70 тисяч фото війни на двох: про втечу від FPV-дрону, неопубліковані фото Да Вінчі та що цінніше за «Оскар». Інтерв’ю з Ліберовими

Відомі українські фотографи-документалісти Костя та Влада Ліберови розповіли кореспондентці АрміяInfrom про те, як змінилися їхні роботи, які емоції найважче показувати у кадрах, а також про фото, які сприймаються особистісно та моменти, коли здавалося, що це буде останній кадр.

Ми стали жити війною…

— Як вплинула на вас війна та на ваше сприйняття життя?

— Все змінилося повністю, починаючи від кола нашого спілкування, цінностей та закінчуючи стилем в одязі. З людей, які були не свідомі, не залучені, ми стали жити війною. Дуже соромно за те, як воно було раніше, і хочеться зараз зробити набагато більше, щоб збалансувати це все. Якщо подивитися на те, що ми знімали до широкомасштабки, то це фото, де люди обіймаються, цілуються, де люди посміхаються. Зараз, так, з нами залишилися основні кольори у фотографії, пошук улюбленого світла, тобто візуально наша мова не змінилася, проте змінилося те, про що світлини. Нам знадобилося пів року, щоб відчути як знімати війну. Спочатку ми просто дублювали те, що вміли раніше як фотографи, але це зовсім інша сфера фотографії, воно не виходило гарно, але якась частина цього досвіду залишилася і, можна сказати, що це якась наша індивідуальність у цьому.

Якщо говорити про кольори, не знаю як у Кості, але я ненавиджу синє небо на війні, — каже Влада і продовжує. — Воно мені так болить. Небо завжди таке щасливе, правильне, просто уявіть собі: синє безмежне небо над побитою посадкою, де гинуть і отримують поранення наші найкращі люди… В мене це викликає дуже сильний дисонанс, тому що під таким чарівним синім небом має бути щось гарне, а ти опиняєшся там, де відбуваються жахливі речі. Мені особисто комфортніше знімати війну під похмурим небом: під дощем, під снігом, коли погана погода, тоді воно логічно складається, я наче не очікую нічого хорошого.

Ми багато працюємо на Донеччині, а там неймовірні світанки. На Херсонщині неперевершені заходи сонця, коли природа починає давати тобі щось супер красиве і на тлі цього всього жахіття, я всередині чомусь відчуваю навіть злість.

Раніше смерть лякала, наразі це вже звичка

— Чи змінилося у вас з часом сприйняття смерті на війні?

— Ми втратили багатьох добрих друзів та знайомих, деякі з них навіть на наших очах отримали поранення і загинули… Раніше смерть лякала, наразі це вже звичка. Це насправді жахливо.

Думаючи про смерть, у мене завжди є історія на контрасті, це ще до широкомасштабного вторгнення було, там де ми жили в Одесі. Людина випала з вікна і померла. Так трапилося, що я в той момент виходила з під’їзду: бачу щось накрите пакетом, медики стоять, люди збираються. Мене це вибило з колії більше ніж на тиждень, потім навіть снилась та ситуація. Я не знала цю людину, не бачила нічого, але Костя знає, що для мене то ледве не нервовим зривом стало.

Зараз, типу дійсно багато речей відбуваються на очах і ти просто мовчиш. Це жахливо, що такі речі стають буденністю. Навіть для максимально чуттєвих людей це так сприймається, бо інакше ніяк. Так влаштована людська психіка — ми звикаємо до всього і вже інакше ніяк. Ці переживання залишаються, біль залишається, але це вже якось більш притуплено. Біль пульсує, але ти можеш з цим жити. Але, це може тривати набагато довше, ніж гострий біль.

— Коли ви повертаєтесь з району бойових дій, чи є якісь ритуали, щоб повернутися у більш спокійне та мирне життя?

— Для нас обох — це просто посидіти вдома і нічого не робити, але якоїсь миті ми відчуваємо гостру потребу повернутися і знов робити свою справу. Ми завжди наголошуємо, що не долучені до війська, ми не мобілізовані, але так сталося, що все наше коло спілкування — це військові й нам важко знаходити себе у звичайному цивільному житті у Києві.

Влада починає готувати, адже знайшла себе цьому.

«Це абсолютно прості речі, але цей процес, коли ти щось ріжеш, воно там вариться, це мене заспокоює і стає медитативним елементом. Костя правда потім миє посуд, а він цього не любить», — сміючись говорить Влада.

Костя з ніжним поглядом дивиться на дружину і каже: «Вона чудово готує і це все дуже добре. Ми почали ходити в зал, коли знаходимося в Києві. Це більше пов’язано з роботою, ми знайшли свого тренера, до якого хочеться повертатися.

— Коли в останній час працюєш на передовій, то це постійні навантаження, ти ходиш в амуніції, повністю споряджений. За часів Вовчанську, я собі повністю змінив захист, в мене кевлар всюди тепер: на боках, шиї, попереку, великий напашник. Я там вперше зіткнувся з FPV-дроном, від якого тікав, — каже Костя і продовжує. — Коли тікаєш від дрона, який женеться за тобою з однією метою: вбити тебе або покалічити, то в голові малюєш собі модель, де уявляєш, як уламки будуть летіти в тіло, і думаєш, як краще тримати руки, щоб менше уламків залетіло. Це взагалі зброя проти людяності. І виходить так, що ти хочеш вже взяти з собою якусь техніку, провізію, а це все додаткова вага на тебе, постійні марші на 5-10 км, тож спорт — це по факту інвестиція у своє здоров’я і життя. Ми всім нашим друзям кажемо, щоб вони не нехтували захистом, тому на новорічні свята, тим, які служать, ми оновили броніки, щоб вони були з напашниками.

— Які емоції вам найважче показувати у своїх роботах?

— Можна насправді просто відкрити нашу сторінку в Instagram і подивитися всі фото, які ми зробили від останньої до першої з війни. Кожна фотосвітлина — це біль і емоція. Найболісніші — поховання. Це просто найгірше, що може бути в цьому житті. Якщо це твої добрі знайомі, то це просто якийсь сюрреалістичний сюжет. Ми ненавидимо такі зйомки, але водночас розуміємо їхню важливість, тому що останнім часом багато думаємо про важливість того, як наступні покоління будуть згадувати про цю війну і пам’ятати її.

Є таке стійке відчуття, що доволі часто українці опиняються беззахисними перед ворогом, бо ми з покоління в покоління забуваємо про те, хто наш ворог. Таке відчуття, що у росіян є фонова ненависть до українців, а в нас у фоновому режимі ненависті до них немає. Коли зупиняється гостра фаза конфлікту, який триває сторіччями, ми забуваємо і починаємо знову будувати з ними стосунки, тягнемо культуру і мову до себе. Хочеться зробити так (цю ідею нам засадила Ірина Цибух — ред.), щоб наступні покоління пам’ятали те, що відбувалося в деталях. Саме поховання — це той сюжет, який краще за все показує, якого болю нам завдають росіяни у цей період, адже ми показуємо, як болісно втрачати рідних та близьких…

Все наше життя ми все робимо разом

— Ви постійно працюєте разом у доволі складних та напружених ситуаціях. Чи змінила війна ваші стосунки?

— На щастя, ні. Ми навіть з початку наших стосунків, коли ще не були подружжям, працювали разом. Все наше життя, починаючи з моменту зустрічі, ми все робимо разом.

Костя говорить: «Я люблю проводити час зі своєю дружиною і ні на що це не проміняю».

Влада на хвильку задумавшись, з гордістю відповідає: «У мене змінилося сприйняття людини поряд з собою. Я ніколи не знала, що Костя сміливий. Не було просто таких випадків, коли він не був людиною, яка, наприклад, лізе в бійку, адже він спокійний. Мене здивувало, що він може працювати в таких умовах. Я так не можу, тому вже рік не ходжу до піхоти. Костя ж весь цей рік активно працював з піхотою і на штурми ходив. Це була його риса, про яку я не знала.

Неймовірна кількість історій, які ми бачимо, це вже фактично готові сюжети для якогось дуже хорошого кіно

— Чи є такі історії, які ви задокументували й хотіли б побачити їхню екранізацію?

— Неймовірна кількість історій, які ми бачимо, це вже фактично готові сюжети для якогось дуже хорошого кіно. Будь-який піхотинець та те, що відбувається на позиціях, гідне екранізації. Там просто неймовірний накал пристрастей. Ті жахіття, які ми там бачили, хлопці проживають їх з дня у день. Інколи, коли ми дивимося якісь фільми про війну, то здається, що там набагато спрощено все, ніж те, що тобі розповідають військові, які 11 років на цій війні. І нам би дуже хотілося, щоб якомога більше простих людей і піхотинців увійшли в історію, зберегти їх та їхні обличчя, адже вони гідні цього.

— Який момент був для вас найбільш ризикованим під час зйомок, коли ви подумали: «Це може бути мій останній кадр»?

— Перший раз таке було, коли Влада отримала поранення. Ми їхали на машині, ні про що не думали й тут перед нами розкриваються пакети «Градів». Тебе глушить, все пищить у вухах, ти не встигаєш у цей момент навіть злякатися, а просто думаєш, як же тупо так померти.

У нас були однакові думки, хоча і сиділи у різних сторонах машини.

«Я думав ось і все, це, мабуть, воно. Я не встиг злякатися в моменті, лишень потім страшенно злякався за Владу, коли вона сказала, що у неї щось мокреньке в боці. Я навіть не міг відчинити двері машини, адже мені було дуже страшно. Тоді в мене була справжня паніка, хоча зазвичай дуже холоднокровно все переношу і просто знімаю. Тієї миті просто розгубився, Владі надавали першу медичну допомогу, вона казала мені ще знімати цей процес», — згадав Костя.

«Я розуміла, що це легке поранення, я не помираю і не була у паніці. У мене був інший момент. Ми працювали тоді з бригадою „Азов“. Почався обстріл, ми почали бігти й це якраз про фізичну підготовку і чому вона така важлива. В мене був дуже важкий бронік, я не була готова фізично і в певний момент просто впала на прострільованому мості, бо в мене просто тіло відмовилося далі бігти. Я лежу на ньому і думаю, що це все, зараз наступний снаряд в мене. Потім вже піднялася, повзла, це було не те щоб лячно, я дуже злилася на себе, що наражаю людей поряд зі мною на небезпеку. Я не можу рухатися в їхньому темпі, всі тормозять через мене і це було відчуття злості. І була секунда в момент, коли лежала і думала все: припливла», — поділилася спогадом Влада.

— Чи є у вас «кордон страху» який ви не перетинаєте?

— Костя ходить до піхоти й в штурми, я не ходжу, бо цей рік як раз після поранення, і в мене цей страх з того моменту, коли фізично не тягнеш, накладено на страх після поранення. Коли мій чоловік працює на «нулі» я знімаю медичну евакуацію або арту.

— Як ви ставитеся до того, що ваші фото можуть бути використані для російської пропаганди чи маніпуляцій?

— Раніше це дуже нас бісило. Щобільше, одна справа була, коли це їхня звична пропаганда, але коли це були ті, хто намагався позиціювати себе як незалежне російське ЗМІ й може мати доступ до банку фотоагенції, де вони їх офіційно купують, виставляють на сайти, а потім пишуть: «Вот, снова ВСУ не удалось штурмовать: потери 500 000 человек за сегодня». Втім, з часом до цього звикли, адже зрозуміли, що це ж російська база — брехати.

— Як ви ставитеся до того, що ваші фото можуть бути в майбутньому у підручниках з історії?

— Наш близький друг розповів нам, що в одній Одеській школі є вчителька, яка показує дітям наші фото і нас це дуже розчулило. Це прям відчувається як здійснена мрія, що ти зробив щось важливе. Є нове покоління і їм показують наші роботи, а це для нас честь. Відчуття одночасно, наче ти «Оскар» виграв. Це не про нагороду фізичну, це набагато вагоміше і значуще. Якщо наші фото колись будуть у підручниках історії, отже недарма ми жили й робили щось цінне для майбутніх поколінь.

— Які найбільш несподівані емоції вам доводилося показувати у кадрі?

— Поховання Кості Юзвюка. Він залишив заповіт, як він хотів би, щоб пройшла церемонія його поховання. Чесно кажучи, це виглядало як вечірка і всі цим прониклися. Це було мило і пробивало до сліз. Якщо абстрагуватися від контексту, пересічному глядачу це може виглядати дивно. Ми редагували певну частину фото і не віддали їх на агентство, адже ці фото можна було б вирвати з контексту і пропаганда могла б це використати у свій бік. Тобто той факт, що у нас сьогодні, слідуючи заповіту загиблого, друзі та родичі знаходять у собі сміливість посміхатися саме в момент прощання, тому що ця людина цього хотіла, — це супер круто, адже в цьому сила українського народу. Ми передаємо ці фото родичам, але не публікуємо їх.

— Які хороші емоції доводилося передавати у кадрі?

— Хороших емоцій теж купа, попри біль. На контрасті є багато таких світлих моментів, як любов та щирість які дуже потужно відчуваються. Ми знімали багато весіль на фронті й це завжди так по-справжньому. Коли знімали ще до 2022 року багато весіль, то це не завжди відчувалося так, як на фронті. Люди одружуються з різних причин і ти не завжди в моменті відчував у них таку щирість. Також це народження дітей, братерство, почуття міцного плеча та опори. До 30 років, звісно, у нас були друзі, але це все якось було, немов стерильно. Типу окей, наче правильна дружба з серіалу, інколи ходили одне до одного у гості. А тут це зовсім інакше. Можливо ти цю людину бачиш 2-3 рази, але вона стає тобі настільки рідною, що ти готовий все віддати для цієї людини та ця людина навзаєм віддає тобі. Такі почуття важко взагалі з чимось порівняти. Це можливо тільки на війні й сподіваюсь, що ми це і після війни пронесемо далі.

— Чи не плануєте ви після завершення війни створити свій музей або простір, де кадри самі говоритимуть за себе?

— З одного боку це можна пов’язати з пам’ятанням, адже ми дуже хочемо стати частиною того, щоб наші робити не дали забути усі жахіття війни. Ми не думали конкретно про музей або простір, але у нас ні зараз, ні потім не буде такого ресурсу на щось таке масштабне. Але ми сподіваємося, що буде ресурс для створення фотокниги. Ми щороку кажемо, що треба починати робити, але потім думаємо що рано. За останній місяць почали працювати над нашим архівом. Це близько 70 тисяч фото, які треба передивитися, переосмислити та спробувати зібрати у щось єдине, гармонійне. Сподіваємося, що зробимо це одного дня.

— Який кадр для найбільш особистим, хоча глядач про це і не здогадується?

— Особистий — це неопублікована історія, яку ми ніде не показували про загиблого «Да Вінчі». Не знаємо чи побачать ці фото світ, але його історія та те, як він загинув сприймаються нами дуже особисто.

Загалом, воно все особисте, щоб конкретно виділити одну чи кілька історій — це важко. Вся наша робота — з якоюсь причетністю та емоційністю, інакше бути не може. Є історії, які пробиваються в саме серце і ти нічого з цим не зробиш. Буває так, що робимо кадр, а потім з нами зв’язуються родичі та просять фото. Кажуть, що це був останній кадр цього військового і просять вислати фото у гарній якості та це теж стає особистим… Це доволі болючі моменти.

— Як часто трапляються моменти, коли плачете після зйомок?

— Прям одразу такого немає, бо так би жодна нервова система не витримала. Але всі відкладені емоції, особисто Владу наздоганяють у вигляді сліз або у вигляді агресії. Тобто — все накопичене виходить потім.

— Чи повернетесь до зйомок мирного життя після завершення війни?

— Ми абсолютно точно будемо знімати мирне життя, але не знаємо у якому форматі. Це вже точно не будуть зйомки кохання, тобто все те, що робили до широкомасштабки. Коли настане мир, ми будемо шукати себе в ньому, але залишимося у документальній фотографії. Ми полюбили цей жанр, адже раніше мали вплив на сюжет і все що відбувалося у кадрі, а зараз наша задача зловити момент, адже такого впливу не маємо і саме за це ми полюбили документальну фотографію як жанр.

— Чи є у вас фотографічна мрія, яку ви ще не втілили або йдете до неї?

— Коли ми тільки починали, була мрія зробити, як, напевно, у кожного військового фотографа, таке фото, яке зупинить війну. Але чим більше ти робиш такі фото, які мали б зупинити війну, тим більше розумієш, що це не у силах фотографів і світлин.

Ми мріємо зняти Перемогу. Коли ми знімали деокупацію Херсону, це відчувалося ніби маленький день святкування Дня Перемоги, але в контексті окремого міста. І ця мрія, що цей день настане. Втім зараз здається, що ми його не будемо так святкувати, а згадуватимемо тих, хто віддав за неї своє життя. У той день нам оголосять кількість офіційних втрат. І ми всі мовчки підемо додому, думати над цією цифрою. Кращі фото — це ті, які ти зміг опублікувати, отже ти живий.

Джерело: Інформаційне агентство АрміяInform
2025-01-25 07:10:00