Стівен Фрай – ексклюзивне інтерв’ю
Британський актор і режисер Стівен Фрай приїхав до України, аби взяти участь у Саміті перших леді та джентльменів.
В ексклюзивному інтерв’ю головній редакторці інформаційної служби телеканалу ICTV Олені Фроляк він поділився першими враженнями від Києва, розповів про допомогу українцям під час війни, а також передав особливі “побажання” диктатору Путіну.
– Рада вітати вас в Україні і дозвольте насамперед подякувати вам особисто і вашій країні за підтримку України у цій війні.
– Я хвилююся, що ми робимо замало.
– Ви будете модератором Саміту перших леді та джентльменів, який проводить Олена Зеленська у Києві. Розкажіть, як так сталося?
– Я був дуже здивований повідомленням з Офісу президента і негайно відповів, що погоджуюсь. Мене спитали, чи я готовий говорити на тему ментального здоров’я, а я очолюю благодійну організацію, яка займається такими питаннями. Протягом життя я цікавився цією темою, бо маю на це особисті причини.
Мені цікаво, як країна у війні переживає цю драму, прагне перемогти і не боїться відкрито говорити про існування таких проблем. Для всього світу це особлива проблема, але радує те, що сьогодні є більше розуміння цих питань.
Раніше солдати часто приховували свій стан, коли, приміром, бачили, як їхні друзі підриваються на мінах чи стікають кров’ю. Це діти, які щодня чують повітряну тривогу. Я був вражений відкритістю вашої країни і говорити про це, і шукати рішення.
– Ви казали про особисті причини. А як би ви описали ментально здорове суспільство, якщо взагалі таке є?
– Усе моє життя я знав, що відрізняюся від інших людей. Різка зміна настрою, загострені почуття. Я мав великі проблеми в школах, мене виганяли, я сидів у тюрмі. Там були складні причини, у такі моменти я думав, що я погана людина. Були різні періоди. У 20 стало краще, а в 30 знову гірше. Це був жахливий досвід, і так я дізнався, що хворію. Це як астма чи діабет, у когось є, а в когось немає. Так виглядають ментальні проблеми. Я зробив про це фільм. Це було 20 років тому і надзвичайно вразило британців, бо про це боялися говорити.
Але є ще один бік проблеми ментального здоров’я. Нині більшість людей страждають через тиск суспільства. Covid ще більше погіршив проблему. Діти перестали спілкуватися. Якщо ви відчуваєте, що з вами щось не так, дуже легко підсісти на алкоголь, наркотики чи навіть заподіяти собі шкоду чи вчинити самогубство.
Для України, яка воює, це велика проблема, і вплив тенденції західного суспільства теж відчувається. Під час війни особливо гостро видно найкраще і найгірше. Одні проявляють свою сміливість і самопожертву, а інші грубість і жадібність.
– Один зі слоганів саміту – крихкість майбутнього. Як ви думаєте, наскільки реально підтримувати і зберегти ментальну рівновагу людей, коли йде війна?
– Я сподіваюся, ми це обговоримо на саміті. Найбільш важливо дивитися, які є варіанти розв’язання проблеми, брати досвід інших країн. Чим Україна дивує світ – так це вашою стійкістю, протистоянням.
Ви маєте бути сильними сьогодні, завтра і післязавтра, а це потребує величезного запасу позитивного налаштування. Навіть якщо ви втомлені, ви маєте сказати: “Ні, треба боротися, ніколи не зупинятися, вірити і жити”.
Парадокс у тому, що чим більше ви допомагаєте іншим, тим більше допомагаєте собі. Сьогодні я був у лікарні і бачив молодих хлопців із протезами. Дивовижно, але вони багато сміялися, жартували. У них відчувалася сила, своїм прикладом вони надихають інших.
– Я знаю, що ви багато допомагаєте українцям, розкажіть про цю допомогу.
– Хотів би робити більше. Навряд чи допоміг би на фронті, бо я застарий і маю трохи зайвої ваги. Моє покоління у Британії не мало того досвіду, який переживають українці нині. Але українці мають дідів і прадідів, які можуть розказати їм історію важких випробувань нації, як Голодомор.
Україну не зрозуміти, поки не збагнеш її історію і те, що довелося пережити. Надзвичайно багато людей загинуло, я заохочую людей на Заході дізнаватися більше про Україну, адже деякі люди навіть не знають, де вона на карті.
Я щасливчик, бо жив у мирі та багатстві. Я не знаю, що таке страждання, лише через досвід інших людей. Я побачив, як українці б’ються з ворогом, але водночас залишаються відкритими.
Черчилль був великим лідером, але за його правління було багато контролю за пресою, інформацією та пропагандою. Ви в цьому контексті набагато відкритіші. У вас триває кривава війна, але ви не чините тиск на людей, і цим варто пишатися.
– Містере Фрай, як ви думаєте, яка в цьому складному сучасному світі місія кіно?
– Це цікаво. У Голлівуді за останні 15 років великий акцент на фентезі. Marvel-комікси, історія про гобітів, Гаррі Поттер – три всесвіти. Таке враження, що люди хочуть загубитися у цих світах — це з одного боку. А з іншого, люди так досліджують себе. Як бути хорошим і добрим і чи можуть люди насолоджуватися тим, що вони люди? Адже необхідно вчитися ухвалювати рішення.
Коли я вперше був в університеті на виступі перед студентами, бачив постери на стінах Джимі Гендрікса, Джона Леннона, Карла Маркса, Че Гевари. Тоді студенти вірили, що майбутнє за рок-н-ролом і соціалізмом, політичною свободою. Але далі перебудова, падіння Берлінської стіни. Я помітив, що на стінах університетів з`явився Оскар Вайльд. Студенти зрозуміли, що відповідь не у революції чи рок-н-ролі. Леннона убили, музика змінилася. Свобода, яку дарує митець, дала розуміння, що завжди необхідно вчитися, віднаходити себе.
Фільми можуть глибоко торкатися сердець, щоб зрозуміти, до якого образу людства ми прагнемо. Показують помилки і трагедії. Фільми можуть бути Барбі та Оппенгеймер. Барбі чарівна, розумна, весела — це як поїдання цукерок, а Оппенгеймер — це цікаво, про небезпеку і ти не знаєш до кінця, що станеться і що змінить світ назавжди.
– Я знаю, що ви пишете колонки для престижних британських видань. Про що ви пишете? Що вас хвилює сьогодні?
– Зараз пишу про штучний інтелект. Взагалі давно зацікавлений цією темою. Моя пристрасть – технології. Я вже виступав на лекціях про штучний інтелект років 8 тому, готував публіку до того, які зміни відбудуться.
Одна з проблем, яку ми завжди повторюємо стосовно технологій — дивимося на якийсь винахід і думаємо: “Ну, він не досконалий, все це не потрібно” чи якось так. І ось тут я пробую людей переконати в протилежному, що поспішних висновків тут робити не варто.
Давайте згадаємо 1895 рік, Німеччина. Ми в гаражі автоінженера Карла Бенса. Він створив перший у світі бензиновий двигун. Тоді його моторна повозка рухалась зі швидкістю 16 км/год. Потім вона перетворилась на сучасні автівки. І якщо ми з вами прикинемо, це ж непоганий винахід був, правда? Але насправді не швидший коней. Тобто коні можуть швидше, тому вони кращі… Але ж якби ми аналізували все більш неупереджено. От дивіться, цей винахід може стати кращим через 5 років, через ще 5 гальма будуть кращі, а ще через 5 – двигун буде кращим. А потім ще років 10, і у вас вже є траса, автобани та придорожні готелі, щоб спинитися. Тобто люди створили цілу інфраструктуру навколо автомобілів, і все тепер інакше. Але якщо дивитися не глобально, то так просто якась дивна автівка була, нічого особливого.
І от зараз схоже відбувається із Chat GPT. Люди кажуть, що це не такий вже і розумний винахід. Хтось каже, це дуже жалюгідний, недалекий витвір. Так, може, станом на зараз так трохи і є. Згадайте, як виглядав перший мобільний телефон. Я пам’ятаю через свій вік: він був величезним, а тепер смартфон поміщається у кишеню. І це стосується не лише штучного інтелекту.
Людство, яке уявляю зараз, стоїть на узбережжі спиною до океану і робить замки з піску. А навколо існують речі, які теж вже об’єднуються в щось нове. Геноміка, можливості змінювати ДНК, редагування генів, біологічне збільшення – це пришвидшене знищення забруднювачів. Передовий інтерфейс, мозок комп’ютера, який допомагає людям після інсульту чи травми спинного мозку. Ти можеш контролювати також комп’ютер своїм мозком. Це те, над чим зараз працює Ілон Маск. Також нанотехнології, квантові обчислення і, звісно, роботи. Усе це пов’язане і насувається, як цунамі. І поки ми стоїмо спиною до води, яка скоро почне нову еру. Поки граємося в пісочку, зміни йдуть масштабні. Якими вони будуть, хорошими чи поганими – наше рішення. Але якщо ми залишимо все це Ілону Маску, приватним компаніям, типу Google, та насправді вже неважливо кому… Ми мусимо вирішити зараз.
На Заході ми дуже стурбовані, щоб штучний інтелект збігався з нашими цінностями, щоб машина знала про рівність прав між жінками та чоловіками, всі моменти поваги до людей були враховані. Це ж уже очевидні речі для нас – права людини та гідності. Базові речі, на яких мусять будувати штучний інтелект.
Але цим стурбовані на Заході, а от китайці не менш обізнані в тому, як адаптувати штучний інтелект під свої вимоги, але які цінності в Китаї. Те, що на першому місці державні інтереси, а не люди, кардинально інша система цінностей. Але там так само сильні винахідники у сфері штучного інтелекту, які так само мають доступ до інтернету. І ось тут вже йде плутанина. Треба глибоке розуміння усіх питань на рівні держави, а це питання варто вирішувати спільно всім світом. Натомість зростає націоналізм і популізм у світі, людям все менше цікаво об’єднуватися. І це величезна трагедія.
– Тож все-таки розтлумачте, штучний інтелект – це добре чи погано?
– Подивіться на принтери чи ксерокси, через них можна роздрукувати поеми Шекспіра або ж Мою боротьбу Гітлера. І цей принтер не знає, що друкує, він просто інструмент. За цим стоїть людина, яка дає завдання. Вона ж обирає, що друкувати, та натискає кнопку, тобто цей метод застосовується до найрозумніших технологій на планеті. За кожною стоїть людина, і важливо те, як ми будемо користуватися технологією. Це стосується і зброї також.
Навколо дуже багато дивовижних речей насправді, наприклад, медики в захваті через можливості протеїну для організму. Ймовірно, штучний інтелект у змозі детально вивчити структуру протеїну, вилікувати хвороби, які раніше здавалися невиліковними. І це вже не за горами.
І ось ця сторона штучного інтелекту просто приголомшує. Наскільки мені відомо, жодна з інновацій людства не відкладалася десь у темний куточок. Ні, над розробками завжди хтось працює і вдосконалює. Тож до цього треба бути готовим.
– Багато ваших ролей комедійні. Як допомагає вам гумор і комедія? Наскільки важко розсмішити людей і чи дійсно британський гумор особливий?
– Комедія – неймовірна важлива частина життя. Іноді от дивлюся я мильну оперу по телебаченню – ніхто не смішний. Всі такі “Як ти посмів?”, “Не говори так зі мною”, “Що ти сказав?”. І от думаю, ну люди ж не такі взагалі. Це ніби показувати драму, де у людини лише одна рука, а інша не функціонує.
Через історію Великої Британії так склалося, що найвидатніші комедіанти просто невдахи. От вони любили прямо ролі невдах чи таких недомірків.
Можливо, зараз прозвучить дещо грубо, але в американській комедії чоловік, який жартує, завжди той, в кого найбільші, так би мовити, яйця. Типу “Гей, я смішний”, і він всюди розповідає смішні жарти. А от британський комік виглядає так: зайде в кімнату і скаже: “Ой, я забув, де мої яйця, здається, їх не прихопив із собою”. Частково це пов’язано із тим, що ми були імперією, але це втратили.
Дивіться у період, коли почало розвиватися телебачення на початку ХХ століття. Британія все більше втрачала свою силу, і це вже ставало всім очевидно. Після Другої світової ми втратили всі держави своєї імперії, і це вплинуло на комедію. Англійці звикли себе асоціювати із драмою, із мистецтвом. Тобто це країна Beatles, Шекспіра. Ми маємо м’яку силу в нашій культурі, скрізь. А от реальність була зовсім інакшою через похмурість і безглуздість наших політиків і абсолютно завищені уявлення про самих себе. І комедія англійська живе у цьому проміжку, що ми думаємо про себе і хто ми насправді є. Звідси і пішов ось цей настрій комедіантів наших – сумні та самокритичні. І це те, що я люблю у британському гуморі зрештою.
– Які ваші перші враження про Київ? Я знаю, що ви приїхали вранці, а вже вдень лунала повітряна тривога.
– Звісно, я на все дивився як трохи дивакуватий турист, ще в потязі. І, звісно, я через свою необізнаність думав побачити понівечені війною будівлі просто скрізь, на кожному кроці. А насправді ти бачиш сучасні будинки. Це те, що я побачив, наприклад, у центрі Києва: красива опера, люди спішать у своїх справах, кафе працюють, магазини відкриті.
А потім зазвучала повітряна тривога, і це мене повернуло в реальність. Ти розумієш — ось вона, небезпека. І це правда, небезпечно всюди. Та попри це, я все одно буду подорожувати, місто Київ фантастичне.
– Що б ви побажали сьогодні українцям?
– Ну, очевидно, я б хотів, щоб Путін мав якийсь інсульт або його б довічно арештували і він доживав віку десь у підвалі.
Але от що б я хотів зараз конкретно – щоб Захід не припиняв підтримку українців. Адже я трохи хвилююся через американські вибори наступного року. Я, звісно, бажаю Збройним силам України успіхів на полі бою. А росіянам скажу, що єдине рішення для них – відступити, припинити говорити ультиматумами типу: “От віддасте Донбас, то, може, ми подумаємо”. Ні, ви не можете їм віддати те, що їм не належить.
Тож українцям я бажаю стійкості та грації попри все. Бути сильними – це ще не все. Треба мати витонченість, давати право на існування різних думок у суспільстві і вміло балансувати між ними.
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
Якщо ви побачили помилку в тексті, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Cntrl + Entr.
Джерело ФАКТИ. ICTV
2023-09-05 17:24:28