Як змінилася війна для українських воєнкорів після 24 лютого – інтерв’ю з Олегом Корнієнком

Інформувати населення, ризикуючи власним життям. Підбирати слова, щоб не поставити у небезпечне становище українських військових. Нагадувати, що війна не закінчилась, знімаючи репортажі під артилерійськими обстрілами російських окупантів.

Усім цим займаються українські військові журналісти та воєнні кореспонденти, які 16 лютого відзначають професійне свято – День військового журналіста України.

Олег Корнієнко є одним з воєнкорів Фактів ICTV, який у серпні 2022 року указом президента України був відзначений орденом За мужність III ступеня.

У день його професійного свята Факти ICTV поспілкувались з Олегом та дізналися подробиці специфічної роботи, вакансій для якої немає у більшості країн світу.

Як змінилась російсько-українська війна після 24 лютого та як відрізняється життя на фронті від умовно мирних міст України – про це в ексклюзивному інтерв’ю Фактам ICTV розповів штатний воєнний кореспондент Олег Корнієнко.

– Відколи ти ухвалив рішення стати воєнним кореспондентом?

– Це сталось у 2016 році. В мене, коли я прийшов на ICTV, була колега Юлія Кірієнко. І вона вже з 2014 їздила. В 2016 році нам потрібен був воєнкор, і вона для мене стала, як я її називаю, хрещеною мамою фронту. Канал запропонував, а вона запропонувала мене каналу. Я не відмовився, а вона мені допомогла, тому що перший тиждень ти взагалі не розумієш, як воно працює все на фронті. Я приїхав, кілька днів узагалі я їсти не міг. Ти не розумієш, що і як робити.

– Тобто це було редакційним завданням, це не було певним пошуком пригод?

– Ні, не було. Мені запропонували, я не відмовився. Я мав право відмовитись, тому що в нас на фронт тоді і зараз лише їздять за бажанням. Хочеш – їдеш. Перед тим, як відмовлятись, мені треба було спробувати і зрозуміти, чи я це зможу, чи я це не можу.

Я розумів, що це зовсім інший вид журналістської діяльності. За моїми плечима вже було років вісім звичайної журналістики. Це було щось зовсім інше, і цікаво було себе спробувати в цьому. Це зовсім інша специфічна журналістика, де ти весь час межуєш між свободою слова і безпекою держави, безпекою бійців. Фронт – це не те місце, де потрібно бігти за ексклюзивом. Там все по-іншому працює.

– Раніше ти був не воєнним кореспондентом, а цивільним журналістом. Чим відрізняється цивільна журналістика від військової?

– Як я і казав – ти весь час ходиш по лезу. Тобі доводиться ставити на ваги – де свобода слова, а де безпека країни і безпека бійців.

По-друге, ти не все можеш казати, бо є такі речі, які не варто на загал розголошувати, оскільки від цього залежить життя бійців.

По-третє, це специфіка зйомок зовсім інша. Ти відповідаєш за своїх колег, як ми звикли, що в команді журналіст, оператор і водій, а головним є журналіст. На звичайних зйомках відповідальність мала. Коли ти їдеш на фронт у відрядження, то ти хвилюєшся не лише за своє життя, а насамперед ти хвилюєшся за життя свого водія і оператора. В якісь моменти я сам хотів кудись поїхати, але мене завжди зупиняє, що зі мною інші люди і я не можу ризикувати. Завжди доводиться балансувати.

Чим ще відрізняється, то це тим, що у цивільній журналістиці ти можеш запланувати сюжет і навіть синопсис написати. На фронті ти ніколи не знаєш, що ти знімеш, чи ти взагалі знімеш, бо ти можеш приїхати на позицію, цілий день під обстрілом пролежати і навіть нічого не зняти взагалі, або навіть не заїхати. Тому ти ніколи не знаєш, чого очікувати.

– Ти кажеш – водій, оператор і сам журналіст. Ви зазвичай працюєте втрьох?

– Так, ми втрьох.

– А якщо є якась потреба, як, наприклад, камера зламалась?

– В мене були такі випадки, навіть зараз, під час масштабного вторгнення була одна ситуація, коли я сам їхав на зйомки і я сам знімав. У нас завжди є запасна камера маленька, і там була проблема в тому, що на позиції могла заїхати лише одна машина. А туди їхало три канали. Тому нам, журналістам, довелось об’єднатися. Сіли в одну машину, і всі журналісти їхали без операторів. Ми розуміли, що на позиціях (американська гаубиця, – Ред.) M777. Ну звичайно, будь-хто таке проґавити не може. І я сам знімав собі на камеру замість оператора.

За час повномасштабного вторгнення, коли ми їздимо на зйомки, в мене в сюжетах дуже часто комбінуються телефонні зйомки і зйомки оператора. Річ у тім, що коли ти приїжджаєш на позиції, то в тебе немає багато часу, щоб виставити камеру, тобі потрібно все робити швидко. Іноді, щоб не відволікати оператора, мені доводиться часто знімати на телефон. Якщо починається, наприклад, обстріл, то поки ти до оператора дійдеш, а так ти собі телефон узяв та відзняв.

– Можеш стисло описати звичайний день воєнкора? Ти прокинувся, і що далі: це ранкова кава і душ, чи це окоп та очищена вода з баклажки?

– Коли ми їдемо у відрядження, то ми не живемо в окопах. Раніше було кілька таких зйомок (це було під час АТО і ООС), коли ми просилися до військових на ніч. Так, ми тоді з ними в бліндажах ночували, але зазвичай ми вночі тоді знімали. Тому ми фактично не спали. Під час АТО і ООС, там вночі завжди обстріли, а вдень ти приїжджаєш, і не було чого знімати.

Зараз, коли ми приїжджаємо, то ми живемо, наприклад, в місті, яке під час АТО було глибоким тилом, але зараз це передова. Перед нашим будинком в сусідній будинок прилетіла ракета. Ну нічого, нашій квартирі пощастило, в нас лише трохи скло побилось.

Робота журналіста починається, коли я вже їду у відрядження: з четверга або п’ятниці починаю писати всім пресофіцерам, що я хочу з ними попрацювати, тому що на фронті не буває так, що куди захотів – туди поїхав, треба постійно домовлятись.

Сам ранок починається звичайно: прокинувся, випив кави, сів та поїхав. Питання того, як ми доїдемо, бо не завжди є безпечні шляхи. Але ми живемо в нормальних умовах. Так, ми спимо під звуки вибухів, все це ми відчуваємо. В перші дні, коли я почав їздити на Донеччину під час повномасштабного вторгнення, о першій ночі я спав з рюкзаком, а при кожному вибуху вибігав, то зараз вже якось трішки звик. Пів року ми жили без газу, вода з’являлась раз на день.

Якщо є домовленість, то зранку я їду на зйомку. Якщо я зранку встаю і щось сталося за ніч, як, наприклад, обстріляли Краматорськ, то звичайно я їду, рішення ухвалюється швидко.

Водночас все залежить від ситуації. Бувало таке, що зранку я їду на одну зйомку, я приїжджав, робив сюжет, а в цей час десь починає вибухати, є жертви. Тобі доводиться відкладати вже зроблений сюжет та їхати на іншу локацію вмикатись.

– Коли ти приїжджаєш на “нуль”, то як військові реагують на журналістів? Радіють новим обличчям, чи більш намагаються відштовхнути, щоб не заважали?

– Більшість журналістів, пресофіцерів, то вони вже знають нас давно. І поки ще я жодного разу не бачив, щоб нам були не раді. Лише один випадок був, це було під час боїв за Київ, під Броварами, коли ми приїхали і повезли нас на позицію, а військові почали нас матюкати. Але тоді нас накрило з самохідних артилерійських установок. І потім військові нам сказали жартома: “Дякуємо, ми за ними тиждень полювали. а завдяки вам виявили!”.

В принципі я жодного разу не бачив, щоб військові були не раді. Військові раді, бо до них приїжджають нові люди, є про що поговорити. Це як свіжий ковток повітря для них, бо не скрізь є інтернет, той самий Starlink. Коли на дальні позиції приїжджаєш, то їм цікаво, що відбувається на умовній мирній Україні. Їм все одно цікаві нові люди, бо вони звикають один до одного. Буває, звичайно, коли ти приїжджаєш і там відбувається пекло якесь, то там всім не до журналістів.

У 2020 році я перестав їздити на фронт і потім в мене була перерва, бо я вже для себе вирішив, що нічого такого не відбувалось (на фронті, – Ред.). Я знову повернувся при широкомасштабному вторгненні. Це розуміння, що ти один з містків між військовими і цивільними людьми.

В мене завжди страх є, я навчився його ховати, але так виходить, що їжджу в гарячі точки, і мені страшно. Якщо не в гарячих точках, то як я глядачу ще покажу, що таке війна? Якщо я їду в Бахмут чи Сіверськ, де точаться бої і працює авіація, то я до останнього водію і оператору не кажу реальну ситуацію. Все, що я їм кажу: “одягаємо бронежилети, а тут проїжджаємо на швидкості”.

– Взагалі, коли журналіст з цивільного життя переїжджає на фронт, то що тобі потрібно мати на нулі, окрім очевидних шолома та бронежилета з написом Press? Це аптечки, турнікети, що ще?

– Це обов’язково каска, бронежилети, аптечка з турнікетом та елементарні бинти, ножиці, пластирі тощо. Ми вчились (користуватись турнікетами, – Ред.) вже на колесах. У 2017 році Міноборони зробили курси. І там була тактична медицина, протимінна безпека, коли ми на полігоні займались. І лише пройшовши ці курси – нас наново переакредитовують.

Найголовніше, коли ти їдеш на нуль, то треба мати тверезий погляд і не думати, хто і що про тебе подумає. Коли, наприклад, чуєш, що десь щось летить, і ти падаєш. Навіть якщо це будуть наші стріляти, то падай. Ми вже навчились трішки відрізняти ці звуки, коли від нас летить, коли до нас летить. Але зберігати відчуття небезпеки – це найбільш необхідна річ, бо аптечки і бронежилет можна завжди купити, а фактор, що я нічого не боюсь – він не пройде.

Військові намагаються за тобою слідкувати, але коли великий обстріл, то під час обстрілів головне – не панікувати. Це те, що має бути у військового журналіста: тверезий розум, вміти не панікувати і швидко себе опановувати. Крім того, коли починається обстріл, ти хоч і дбаєш про свою безпеку, але ти не забуваєш, що тобі потрібно зняти.

– Як тобі здається, чи у Києві та інших містах люди інакше реагують на обстріли?

– Всі ці дев’ять років, принаймні вісім років до широкомасштабного вторгнення, війною жили ветерани, бійці на фронті і журналісти, які туди їздили. Як би це не звучало, на телебаченні все менше про війну показували. Війна ще дужче загострює відчуття справедливості.

Це різні світи, як би там Київ не потрапляв під ракетні або дронові обстріли, то тут сприйняття війни зовсім інше. Я дуже боюсь, чому свого часу і їздив в АТО і ООС, то зараз, під час широкомасштабного вторгнення, боюсь, щоб ми не повернулись до ситуації, що “війна – це там”. Це одна з моїх місій, чому я їжджу туди – показувати всіх цих хлопців, завдяки яким ми живі, і нагадувати, що війна не закінчилась, навіть якщо вона за 200 чи 600 км.

Коли я їду на Донбас, то в мене автоматично надягається якась психологічна броня. Потім я повертаюсь, приходить розуміння того, що ти пережив.

Робота воєнкора не має жодної романтики, бо ти живеш де доведеться, але умови у нас не завжди ідеальні. На війні ти не звертаєш на це увагу, не звертаєш увагу, у що ти одягнений, чи ти поїв, чи ні. Це все дрібниці життя.

– Що потрібно знати цивільному журналісту і чого потрібно уникати, щоб стати воєнкором?

– Правило перше – завжди слухатись військових. Якщо військовий на позиції каже “йди за мною”, то ти йди за ним, а не вправо і вліво. Якщо хочеш вижити, то чітко дотримуйся вказівок військових. Перед тим, як ти будеш їхати до них, то бажано дізнатись безпечний шлях. В мене було кілька випадків, коли ми через Бахмут їхали в Соледар, коли він ще був наш. Ми приїжджаємо, нас зустрічає офіцер, він питає, а як ми так швидко. Ми кажемо, що через Бахмут. Він каже, що ми з глузду з’їхали, бо там поворот вже не наш.

Тому завжди дізнаватися безпечний шлях і слухатись військових. Це найелементарніше. Ну і дбати про безпеку. Романтики серед своїх колег-телевізійників я не помічав, це постійний стрес.

Іноді здається, що ти в безпечному населеному пункті, як в мене було 18 грудня, коли поранило водія і машину розбили. Ми приїхали знімати стабілізаційний пункт. Зазвичай, коли їдемо на нуль, то беремо з собою водія. Тут був досить безпечний населений пункт. Поки ми перепарковувались, то по нас випустили касети Ураган. Водія забрали до лікарні. Слава Богу, що поряд були медики, які його одразу стабілізували. Навіть при такій ситуації, коли ми потрапили під обстріл, я робив сюжет. Я мав себе теж опанувати, все проконтролювати, щоб водія забрали до лікарні, і знати, де він. І потім я написав сюжет.

– Ти зустрічався з іноземними журналістами? Що вони кажуть про війну, українських військових, чи порівнюють ЗСУ з НАТО?

– Всі іноземні журналісти єдині в одному, що військам НАТО є чого повчитись саме щодо практичного досвіду бойових дій, тому що щодо структур та реформ, то нам треба реформуватись. А на місцях, під час боїв, то бачать витримку, винахідливість українських військових. Бо їх дивує уся ця кмітливість, як, коли немає снарядів, не вистачає чогось того чи іншого, то наші військові знаходять спосіб щось придумати і не відходити.

Але, знову ж таки, іноземні журналісти намагаються на нуль не йти. Наші воєнкори, напевно, більш скажені, бо нам прямо треба-треба на нуль, і все.

– Іноземних журналістів теж навчають, як поводитись на фронті?

– Міноборони має відповідний наказ, який регулює цю діяльність. Але на фронті є пресофіцери, які можуть після зйомок підійти і переглянути відеоматеріали та навіть мають право видалити. Кілька разів виходило, що пресофіцер казав іноземцям, що цього (публікувати, – Ред.) не можна. Зазвичай, дають інструкцію, що можна, що не можна. На війні все знімається крупним планом, жодних прив’язок (до місцевості, – Ред.), і знімається те, що дозволять військові.

Іноземці більше цікавляться зброєю, щоб показати своїм країнам, що вона у нас працює. Навіть коли про танки Leopard було рішення, то вони всі їздили до військових на передок і цікавились про Leopard. Ну як тобі може рядовий солдат сказати щось про танки Leopard, якщо ніколи на ньому не працював?

– Є думка, що напис Press на шоломі чи бронежилеті не робить додаткового захисту, а навпаки, виділяє журналіста як ціль для ворога.

– Під час АТО і ООС це було як червона ганчірка для росіян і тих бандитських формувань, які там воювали. Щойно вони бачать, що це преса, то вони починають (стріляти, – Ред.). Росія не та країна, яка буде дотримуватись якихось норм. І якщо під час АТО і ООС це була особлива мішень (напис Press, – Ред.), то зараз б’ють по всіх.

Ми не одягаємо військову форму, але росіянам завжди було байдуже і вони завжди били по пресі, навіть якщо на машині був напис преса, якщо сині бронежилети, які чітко видно, але вони все одно били.

– Що змінилось у війні після 24 лютого?

– До 2022 року це була репетиція війни. Якщо раніше я міг носити каску як корзину і туди покласти мікрофон, то зараз ти розумієш, що в касці і бронежилеті ти маєш бути постійно. Ти усвідомлюєш, що кожної секунди може обірватися твоє життя. Але зараз ти більш вимогливий до того, що ти говориш. Зараз ти намагаєшся підібрати слова, щоб описати те, що відбувається. Добре, якщо ми щось знищили, але я постійно кажу, що хлопці залучають титанічні зусилля.

Змінилось, головне, це те, що зараз більше ризиків для власного життя і ти більш детально підбираєш слова, щоб описати, що відбувається. Але на 12-й місяць війни іноді здається, що вже важко ці слова знайти.

Для військових ця війна теж змінилась, бо раніше не було такої кількості артилерії та авіації. Я не знаю, звідки хлопці беруть силу, але я дуже рідко зустрічаю бійців, які б на щось скаржились. Ти іноді сам дивуєшся, що люди настільки вперті, а в них якийсь оптимізм і бадьорість, хоча де вони це беруть, оскільки адекватно розуміють ситуацію.

– Які сюжети найскладніше знімати, а які найлегше – дивитись, як б’є артилерія, чи говорити з цивільними?

– Найважче було після Бучі. Я тоді приїхав, п’ять годин сидів мовчки. Написав тоді один сюжет, потім взяв його переписав. Я тоді не спав 24 години. Мені це було важко. Розповідати про людські долі найважче.

Але й знімати те, як б’є українська артилерія – тут не все так просто. Бо коли наша артилерія б’є, то ти розумієш, що назад може прилетіти. І у 90% випадків так і відбувається. Тому тут складно сказати. Кожен сюжет має свою складність, але людські долі – це найважче.

Те, що було в Бучі – в тебе відбирає мову і ти це бачиш, а ти не знаєш, як це глядачу передати. Телебачення передає 50%, і зовсім інша справа бачити наживо, й інша справа по телебаченню це побачити.

Те ж саме і з військовими, коли приїхали, знімали, але прилетів російський дрон, скинув гранату, і в нас на очах військового поранило. І тут теж питання, чи знімати таке? І про це треба спитати військового, якого поранило. Я тоді спитав дозволу, звичайно. Але це треба зняти, щоб показати глядачу, що війна є і ми маємо поранених, ми маємо загиблих.

Важко дивитись, коли ти в стабілізаційний пункт приїжджаєш, і привозять поранених. Але сидять бійці, контужені, поранені, і жартують, і пропонують селфі зробити.

Після інтерв’ю Олег розповів, що більшість воєнкорів паралельно займаються волонтерством.

– Для нас війна не завершується, коли ми повертаємося з фронту! От Таня Наконечна днями зібрала на три коптери доя прикордонників під Бахмут! Я от збираю на антидронові рушниці, – каже він.

Олег каже, що бійцям 112-Ї бригади ЗСУ зі 131-го батальйону під Кремінну дуже потрібні антидронові рушниці, там, зокрема, воює ще один журналіст Фактів ICTV Артем Голуб. Антидронові рушниці є важливими, оскільки безпілотниками ворог не лише корегує артилерію, але й скидає газові та осколкові гранати прямо в окопи. Але завдяки антидроновим рушницям, українські захисники могли б приземляли коптери окупантів та рятувати життя побратимам.

Він залишив посилання для збору коштів у Monobank та номер картки – 5375 4112 0311 0221, куди можна зробити переказ.

Фото: Oleg Kornienko