“Почуваю себе там потрібним”. Патрульний зі Львова про участь в бойових діях
Про це в ефірі Українського радіо. Львів розповів старший лейтенант патрульної поліції у Львівській області, боєць спецпідрозділу “Хижак” Володимир Антонів.
Офіцер згадує, що у 2015 році, коли він прийшов у патрульну поліцію, то мусив вчитися новому.
“Більшість з нас не служили у правоохоронних органах. Ми — молоді, зелені. Для нас все було нове та цікаве. Але ми були вмотивованими та всі швидко вчилися”, — говорить він.
На початках робота нагадувала кіно: було легко спілкуватися з громадянами; приїжджали на виклики й люди йшли назустріч, допомагали. Але коли доводилося когось затримувати, вживати певних заходів, то деякі люди почали вже негативно це сприймати.
“Я старався залишити роботу на роботі. Вдома віддавав перевагу спілкуванню з родиною. Хоча на роботі стикався з різними ситуаціями: і ДТП, і сімейні сварки, і тілесні ушкодження. Багато на що надивився”, — розповідає Володимир Антонів.
За словами патрульного, до повномасштабного вторгнення він почав готуватися на початку 2022 року.
“Вже у січні я для себе зрозумів, що треба бути готовим і мені. Докупляв якусь амуніцію, говорив з родиною. Дружині сказав, що я обов’язково поїду. Навіть якщо доведеться звільнитися, то я піду в Збройні сили України. Я поставив її перед фактом”, — каже він.
Чіткого уявлення на той момент, чим займатиметься поліція на війні, не мав. Обговорювали майбутні події з колегами, тренувалися проводити зачистки звільнених територій та стояти на блокпостах.
“Але коли приїхали в зону бойових дій, то все змінилося”, — каже Володимир.
В ніч, коли РФ розпочала бомбити мирні українські міста, поліціянт був вдома, збирався на роботу.
“Я вмивався. Дружина каже: “Ти бачив? Почалася повномасштабна війна”. Я не повірив: “Яка війна? Спи”, — згадує він.
Того ранку на роботу приїхали всі працівники. Сам Володимир Антонів з побратимами виїхав на патрулювання міста як завжди.
“Пояснити словами відчуття того ранку важко. Була така невідомість. Ніхто не знав що роботи. До вечора мешканці почали самоорганізовуватися, почали допомагати. Було нам легко працювати. Було багато викликів, але ми відчували взаємодію з громадою”, — каже офіцер.
Як довго триватиме війна, тоді він не думав. Вірив, що це буде недовго.
Перед виїздом у зону бойових дій патрульні вчилися облаштовувати позиції, працювати у двійках та трійках.
“Перший виїзд — це було місто Балаклія Харківської області. На той час ми виконували поліцейські функції: після звільнення наших міст ми розшукували людей, які постраждали від дій окупантів, а також місця, де тримали наших громадян. Один з дитячих таборів ГУР РФ використовувала як свою базу. І там ми виявили могили закатованих людей. Ми знайшли свідків, яким вдалося вижити. Вони розповіли, що туди привозили учасників АТО, там їх катували. Один з тих, хто вижив, розказував страшні речі. Він казав, що бачив таке, що думав, що посивіє”, — згадує Володимир Антонів.
Таких катівень, за його словами, на Харківщині знайшли багато. Окупанти перетворювали на катівні звичайні сільські хати, приміщення шкіл чи дитячих садків.
“Я відчував гнів на тих, хто це зробив. Пізніше, під час зачистки міста Балаклія, було виявлено одну з ворожих диверсійних груп, яка опинилася у нас в тилу. Зав’язався бій. Ми були в зоні оточення. Двох вдалося взяти живими. Потім ми дізналися, що саме вони базувалися в тому таборі та катували наших людей”, — розповідає патрульний.
Згодом поліцейських перекинули у Донецьку область. І через тиждень перебування там їм запропонували навчитися працювати з мінометом.
“Для мене міномет був на той час чимось невідомим. Я знав, як виглядає міна. Як виглядає міномет. А принцип роботи собі не уявляв. Але нас зголосилося п’ятеро чоловіків”, — каже він.
Десять днів їх навчали, показували.
“Ми вчилися, нам вже стало нудно. Ми почали діймати свого інструктора, що хочемо постріляти з міномета. Він каже: добре, завтра їдемо постріляти. Ми й поїхали. Я вперше почув, як стріляє міномет, відразу на позиції в Бахмуті”, — говорить Володимир Антонів.
Відтоді патрульні поліцейські виконували в зоні бойових дій ті ж завдання, що й ЗСУ.
На війні Володимир Антонів потоваришував з Назарієм Андрушківим, жили в одній кімнаті протягом року, змінювали один одного на позиціях.
“Про Назара можна розповідати багато і тільки найкраще. Він був приязним, надійним. Він вмів підтримати в будь-якій ситуації. Таких людей я за своє життя зустрічав одиниці. З ним було класно”, — каже боєць.
18 жовтня 2023 року, повертаючись з позиції, група, в складі якої перебував Назарій, потрапила під мінометний вогонь. Два бійці зазнали контузії, двоє – важких поранень. Назарій Андрушків загинув.
Володимир Антонів в той момент перебував вдома, у відпустці.
“Ми вночі виїхали. А вони були на позиції. Я тільки приїхав, роздягнувся. До мене зателефонували та сказали: “Мабуть, сталася біда, бо наші хлопці не виходять на зв’язок”. Я передзвонив до командира мінометної батареї, але він коротко відповів, що не має часу на розмови. Ми почали телефонувати всім знайомим, дізнаватися щось. Було важко психологічно. Ми інформацію збирали дрібками… Я не курю, але вийшов на вулицю, закурив, подихав, подумав… Ніч була важкою, не спалося через думки та дзвінки”, — розповідає патрульний.
Вдома бійця завжди чекають кохана дружина та донечка Юля. Своє триріччя у 2022 році дівчинка святкувала вже без тата – чоловік перебував на війні. Наступного разу вони побачилися через пів року.
“Я відчув та побачив, що дитина росте, десь через пів року перебування в зоні бойових дій. Вона зовсім по-іншому почала реагувати на мене і на розмови. Важко було, коли вона говорила: “Тат, повертайся. Я скучила”. В такі моменти хотілося додому”, — каже Володимир.
Приїжджати вдавалося ненадовго, днів на сім. Тоді донечка завжди була біля Володимира.
“В зону бойових дій я їхав вночі. Ми клали її спати й не казали, що я їду. Напевно, дружині було важче потім пояснити, де я є”, — говорить боєць.
Новорічну ніч, з 2023 на 2024 рік, Володимир Антонів провів на позиції. Каже, що очікували сильних обстрілів. Але в зоні бойових дій такого не сталося. Натомість росіяни завдали ракетного удару по Львову.
“Ми мали на столі сухпаї. Ще варили собі макарони з тушкованкою. Це була наша святкова вечеря. А вранці прочитали новини, що Львів обстріляли. Ох і злі ми тоді були”, — каже чоловік.
Боєць розповідає, після того, як два роки провів у зоні бойових дій, має намір залишатися там і виконувати бойові завдання аж до перемоги.
“Зараз я не бачу себе на лінії, не хочу працювати на викликах. Мені це не цікаво. Я звик до зовсім інакшого. Це – моє. Я себе почуваю там потрібним”, — говорить він.
Хоча зараз він перебуває у відпустці у Львові, але думками повсякчас з побратимами на війні.
“Дружина каже: “Ти, коли вдома, то думками з хлопцями. Коли їдеш на війну, то думками тут, вдома”. Я щодня спілкуюся зараз зі своїми хлопцями. Уві сні буває бігаєш, воюєш. Але коли я приїжджаю на війну і десь поряд прилітає, я знаю, що я маю робити, я знаю, що мають робити мої хлопці. Ми це все виконуємо, і ми, слава Богу, всі живі. А тут воно все по-інакшому. Тут переживаєш більше за дружину та дитину. Цього разу, як я почув через вікно “шахеди”, я не знав як захистити своїх рідних. На війні все простіше”, — каже Володимир Антонів.
Володимир Антонів у 2015 році долучився до лав нової реформованої поліції. Каже, коли складав присягу на вірність Україні як працівник патрульної поліції першого набору, не думав, що у 2022 році захищатиме свою країну від російської армії у зоні бойових дій.
Про це в ефірі Українського радіо. Львів розповів старший лейтенант патрульної поліції у Львівській області, боєць спецпідрозділу “Хижак” Володимир Антонів.
Офіцер згадує, що у 2015 році, коли він прийшов у патрульну поліцію, то мусив вчитися новому.
“Більшість з нас не служили у правоохоронних органах. Ми — молоді, зелені. Для нас все було нове та цікаве. Але ми були вмотивованими та всі швидко вчилися”, — говорить він.
На початках робота нагадувала кіно: було легко спілкуватися з громадянами; приїжджали на виклики й люди йшли назустріч, допомагали. Але коли доводилося когось затримувати, вживати певних заходів, то деякі люди почали вже негативно це сприймати.
“Я старався залишити роботу на роботі. Вдома віддавав перевагу спілкуванню з родиною. Хоча на роботі стикався з різними ситуаціями: і ДТП, і сімейні сварки, і тілесні ушкодження. Багато на що надивився”, — розповідає Володимир Антонів.
Перший день повномасштабного вторгнення
За словами патрульного, до повномасштабного вторгнення він почав готуватися на початку 2022 року.
“Вже у січні я для себе зрозумів, що треба бути готовим і мені. Докупляв якусь амуніцію, говорив з родиною. Дружині сказав, що я обов’язково поїду. Навіть якщо доведеться звільнитися, то я піду в Збройні сили України. Я поставив її перед фактом”, — каже він.
Чіткого уявлення на той момент, чим займатиметься поліція на війні, не мав. Обговорювали майбутні події з колегами, тренувалися проводити зачистки звільнених територій та стояти на блокпостах.
“Але коли приїхали в зону бойових дій, то все змінилося”, — каже Володимир.
В ніч, коли РФ розпочала бомбити мирні українські міста, поліціянт був вдома, збирався на роботу.
“Я вмивався. Дружина каже: “Ти бачив? Почалася повномасштабна війна”. Я не повірив: “Яка війна? Спи”, — згадує він.
Того ранку на роботу приїхали всі працівники. Сам Володимир Антонів з побратимами виїхав на патрулювання міста як завжди.
“Пояснити словами відчуття того ранку важко. Була така невідомість. Ніхто не знав що роботи. До вечора мешканці почали самоорганізовуватися, почали допомагати. Було нам легко працювати. Було багато викликів, але ми відчували взаємодію з громадою”, — каже офіцер.
Як довго триватиме війна, тоді він не думав. Вірив, що це буде недовго.
Катівня у дитячому таборі
Перед виїздом у зону бойових дій патрульні вчилися облаштовувати позиції, працювати у двійках та трійках.
“Перший виїзд — це було місто Балаклія Харківської області. На той час ми виконували поліцейські функції: після звільнення наших міст ми розшукували людей, які постраждали від дій окупантів, а також місця, де тримали наших громадян. Один з дитячих таборів ГУР РФ використовувала як свою базу. І там ми виявили могили закатованих людей. Ми знайшли свідків, яким вдалося вижити. Вони розповіли, що туди привозили учасників АТО, там їх катували. Один з тих, хто вижив, розказував страшні речі. Він казав, що бачив таке, що думав, що посивіє”, — згадує Володимир Антонів.
Таких катівень, за його словами, на Харківщині знайшли багато. Окупанти перетворювали на катівні звичайні сільські хати, приміщення шкіл чи дитячих садків.
“Я відчував гнів на тих, хто це зробив. Пізніше, під час зачистки міста Балаклія, було виявлено одну з ворожих диверсійних груп, яка опинилася у нас в тилу. Зав’язався бій. Ми були в зоні оточення. Двох вдалося взяти живими. Потім ми дізналися, що саме вони базувалися в тому таборі та катували наших людей”, — розповідає патрульний.
Патрульний з мінометом
Згодом поліцейських перекинули у Донецьку область. І через тиждень перебування там їм запропонували навчитися працювати з мінометом.
“Для мене міномет був на той час чимось невідомим. Я знав, як виглядає міна. Як виглядає міномет. А принцип роботи собі не уявляв. Але нас зголосилося п’ятеро чоловіків”, — каже він.
Десять днів їх навчали, показували.
“Ми вчилися, нам вже стало нудно. Ми почали діймати свого інструктора, що хочемо постріляти з міномета. Він каже: добре, завтра їдемо постріляти. Ми й поїхали. Я вперше почув, як стріляє міномет, відразу на позиції в Бахмуті”, — говорить Володимир Антонів.
Відтоді патрульні поліцейські виконували в зоні бойових дій ті ж завдання, що й ЗСУ.
На війні Володимир Антонів потоваришував з Назарієм Андрушківим, жили в одній кімнаті протягом року, змінювали один одного на позиціях.
“Про Назара можна розповідати багато і тільки найкраще. Він був приязним, надійним. Він вмів підтримати в будь-якій ситуації. Таких людей я за своє життя зустрічав одиниці. З ним було класно”, — каже боєць.
18 жовтня 2023 року, повертаючись з позиції, група, в складі якої перебував Назарій, потрапила під мінометний вогонь. Два бійці зазнали контузії, двоє – важких поранень. Назарій Андрушків загинув.
Володимир Антонів в той момент перебував вдома, у відпустці.
“Ми вночі виїхали. А вони були на позиції. Я тільки приїхав, роздягнувся. До мене зателефонували та сказали: “Мабуть, сталася біда, бо наші хлопці не виходять на зв’язок”. Я передзвонив до командира мінометної батареї, але він коротко відповів, що не має часу на розмови. Ми почали телефонувати всім знайомим, дізнаватися щось. Було важко психологічно. Ми інформацію збирали дрібками… Я не курю, але вийшов на вулицю, закурив, подихав, подумав… Ніч була важкою, не спалося через думки та дзвінки”, — розповідає патрульний.
Тату, коли ти приїдеш
Вдома бійця завжди чекають кохана дружина та донечка Юля. Своє триріччя у 2022 році дівчинка святкувала вже без тата – чоловік перебував на війні. Наступного разу вони побачилися через пів року.
“Я відчув та побачив, що дитина росте, десь через пів року перебування в зоні бойових дій. Вона зовсім по-іншому почала реагувати на мене і на розмови. Важко було, коли вона говорила: “Тат, повертайся. Я скучила”. В такі моменти хотілося додому”, — каже Володимир.
Приїжджати вдавалося ненадовго, днів на сім. Тоді донечка завжди була біля Володимира.
“В зону бойових дій я їхав вночі. Ми клали її спати й не казали, що я їду. Напевно, дружині було важче потім пояснити, де я є”, — говорить боєць.
Обстріли в зоні бойових дій та в мирних містах
Новорічну ніч, з 2023 на 2024 рік, Володимир Антонів провів на позиції. Каже, що очікували сильних обстрілів. Але в зоні бойових дій такого не сталося. Натомість росіяни завдали ракетного удару по Львову.
“Ми мали на столі сухпаї. Ще варили собі макарони з тушкованкою. Це була наша святкова вечеря. А вранці прочитали новини, що Львів обстріляли. Ох і злі ми тоді були”, — каже чоловік.
Боєць розповідає, після того, як два роки провів у зоні бойових дій, має намір залишатися там і виконувати бойові завдання аж до перемоги.
“Зараз я не бачу себе на лінії, не хочу працювати на викликах. Мені це не цікаво. Я звик до зовсім інакшого. Це – моє. Я себе почуваю там потрібним”, — говорить він.
Хоча зараз він перебуває у відпустці у Львові, але думками повсякчас з побратимами на війні.
“Дружина каже: “Ти, коли вдома, то думками з хлопцями. Коли їдеш на війну, то думками тут, вдома”. Я щодня спілкуюся зараз зі своїми хлопцями. Уві сні буває бігаєш, воюєш. Але коли я приїжджаю на війну і десь поряд прилітає, я знаю, що я маю робити, я знаю, що мають робити мої хлопці. Ми це все виконуємо, і ми, слава Богу, всі живі. А тут воно все по-інакшому. Тут переживаєш більше за дружину та дитину. Цього разу, як я почув через вікно “шахеди”, я не знав як захистити своїх рідних. На війні все простіше”, — каже Володимир Антонів.
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
