День УПА – страта членів УПА у Рівному 4 січня 1945 року – документи справи

4 січня 1944 року окупаційна влада Третього Рейху у Рівному стратила через повішення на Театральній площі міста підпільників. Рівно за рік у той самий день, на тій самій площі, тим самим методом злочин проти українців повторили. Тільки цього разу катами були інші окупанти – з Москви.

Вісьмох членів ОУН-УПА засудили за сумнозвісною статтею 54-1 п.”а” – “зрада батьківщини”. Ці люди мали в собі силу виступити за незалежну Україну та проти окупаційного режиму СРСР, а їх заклеймили “бандитами”.

Смертний вирок проти вісьмох осіб оголосили на виїзній сесії військової колегії Верховного суду СРСР 31 грудня 1944 року. Дату страти було призначено на 4 січня не випадково, адже через три дні православні відзначали Різдво Христове. А отже, будуть заповнені храми і люди передаватимуть страшну звістку.

Показова страта була тоді наче застереженням для всіх борців за незалежну Україну, що такий кінець чекає на всіх, хто насмілиться виступити. У цивілізованих країнах є право на помилування, але московські окупанти не надали їм його.

Факти ICTV опрацювали розсекречені документи СБУ цієї кримінальної справи №243 у трьох томах і поспілкувалися із кандидатом історичних наук Андрієм Жив’юком, який досліджував цю тему.

Всього обвинувачених у справі, яких органи НКВД прозвали “групою Верещаки”, було десять осіб: Степан Трофимчук, Анатолій Зайчиков, Володимир Логвинович, Олексій Кирилюк, Олександр Грицюк, Микола Слободюк, Василь Слободюк, Василь Подолець, Яків Слободюк, Лаврентій Катеринчук.

– Там повна солянка. Тобто, з тих восьми осіб, які були повішені, а двоє – відправлені на каторжні роботи, це були різні люди, яких об’єднали в одну справу та судили. На виконання цього указу, наприкінці 1944-го було створено виїзні сесії військової колегії Верховного суду СРСР, – розповів Фактам ICTV кандидат історичних наук Андрій Жив’юк.

Перших вісьмох осіб засудили до смертної кари, двох останніх – до заслання на каторжні роботи на 20 років із конфіскацією майна. Не всі засуджені були українцями за національністю. Один із страчених членів УПА Зайчиков – росіянин, родом із Ростовської області.

Їх арештували у березні-квітні та травні-червні 1944 року. Чотирьох було затримано під час проведення “операції” в селі Дядьковичі Рівненського району начальником кримінального відділу області Зінченком. Арешт оформили пізніше, 14 квітня, адже самі енкаведисти у документах зазначили, що ордер не виписувався через відсутність бланків.

Джерело: Документи справи №243, надані ГА СБУ

Джерело: Документи справи №243, надані ГА СБУ

Із документів відомо, що Зінченка незадовго після арешту партизанів, а саме 17 квітня, ліквідували бійці УПА в районі того ж села, де відбулося затримання ним упівців. Протоколи арешту членів УПА нібито були втрачені. У довідці йдеться, що їх у енкаведиста вилучили бійці УПА після його ліквідації.

Джерело: Документи справи №243, надані ГА СБУ

Радянське слідство, щоб звинуватити членів УПА у “злочинах”, приписало їм велику кількість нібито страчених цивільних у таких селах, як Пересопниця, Дядьковичі, Верхівськ, Ясениничі та інших населених пунктах Рівненського району.

Так, у справі є акт, складений у селі Дядьковичі 17 червня 1944 року про вилучення з криниці на закинутій садибі поляка Куровського тіла п’яти людей. Органи НКВД зробили висновок, що це були трупи “замучених оунівськими бандитами радянських людей”. З іншого боку, у тій же місцевості діяли радянські партизани та псевдозагони УПА, які складалися з переодягнутих енкаведистів.

– По Дядьковичах, що фігурує у цій справі Трофимчука та інших, це абсолютно немає до них жодного стосунку. Це просто притягнуто за вуха. Говорити 100%, хто саме причетний до тих убивств, однозначно не можна, найімовірніше, за ними стоїть радянська сторона. Вона дуже добре знала обставини. Щоб з’ясувати всі деталі, треба багато часу, часом роки: щоб не було воєнного стану, щоб обставини сприяли повному розслідуванню. Це все так швидко неможливо встановити, а вони миттю все визначили і знали. Це наводить на роздуми. Але ці хлопці, страчені в Рівному, до того взагалі жодного стосунку не мали, – розповів Жив’юк.

Він також розповів, що Трофимчук був глибоко віруючою людиною, який належав до української євангелівської реформованої церкви. І ще у міжвоєнний період був її ревним прихожанином.

– Він пішов зі зброєю в руках воювати за Україну, попри те, що все ж у вірянина заповідь не вбий – на першому місці. Але Трофимчук вважав, що тут інша ситуація, бо треба захищати себе, свій дім, своїх рідних. Ворога зі зброєю нищити – це одне, а вбивати ні в чому не винних людей – це зовсім інше. Це їхні методи (Москви, – Ред.), вони їх застосовували, а потім приписували іншим. Роблять вони це зараз, робили й тоді, – наголошує історик.

Ба більше, в обвинувальному висновку немає хоча б одного прізвища людини, яку, за свідченням НКВД, нібито вбив хтось із восьми страчених. У справі багато невідповідностей, зокрема, цифри про нібито кількість вбитих членами УПА місцевих жителів – різняться.

Так, у листі до диктатора Сталіна від 15 травня 1944 року з проханням про організацію показові судових процесів у Рівному Микита Хрущов згадав трьох засуджених. У ньому він пише, що Грицюк нібито вбив 26 людей, Слободюк М. – 13, а Слободюк В. – 15. Вже пізніше, на суді, Грицюк скаже цифру 28, а Слободюк М. – 17. У вироку суду цифри також інші – Слободюк М. нібито вбив 18, а Слободюк В. – 7 осіб.

Сумнозвісна в’язниця, в якій тримали політв’язнів

В’язниця НКВД №1 у Рівному вважалася однією з найсуворіших на Волині та Рівненщині, в якій переважно утримували політв’язнів. Над ними проводили тортури, їх катували та розстрілювали.

Пізніше у будівлі в’язниці організували швейну фабрику, а зараз і зовсім віддали під розважальні заклади, зокрема, караоке та магазини. Єдиним спогадом про моторошні злочини окупантів у будівлі є меморіальна дошка.

Фото: Факти ICTV

За “призначенням” її використовували польський, гітлерівський і радянський режими. Але, на відміну від двох попередніх, комуністи були особливо жорстокими. Вони утримували не по 50 чи 100 в’язнів, а понад 1 тис. “ворогів народу”.

З новим нашестям московського режиму у 1944 року в’язниця стала внутрішньою тюрмою МГБ. За офіційними даними архіву МВС Рівненщини, лише за період з вересня до грудня 1944-го військовим трибуналом і трибуналом НКВД в цій в’язниці до розстрілу було засуджено майже 1,5 тис. осіб.

У мережі можна натрапити на спогади одного з працівників МГБ, який описує, що камери нагадували переповнений вокзал, а “люди щільно стояли і тулилися один до одного, ніби чекали приходу поїзда”. Коли він запитав у начальника зміни, як вони спатимуть, той відповів:

– Не переживайте, до ранку їх і половини не залишиться в живих.

Серед в’язнів цієї в’язниці різними режимами були: засновник УПА Поліська Січ та Української національної гвардії Тарас Боровець, крайовий провідник ОУН Микола Мостович, член УПА Ярослав Старух, заступник головного командира УПА Ростислав Волошин, письменник Улас Самчук, громадська діячка Харитя Кононенко. Обвинувачені “групи Верещаки” теж у ній утримувалися.

Гіперболізовані допити з наративами Кремля

До матеріалів кримінальної справи №243 включені, зокрема, й допити арештованих членів УПА. Їхні анкети серед загальних запитань, такі, як місце народження, освіта, рід занять, члени родини, служба у лавах білих або червоних, мають також пункт Участь у бандах, к.-р організаціях і повстаннях, біля якого ручкою дописано: УПА.

Їхні відповіді, записані органами НКВД, під час допитів можна назвати з одного боку дивними. У деяких моментах вони нагадують оди радянському режиму. Можна припустити, що дехто з них у такий спосіб намагався врятувати свої життя, але більш очевидним є факт того, що необхідні слова були просто дофантазовані самими ж окупантами.

Органи НКВД у протоколі допиту Степана Трофимчука на питанні про те, як зародилися його націоналістичні погляди та про приєднання до ОУН, записали, що він нібито сказав таке: “групки українських націоналістів, послідовників Петлюри і Коновальця”, “погляди населення Західної України звернені на Радянський Союз і його героїчну Червону армію”, “представники УНО злісною антирадянською пропагандою стали розпалювати серед нас ненависть до Радянської влади”.

Це нагадує наративи пропаганди Кремля, які там просувають й зараз. Апогеєм цього є частина, де Трофимчук нібито сказав, що представники УНО, агітуючи вступати до їхніх лав, нібито “вихваляли шефа німців”. Про Акт відновлення незалежності, проголошений ОУН під проводом Степана Бандери у протоколі записано, що він нібито сказав “надії Бандери лопнули, як мильна бульбашка”.

Росіянина Зайчикова під час допиту вони зводили до питання, що він “агент німецької розвідки”, Логвиновича допитували про зв’язок УПА з німцями, в кожному питанні додаючи перед словом УПА “бандитизм”. Серед іншого, енкаведисти приплітали їм ще й контакти з угорськими частинами. Так, Логвинович нібито цитував на пам’ять усі записки щодо цього питання, включно з датами, коли вони були відправлені.

– УПА шукала собі союзників, яких вважала за потрібне. Із угорцями наприкінці 1944-го було укладено угоду на рівні військовиків про те, що вони співдіятимуть так: УПА не чіпає угорські підрозділи, не нападає на них, не вчиняє проти них ніяких дій, а вони забезпечують упівців військовим спорядженням, амуніцією, зброєю тощо. Була така угода. Її легко можна було перевернути та показати: От бачите, вони допомагали союзникам нацистів, значить вони співпрацюють із нацистами. Що в цьому випадку те слідство, так би мовити, й намагалося притягти за вуха, – розповів Андрій Жив’юк.

Щодо Миколи Слободюка, то органи НКВД під час допиту наполягали, що він входив до лав Служби безпеки УПА. Його запитували про кількість трупів, скинутих у криницю садиби Куровського. На, що він сказав нібито: Важко сказати, але у будь-якому разі, кількість трупів там обчислюється не десятками, а сотнями. Проте самі ж органи НКВД вказували лише на п’ять вилучених тіл.

Микола Слободюк народився у багатодітній родині та був уродженцем села Дядьковичі. Органам НКВД він зізнався, що мав лише одного брата Івана та одну сестру Надію. Пізніше його сестру було зґвалтовано та вбито. Він приховав відомості, що мав ще три сестри. Ймовірно, це й урятувало їм життя.

Ще одного зі страчених, Кирилюка, серед іншого, допитували про бої куренів УПА проти радянських військ. У його відповіді, записаною органами НКВД, йдеться про бій куреня Гонта у складі 350 чоловік проти “маленького підрозділу” червоноармійців у селі Заріцьк Рівненського району. Записано, що курінь, “втративши кілька десятків людей”, відступив вглиб лісу.

Хрущов особисто лобіював показові страти

Перший секретар ЦК КП(б)У Микита Хрущов постійно здійснював робочі візити на західну частину України та регулярно інформував Сталіна про необхідність посилення репресій проти учасників українського національно-визвольного руху.

В одному з таких документів він зазначав, що з 28 жовтня до 5 листопада 1944 року був у Львові, районах Львівської області та Рівному, “де ознайомився зі станами боротьби українсько-німецьких націоналістів”. Він написав, що вважає за необхідне запровадити військово-польові суди при військах НКВД.

– Для залякування “бандитів” за вироками цих військово-польових судів засуджених до знищення не розстрілювати, а вішати. Суди необхідно проводити відкрито, із залученням місцевого населення. Результати судів у пресі не висвітлювати. Виконання вироків військово-польових судів здійснювати привселюдно у селах, за можливості там, де здійснив злочини засуджений…

Хрущов підтримав ідею про запровадження на місцях позасудових органів з правом застосування щодо обвинувачених вищої міри покарання із негайним виконанням вироку.

Всього було дві виїзні сесії військової колегії Верховного суду СРСР. Вони виїхали у західні області України, щоб на місцях ухвалювати ці рішення та привселюдно забезпечувати виконання вироків через повішення. Андрій Жив’юк зауважив, що одна поїхала на Галичину – Львівська, Тернопільська, Дрогобицька тоді ще та Станіславська (Івано-Франківська) області, а інша поїхала на Волинь – це Рівненська та Волинська області.

– На місці вони штампували ці вироки та відразу ж виконували. Гебісти місцеві підсовували їм справи, які підходили під це визначення. Формулювання можна було й підігнати, – розповів історик.

На Рівненщині цією виїзною сесією тоді було засуджено 30 осіб до страти через повішення, та виконано ці вироки.

– Оця страта в Рівному 4 січня 1945 року була однією із. А страт було значно більше. Перша – у Корці 25 грудня, а остання з черги – 29 січня 1945 року у Клевані. В інших областях західної України так само це робилося. Всього було страчено 128 осіб , але на Рівненщині з усіх областей західної України найбільше, – зауважив він.

Суд і страта “групи Верещаки”

В обвинувальному висновку за 6 грудня 1944 року йдеться, що “група Верещаки” була створена Організацією українських націоналістів із нібито “колишніх активних посібників німців, поліцейських, грабіжників та убивць”. Однак жоден із десяти підсудних, як вказували органи НКВД після затримання, не був судимим.

– Слідством встановлено, що ця банда, яка виступала під гаслом боротьби за створення самостійної (в акті взято в лапки) України, по суті була однією з диверсійно-повстанських груп… для боротьби з радянськими партизанами.

Далі наводиться список вбивств у цифрах у період з травня 1943-го до січня 1944 року в період німецької окупації регіону. Водночас частина обвинувачених приєдналися до ОУН-УПА, як свідчила під час допитів, лише восени 1943 року.

В акті йдеться, що під час звільнення західних регіонів України військами Червоної армії, “група Верещаки” “продовжила свою зрадницьку діяльність” та відкрито виступала проти відновлення радянської влади. У висновку усіх десятьох прозвали учасниками української націоналістичної “банди” та так званими зрадниками батьківщини. Обвинувальний акт було складено та підписано у Києві.

22 грудня 1944 року обвинувачених етапували з в’язниці у Києві до в’язниці у Рівному. Судове засідання відбулося 31 грудня – обвинувачення були ті ж самі, що й в обвинувальному акті.

Джерело: Документи справи №243, надані ГА СБУ

Джерело: Документи справи №243, надані ГА СБУ

Джерело: Документи справи №243, надані ГА СБУ

Вироком була смертна кара для вісьмох із конфіскацією майна. Катеринчука та Якова Слободюка заслали на каторжні роботи на 20 років та конфіскували майно. Наприкінці було таке: Вирок остаточний, оскарженню не підлягає і негайно приводиться у виконання.

Метою показових страт було залякування тих, хто чинить спротив та виступає проти радянської влади. Андрій Жив’юк зазначив, що всіх упівців гамузом радянська влада записувала у колаборанти, тобто прислужники нацистів. Цими стратами вони переслідували ще одну мету: хотіли показати, що УПА – це не противник нацистів, а союзник.

Джерело: Документи справи №243, надані ГА СБУ

Тому вішали їх, згідно з указом президії Верховної Ради СРСР від 19 квітня 1943 року, який називався Про міри покарання для німецько-фашистських лиходіїв, винних у вбивствах і катуваннях радянського цивільного населення і полонених червоноармійців, для шпигунів, зрадників батьківщини з числа радянських громадян та їхніх пособників

– Довга така назва, але вона давала месидж, проти кого спрямована ця кара. Таким чином, в очах спільноти та людей їх виставляли як нацистських пособників. Залякати – раз, скомпроментувати – два, виставити як пособників нацистів і досягти у такий спосіб подвійного ефекту, – додав історик.

Він також розповів, що указ від 19 квітня 1943-го передбачав два епізоди, яких не було в радянському законодавстві ані до того, ані після. Це було страта через повішення та запровадження каторжних робіт терміном від 15 до 20 років. Ці два види покарань були унікальними для радянської правової системи, які раніше та пізніше не встановлювалися і не виконувалися.

Невже бандит крикнув би такі священні слова?

Перед обідом 4 січня радянські окупанти дали вказівку населенню прибути на Театральну площу, де відбулася показова страта. У Рівненському мартирологу 44-го. Документи і спогади про цей день є спогад очевидиці Анастасії Денищук (Павелко).

Тоді їй було 18 років і вона була ученицею кооперативного технікуму. Їм дали вказівку вишикуватися по чотири та прямувати до центру міста. Там вони побачили натовп людей: учні старших класів, студенти, робітники, селяни та червоноармійці. У центрі площі було вісім конструкцій з дерева, що нагадували літеру П, а з кожної звисав товстий шнурок, який закінчувався петлею.

Фото: Факти ICTV

Зі спогадів жінки, перед 14:00 з боку казарм під’їхало дві легкові чорні автомашини. З них вийшли військові. Один із них зачитав документ, в якому вісім чоловік обвинувачували у “зраді батьківщини”, масових вбивствах, зв’язках з угорцями тощо. Наприкінці він сказав, що їх вирішено повісити.

– І ось на центральній вулиці з’явилася вантажна автомашина з натягнутим тентом. Вона під’їхала до одної з шибениць, зупинилася. З-під тенту висунулась рука, яка схопила петлю. Через лічені секунди автомашина різко рвонула вперед, і з-під тенту випала людина, яка загойдалась на шибениці… Так повторилося сім разів. Але коли під’їхала увосьме автомашина і коли рука потягнула петлю, з-за тенту почувся голосний вигук: Слава Україні!, а на шибениці повисла восьма людина.

За словами Денищук, тоді вона задумалася: А чи справді це бандити? Невже бандит крикнув би такі священні слова? Тут щось не те… Вона розповіла, що радянські окупанти не дозволяли знімати тіла з шибениць два тижні. Вони висіли із зав’язаними руками та ногами з метою залякування патріотів, які воювали за незалежну Україну та її вихід із тюрми народів – СССР.

Сестра одного зі страчених Миколи Слободюка, Олександра, була також серед очевидців вбивства членів УПА комуністами. У своїх спогадах вона розповідала, що плакати чи кричати не можна було – тільки дивитися. У голосі, який вигукнув Слава Україні!, вона впізнала свого рідного брата.

Страчені на Театральній площі у Рівному українські патріоти досі не реабілітовані. Після відновлення української незалежності на початку 1990-х на запит доньки одного зі страчених справу розглянули, але у реабілітації відмовили. Та ні для кого не секрет, що тоді рішення ухвалювали люди, які тривалий час були у радянській системі.

Можливо, настав слушний час, щоб зараз це реалізувати? І в такий спосіб вшанувати їхню пам’ять, адже, де вони поховані, та чи були – невідомо. Це як рядки із пісні: Нема хрестів над їхніми кістками, і нікуди нам квіти принести. А так хоча б з їхніх імен знімуть штампи російських окупантів.

Якщо побачили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту і натисніть Ctrl+Enter.