали вирішальними на переговорах, які тривали в цей час у Бресті, і дали можливість укласти Берестейський мирний договір з країнами Четверного союзу, одним із головних пунктів якого було міжнародне визнання УНР.

Окупація Києва

Проте, в той час чи не найстрашнішим ворогом була більшовицька агітація. Як писав Симон Петлюра: «злочинну агітацію проти Української Народної Республіки ведуть переважно люди, що не належать до громадян нашої Республіки і що наїхали з великоросії та інших країн бувшої росії. Ці люди, замість того, щоб дякувати нашій Україні за той хліб, який їдять тут, вчиняють різні заколоти, сіють анархію, грабують мирне населення, займаються саботажем, провокацією та спекуляцією».

Це більшовицька агітація деякі українізовані полки робила із союзників потенційними противниками, як це сталося із куренем ім. Т. Шевченка, що стояв у Ніжині і, оголосивши нейтралітет, був загрозою оборонцям Крут. Це вона відтягувала підкріплення із важливих напрямків фронту. Так, на допомогу оборонцям Крут мали підійти 300 вояків 3-го Гайдамацького полку на чолі із Симоном Петлюрою, але ті змушені були повертатися до Києва для придушення більшовицького бунту на заводі Арсенал.

Бунт на Арсеналі тривав 7 днів і лише 4 лютого, ціною надзвичайних зусиль, був приборканий. Збройний виступ у Києві значно полегшив просування більшовицьких військ, адже шлях на Київ фактично лишився відкритим. Українські військові, втомлені вуличними боями, були не в змозі протистояти війську Муравйова, яке в цей час підійшло до околиць міста.

4 лютого в Дарниці під Києвом Муравйов видав наказ про «безпощадне знищення всіх офіцерів, гайдамаків, монархістів і всіх ворогів російської революції». При штурмі Києва застосовувалися отруйні гази, був проведений масовий артобстріл (до 15 тис. снарядів).

Населення Києва, що сягало на той час 430 тисяч осіб (з них до 20 тисяч — військові, солдати та офіцери старої імператорської армії), у цілому було байдужим до боротьби українців-незалежників з радянськими революційними формуваннями. Більше того, київська проросійська громадськість (сучасною мовою — «ждуни») спочатку навіть симпатизувала більшовикам, проте згодом з лишком поплатилася за свою безхребетну позицію.

Муравйов згадував: «Я занял город, бил по дворцам и церквям… бил, никому не давая пощады! Дума (Киева) просила перемирия. В ответ я приказал душить их газами. Сотни генералов, а может и тысячи, были безжалостно убиты… Так мы мстили. Мы могли остановить гнев мести, однако мы не делали этого, потому что наш лозунг — быть беспощадными!».

У захопленому Києві більшовики організували «червоний терор». Відбувалися грабежі, насильства, вбивства. Були розстріляні представники інтелігенції, вояки та цивільні громадяни. Жертвами різанини стали до 5 тисяч осіб, серед яких Митрополит Київський і Галицький Володимир Богоявленський, генеральний секретар земельних справ УНР Олександр Зарудний, член Центральної Ради Ісак Пугач. Також було страчено близько тисячі офіцерів та генералів — Б. Бобровський, А. Разгон, Я. Сафонов, Н. Іванов, Я. Гандзюк та інші.

Загалом, терор та насильство,— включно із масовою конфіскацією (грабунком) приватної власності, арештами, розстрілами, примусовими роботами, примусовою мобілізацією, організацією голоду тощо, — було типовою більшовицькою практикою на всіх зайнятих ними територіях.

Від остаточного поглинення більшовицькою росією в 1918 році УНР врятував Берестейський договір з країнами Четверного союзу, підписаний 9 лютого. 1 березня більшовицькі війська змушені були залишити столицю УНР, а через тиждень до міста повернувся уряд Центральної Ради.