“Хочу зліпити портрети загиблих товаришів” – львівський медик-реставратор Максим Таранов

З початком повномасштабного вторгнення львівський реставратор Максим Таранов мобілізувався до 67 окремої механізованої бригади ЗСУ. Тепер його посада – санітар-інструктор, а в обов’язки входить рятувати поранених бійців та довозити їх живими до найближчих до зони бойових дій шпиталів.

В інтерв’ю Суспільному Максим Таранов розповів про службу на фронті, порятунок поранених та плани після перемоги.

Від Майдану до Бахмуту

Максим почав цікавитися тактичною медициною ще під час Революції Гідності. Перебуваючи на Майдані, коли “беркутівці” розстрілювали беззбройних мітингувальників, він зауважив, що кваліфіковані медики побоювалися виносити поранених з-під обстрілів та надавати їм там допомогу.

Тому у 2014 році приєднався до медичного загону спецпризначення “Білі берети” і як волонтер почав навчати бійців добровольчих формувань та ЗСУ тактичної медицини.

“У 2014 році парамедицини в Україні не було. Зараз я згадую ті джгути Есмарха шістдесятих років. А бійцям розказували про натівські аптечки й казали, що ніколи в житті їх не матимуть. Але зараз українські військові вже знають що таке IFAK і алгоритми надання домедичної допомоги”, – каже він.

Кілька разів на рік Максим з товаришами з “Білих беретів” виїжджали в зону бойових дій. Згадує, як приїхали навчати бійців Правого сектору у Щастя на Донеччині.

“Це був наш перший виїзд. Зараз не пам’ятаю, яка то була бригада. Зброю нам не дали, бо тоді думали, що росіяни по медиках не стрілятимуть. Бронежилетів та шоломів своїх ми теж ще не мали. Нам хтось дав бронежилети: передня пластина є, а задньої – немає. І ми жартуємо: будемо йти тільки вперед, відступати не зможемо”, – розповідає військовослужбовець.

Команду парамедиків-інструкторів посадили в авто-“буханку”. І повезли на позиції. Максим пригадує, була мряка, збоку якийсь бліндаж. Розпочали свій інструктаж. А ж тут якийсь вибух пролунав.

“Ми до того не чули таких вибухів. Відразу очі перелякані. А нам кажуть: не бійтеся, то якась наша розтяжка спрацювала. Далі розказуємо про тактичну медицину. І питаємо: може у вас є якийсь каримат, щоб показати як проводити швидкий огляд пораненого. Вони витягають ватний матрац, а він наполовину в крові. І пояснюють: ми тут одного хотіли відкачати, але нам не вдалося”, – згадує Максим Таранов.

Наступного дня інструктори поїхали до іншого підрозділу. Але, як виявилося, трохи заблукали. Побачили міст через річку і дідуся, який рибалив.

“Ми такі: тут війна, а він – рибалить! Але спитали дорогу. Дідусь вказав дорогу, сказав: наші там. А ми: а які то – “наші”? Але дорогу ми знайшли”, – розповідає він.

Навчати бійців та надавати допомогу пораненим Максим їздив у проміжках між основною роботою. Адже, як реставратор, він брав участь у реставрації надгробків на Личаківському та Янівському цвинтарях у Львові. А також – скульптури Кафедрального костелу та монастиря бенедикток. Вже без нього його друзі завершують реставрацію скульптури на будинку на площі Ринок.

Пораненому теж було цікаво

А ось уже 24 лютого минулого року Максим Таранов сам прийшов у військкомат мобілізовуватися. Щоправда, перед тим сконтактувався зі знайомими з 67 ОМБР, до яких всі ті роки приїжджав як волонтер-парамедик.

“Краще потрапити до тих, кого знаєш. На мене дали відношення. Я пройшов за пів години медкомісію і так я потрапив на війну. Працюю як медик на евакуації: робимо повноцінний огляд, підключаємо до крапельниць, замотуємо, перемотуємо, колемо різні препарати. Робимо все, щоби довести пораненого до стабпункту чи лікарні живого”, – каже він.

Розповідає, що повномасштабне вторгнення Росії для нього не стало несподіванкою. Спілкуючись з друзями, він очікував на це.

“Тоді багато людей поїхали Київ захищати. А ми – у Карлівку Донецької області. Тепер це вже моє звичайне життя”, – говорить медик.

Перші пацієнти, які зверталися до нього, мали контузії. У медевак вантажили відразу по шість-сім контужених бійців з пораненнями, дрібними уламками мін.

“Я запам’ятав свого першого важкого пораненого. Це був молодий хлопчина з розірваною рукою. Просто наскрізь дірка у лікті: видно було кістку, м’язи. Ми на ньому анатомію вивчали. Він був при тямі, але знеболений. І йому теж було цікаво, що там у нього всередині у руці. Зазвичай поранені можуть кричати, матюкатися або якось інакше виявляти реакцію на біль. А цей був аж занадто спокійний та лояльний до наших маніпуляцій”, – каже Максим.

Додає, якщо поранений при свідомості – це радість для медика. Під час огляду боєць може розповісти, де його болить. А ось коли поранений без свідомості, тоді медики починають переживати та контролюють його дихання. Нещодавно медикам не вдалося врятувати важкопораненого бійця. А за два тижні після того, отримав поранення ще один боєць.

“Ми вивозимо його, знеболили. У нього дуже серйозні поранення, перелом тазу та дещо інше. І він називає мене на ім’я того загиблого. Але раптом розуміє, що помилився і каже: то я ще живий? І з того починає плакати”, – розповідає Максим.

Каже, особливо щемливими є моменти, коли поранені дякують. Згадує, що багато приємних слів чув, коли вивозив бійців після боїв з-під Бахмуту.

“Кажуть: медики, ми вас любимо, ви у нас найкращі”, – говорить медик.

Потім військовослужбовці після одужання та реабілітації повертаються у стрій. І знову – дякують.

“У мене є хороший друг, якого серйозно поранило: рука, нога, легені. Він місяці три відлежався у лікарні, нерв на нозі не відновився, пів легені немає. Але він повернувся до нас. І дуже багато хлопців після поранення повертаються, щоби продовжити боротьбу”, – каже Максим Таранов.

Військовослужбовець Максим Таранов каже, що найбільша нагорода – подяка від поранених, яким надав допомогу. Фото з архіву Максима Таранова

Загиблі залишаються у нашій пам’яті назавжди

Не всіх вдається врятувати. З таким, за його словами, важко змиритися. І тоді доводиться переконувати себе, що побратим живий, але виконує бойові завдання в іншому місці.

“Важко змиритися з тим, що людини немає. Наш командир загинув. Всі розуміють, що його нема, без нього гірше стало. Але в розмовах ми його згадуємо, ніби він поруч. Маю знайомого з 2015 року: високий, міцний, з кулеметом бігав як з автоматом. Він загинув, але я пам’ятаю ніби вчора пили каву і курили. А ще коли ти сам вивозиш його тіло і бачиш, що його вже немає. Але все одно не віриш”, – говорить медик.

Після нашої перемоги Максим має намір повернутися до скульптури та реставрації. Щоби руки не забували як це створювати скульптури, він привіз з собою кілька кілограмів пластиліну і ліпить торси та фігури.

“Портрети я не найкращі ліплю, але замислювався, аби зліпити портрети тих, кого вже немає. Але це важко зробити, тому що ми виїжджаємо за першим дзвінком. У нас є дні, коли ми маємо відпочинок. Але поранених багато. То ж всі медики відразу їдуть на порятунок. Такого, щоби я сказав: у мене сьогодні вихідний, не рухай мене, ще не було”, – зізнається медик.

Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram

Максим Таранов під час служби у лавах ЗСУ. Фото з архіву Максима Таранова