Він був романтиком і безмежно любив море: матір про загиблого сина-морпіха

Теодору Осадчому було всього 21 рік. За три місяці до повномасштабного вторгнення він вступив на військову службу в морську піхоту. А через місяць війни загинув внаслідок бомбардування казарми росіянами на Миколаївщині.

Про дитинство і козацькі корені

– Надзвичайно лагідна була дитина, надзвичайно притульна, він був дуже шляхетний. Він завжди поступав благородно в будь-яких випадках, проявлялася така його риса – шляхетність, – розповідає мама Галина.

Жінка пригадує, коли Теодору було п’ять років, то він сказав, що хоче бути “пікітаном” (капітаном) і служити на морі. Його мрія здійснилася, хоч і не надовго. А ще Теодор вирізнявся з-поміж інших дітей – завжди посміхався і любив замріяно дивитися у небо.

Його патріотичність і любов до батьківщини, каже Галина, почали проявлятися з юного віку і недарма, адже в хлопця були козацькі корені.

– Прізвище Осадчий – це прізвище козаків, які селилися по берегах Дніпра. Бабуся Теодора показувала мені козацьке золото – це були унікальні речі, – каже Галина

Про юність і вступ на службу

В юності Теодор прагнув незалежності, мріяв стати військовим психологом. У свій 21-ий день народження, який припадав на 14 жовтня, (тоді ще свято Покрови, День українського козацтва, День захисників і захисниць) поїхав до воєнкома, щоб записатися на військову службу за контрактом.

Так Теодор потрапив до 36-ої окремої бригади морської піхоти. Відтоді й почалося його нове життя, яке тривало всього п’ять місяців до моменту загибелі.

– Коли почалася війна, він був в Кам’янці-Подільському. Їм запропонували там залишитися, але хлопці вирішили повернутися в Миколаїв, там була їхня частина, де зберігалася зброя та броня. Так вони повернулися в Миколаїв, де вже було пекло. Близько 6 км від Миколаєва стояли ворожі війська, – згадала вона.

Остання розмова з сином і звістка про загибель

– За вісім годин до смерті в мене була паніка, я його набрала. Це було 17 березня 2022 року, я почула його голос вперше за всю війну. Голос був спокійний, ми домовились зустрітися після війни, – пригадує Галина.

Але зустрілись набагато раніше. 18 березня 2022 року росіяни бомбардували казарму з українськими військовими на Миколаївщині. Це була ніч, коли всі спали. За даними іноземних ЗМІ, тоді загинули й дістали поранення кілька сотень морських піхотинців.

Серед них – був Теодор. Звістку про його загибель Галина отримала від старшого сина Адама. Він і досі не пережив втрату брата. У дитинстві, каже Галина, вони були нерозлийвода.

– Адам старший на три роки, він його виховав, опікувався ним. Тому і досі не може говорити про його загибель, – зізнається жінка.

Галина пригадує, коли вперше зайшла в Instagram сина після смерті, то побачила сотню повідомлень від друзів. Там були питання: де ти, чому не відповідаєш? Тоді почала відписувати усім, що Теодор загинув.

Нині вони з сином бачаться лише на кладовищі. Жінка каже, вони й досі підтримують зв’язок. Вона розповідає про своє життя та про те, як сумує без нього. Відчуває, він поруч, хоч вона і не бачить його.

Про те, як переживає втрату та як змінилася

– Я – мама морпіха. Це мій статус. Я себе так відчуваю. Серце болить не лише за своєю дитиною, але й за всіма, хто сьогодні в полоні. Після смерті сина я втратила сон. Коли я не можу спати, я молюся за полоненими, – розповідає Галина.

Жінка каже, перший рік після втрати був важким, але вона змогла пережити його завдяки своєму оточенню. Пригадує, вперше усміхнулась, коли 21 вересня 2022 року відбувся масштабний обмін полоненими. Серед них був друг Теодора, марокканець Брагім Саадун.

– Я довідалась у червні, що Брагіма засудили до смертної кари в “ДНР”. Я молилася за Брагіма. І яке було моє здивування, коли рік тому звільнили полонених, серед них був він, – каже жінка.

Нині Галина активно спілкується з матерями тих хлопців, хто ще залишається в полоні, допомагає чим може. Спогади про свого сина жінка вирішила зібрати докупи у вигляді фотовиставки, яка нині проходить в галереї Василя Пилип’юка. Там вона розмістила фото дитинства та юності Теодора.

– Я хотіла зібрати маленьке коло тих, кому він був дорогий. Мистецької цінності ця виставка немає. Вона дорога для мене, а для всіх інших – виховна. Я можу розповідати так про 36-ту бригаду морської піхоти та високомотивованих воїнів, які нині більшість є в полоні, – поділилася Галина.

Якщо побачили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту і натисніть Ctrl+Enter.