7 місяців у квартирі, провокації ФСБ і 4 доби на кордоні: історія луганчанина, який утік з-під “могилізації”

Луганчанин Дмитро після окупації міста РФ залишався патріотом України. Однак рідні місця покинути не наважувався – боявся невідомості. З початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну на тимчасово окупованій території почалася примусова мобілізація. Чоловіків буквально хапали з вулиць і відправляли на забій у складі російських окупаційних військ.

Сім місяців він ховався у квартирі. Коли з’явилася можливість втекти, за день зібрав речі і вирушив через Росію до Євросоюзу. Чотири доби стояв на кордоні РФ з Естонією. Про лякаючу дорогу, довгі черги та провокації ФСБшників читайте в матеріалі Факти ICTV.

Початок великої війни

– 16-18 лютого царьки ці там почали придумувати. Я вже зрозумів, що йде все до цього. А я про себе скиглив, рідним скиглив, що треба їхати. Але завжди боявся невідомості, уже звик до свого міста, – розповідає Дмитро.

Він каже, що 24 лютого дало йому великий поштовх. Вдома він сидів десь із 19-20 лютого.

Початок повномасштабної війни він зустрів удома, прокинувшись від гучних вибухів.

– У ніч на 24-те я прокидаюся від того, що все тремтить, земля тремтить. Хоча від мене, від центру, Станиця Луганська (місто на сході від Луганська на лінії розмежування, де був пропускний пункт на окуповані території, – Ред.) досить далеко. Кілометрів 20.

Я прокинувся близько 4-5 ранку. Чув, як по Станиці луплять, просто зносять її. Десь протягом пів години чи 40 хв канонада не затихала, – згадує хлопець.

“Домашній арешт”

Весь час Діма залишався у квартирі. Лише кілька разів йому вдалося потрапити на вулицю.

– Сиджу вдома, мені приносять їжу. До вересня я виходив із квартири разів п’ять – тато приїжджав за мною на машині і відвозив на дачу. Хоч якось розвіятися. Спустився в машину і сів.

Страшно було, звісно, якщо машину зупинять. Але мені вже вежу зривало вдома. Я навіть продумував, якщо раптом що – якісь гроші брав із собою, може, хоч якось відкупитися, – розповідає луганчанин.

Дмитро працював торговим представником і до повальної “могилізації” їздив на точки на машині. З початком вторгнення начальство формально відправило всіх співробітників у відпустку, але вони продовжували виконувати свої обов’язки. Йому пощастило, що вдавалося працювати в телефонному режимі.

Весь цей час він стежив за ситуацією, дізнавався новини, дивився відео. У тематичних групах писали, що почався жорсткий вилов – чоловіків на вулиці хапали всіх підряд і відвозили на фронт.

– Можна було просто вийти по хліб у магазин або сміття винести в капцях, і все.

Те, що там розповідають, що готують – яке там! Ніякої комісії – наступного дня ти вже десь під Сєвєродонецьком.

Кацапи своїх не рахують, а цих (мобілізованих у т. зв. ЛНР, – Ред.) – хто ватний, хто латентний, кому взагалі все одно – їх просто пускали вперед, щоб виявити українські війська, – розповідає Дмитро.

Про жахи на фронті він теж дізнавався з груп.

– Там будівля якась, де наші українські війська. Дають наказ: “Ідіть, атакуйте”. 100 людей пішло – поклали всіх. Наступного разу 200 – їх теж усіх поклали. Одним словом – м’ясо, – каже хлопець.

За його словами, відлови були хвилями, але не припинялися.

Вікно у світ

Коли Путін оголосив про анексію окупованих областей, почали з’являтися новини, що впродовж п’яти днів зупиняється “мобілізація”, хоч окупанти казали, що її взагалі немає. Тоді всі почали тікати з псевдореспубліки. Діма зрозумів, що все справді зупинилося і в нього є п’ять днів.

– Знайшов людину. Усі ж через Ізварине в Росію виїжджали, а є ще пішохідний перехід у Краснодонському районі – Піщанівка. Місцеві через нього на роботу ходили в Росію. І там тільки російські прикордонники стоять, ЛНРівців немає, – каже він.

Хлопець починає дізнаватися: розповідають, що людей пропускають, але пильно оглядають.

– Пишуть “жесть”, і роздягають догола, татуювання дивляться, телефони перевіряють. Я ще дня два чистив телефон від цих усіх мертвих орків. Дуже боявся, не знав, які будуть допити, – говорить Діма.

Він знайшов чоловіка і домовився з ним, що його заберуть з-під будинку і відвезуть на пункт пропуску. Там, за домовленостями, перевізник мав перетнути кордон і після успішного проходу дати команду Дмитру, щоб і він проходив.

– Мені було страшно, Увечері перед виїздом його набрав, а він не відповідає, напився. Думаю “ну все, пропало”. Вранці мені дзвонить: “Їдемо? Скільки часу тобі треба на збори?” А в мене взагалі нічого не зібрано. Він каже: “До 16 повинні виїхати”.

Я дзвоню дружині, кажу: відпрошуйся з роботи, купи мені рюкзак. Купила мені рюкзак. Я батькам повідомляю: сьогодні їду. Вони в шоці приїжджають, ще теща з тестем. Я метушуся, збираюся. Поскидав якісь речі, – розповідає він.

Хлопцеві пощастило, що до повномасштабної війни захоплювався риболовлею і за місяць до вторгнення встиг продати свої снасті – хоч якісь гроші були.

– Приїжджає він о 4-й годині, забирає мене і дружину, їдемо на цю Піщанівку.

Приїхали туди, а він мені каже: та мені туди сенсу немає йти, ось там за будинком річечка, вниз пройдеш.

А в мене із собою був рюкзак і валіза на коліщатках. Я залишаю валізу на коліщатках дружині і всі гроші. Із собою тільки паспорт. Щоб якщо зловлять, не забрали нічого, – пояснює луганчанин.

На місці він побачив будки з росіянами і людей, які проходили повз. Усі пройшли, а чотири людини залишилися стояти. Їм сказали почекати.

Ще до поїздки біженець придумав легенду, якщо його запитають росіяни – мовляв, їде до Ростова до родичів, і взагалі він пацифіст, і не вміє воювати, а вдома п’ятеро дітей, треба працювати, годувати їх.

Стояв Дмитро біля цього переходу близько години. Пройшов без проблем – показав документи і багаж.

– Нас через годину десь викликали. Я дістав усі речі з рюкзака – оглянули. Навіть не запитали, куди я їду. І я перейшов. У знайомого мого було набагато гірше – догола роздягали, дивилися все, хоча він багато разів переходив, – розповідає Діма.

Біля переходу з російського боку стоять таксисти. За 200 рублів він доїхав до Ізвариного. Зателефонував своєму перевізнику і попросив привезти дружину з речами туди.

Уже на російській території дружина передала йому гроші та речі. Вони попрощалися.

– У нас у планах не було разом їхати. Вона-то в будь-який момент може виїхати. Вирішили так: я спочатку пробиваю дорогу. Лякала невідомість. Самому легше. Я не знаю, куди я потраплю. У яких умовах буду. А як закріплюся, знайду житло, роботу, вже приїде. Щоб було куди її забрати.

План у мене був дуже приблизний: або в Польщу до одного, або до іншого знайомого. Зідзвонився, домовився. “На місці розберемося, допоможемо чим зможемо”. Ще був варіант – у Чехію, – ділиться Діма.

Далі він на таксі вирушив у Кам’янськ-Шахтинський, де мав сісти на рейс до Польщі.

– Поки їхав до переходу, дізнався про мікроавтобус до Польщі. Вони їхали через Кам’янськ-Шахтинський. Там переночував у готелі. Прийшов на місце, звідки мають забирати. Два мікроавтобуси на українських донецьких номерах. Ціна 350 доларів або євро, курс там був приблизно однаковий, – розповідає хлопець.

За час дороги він встиг познайомитися із сусідами в машині. Із захопленої з 2014 року території виїжджали лише кілька людей. Решта – з нещодавно окупованих – Маріуполь, Каховка, Херсон.

– Вони їхали через Крим. Їм там фільтрацію влаштовували найжорстокішу з ФСБ та іншим. Коли виїжджали з Криму, теж потрапили на фільтрацію, – розповів луганчанин.

Росією їхній мікроавтобус їхав близько доби. Тоді навіть водії не знали, через який кордон вони їхатимуть – чи то через Латвію, чи то через Естонію.

Нескінченне очікування і провокації ФСБ

– Приїхали на естонський кордон. Там аврал, жах. Стоїть дві черги: одна виключно з українських номерів – легкові автівки та мікроавтобуси, жодного великого автобуса. Друга – фури на європейських номерах, – каже хлопець.

Коли на кордон приїхали, водії одразу сказали: мінімум два дні. І одразу затарилися горілкою – “грілися”.

На місці в перевізника змінилися плани, і він став вимагати ще €50.

– Перетнути кордон було два варіанти: одна черга автомобільна – в машині сидіти чекати, друга – піший перехід. Ми займаємо в обидві. Добре, що ми були на машині – хоч дах над головою є.

А як працювали всі інші: приїжджає автобус 40 осіб і викидає їх на кордоні (хоча обіцяли на машині довезти). А там – жінки, діти, люди тікають із захоплених територій. Кажуть: зараз пішки кордон перейдете, а там в Естонії вас заберуть кому куди треба. А черга просто гігантська, – згадує Дмитро.

Жовтень, північ, холодно. Вночі починає вже підморожувати.

Стежили за рухом людей по черзі, по чотири людини. Атмосфера на кордоні напружена, доходило навіть до бійок.

У машину теж заходили по черзі й лягали – хоч якось можна було поспати в горизонтальному положенні й у теплі.

А люди, яких привозили автобусами, спали на землі на піддонах. Біля пропускного пункту є дві заправки. Тільки туди пускали погрітися. Діти лежали на картонках поверх кахлю. Речі їхні на піддонах від дощу і снігу вкривали клейонками. До туалету ходили в ліс або на тих самих заправках, але черги там завжди були величезні.

Від холоду і вогкості люди починали хворіти, стали приїжджати швидкі.

– Люди з дітьми, з котами, з собаками спали там на картонках, на піддонах. У мережі я бачив із цього кордону багато чого.

Через місяць після мого перетину була новина, і в групі, де я перебував, писали, що молода пара з дитиною замерзла на смерть. Люди прокинулися – до них, а вони не встають. Дитина між ними лежала – вижила. А батьки від переохолодження померли, – каже він.

Діма шкодує, що не фотографував нічого – боявся.

– Ми стояли на кордоні чотири доби через росіян. А росіяни робили все, щоб максимально уповільнити процес, створювали перепони.

Було таке, що за день пропускали чотири автівки і людей 20.

Приїжджало місцеве телебачення, показують, що, мовляв, гуманітарку привезли. Люди біжать брати.

Зі мною жінка одна сиділа, каже: там одяг видають. Приходить в орківському кітелі, і там нашивка “ФСБ Росії”. Я кажу: “Ви бачите, що ви надягли? Якщо ви зараз у цьому кордон переходити будете, вас просто естонці не пропустять”. Ось такі підстави робили. Людям старшим, хто особливо й не розбирається.

Приїхав якийсь депутатик, шкарпетки й устілки пораздавав трохи і поїхав, – розповідає Дмитро.

Підійшла черга. Він проходить прикордонний контроль.

– Я хотів на власні очі побачити, чому так мало людей пропускають.

Ми пройшли паспортний контроль, усе швидко, 15 хв. Йдемо за нього, приходить якийсь малолітній ФСБшник.

У нас забрали паспорти. Дали папірці-анкети, там усілякі запитання каверзні: по-перше, IMEI телефону треба було одразу написати, запитання про родичів, де працюють, які у вас погляди, чи є у вас знайомі з вашого рідного міста або взагалі в Україні, які співпрацюють із СБУ або працюють в органах, – каже він.

Потім людям сказали чекати.  Перевіряли дві години. Декого з черги викликали на бесіду. Одного хлопця годину допитували, але все-таки відпустили.

– Ми вже все проходимо, а двох жінок – одну з нашого мікроавтобуса, іншу – з іншого – не випускають і все. Ну ми ж їх не кинемо. Природно, сидимо, чекаємо.

Її випустили. Вона прийшла, сама – у шоковому стані. Ми запитуємо, що від неї хотіли. А в неї прізвище Вовк, – починає пояснювати Дмитро.

За кілька місяців до цього вбили доньку ідеолога “русского міра” Дарину Дугіну, підірвали в машині. І тоді Росія заявила, що якась жінка з Азова на ім’я Наталія Вовк приготувала цю “диверсію”.

Жінку на прізвище Вовк і ще одного лікаря довго тримали, чинили психологічний тиск. Чіплялися до всіх із цим прізвищем. По багато разів викликали, одне й те саме запитували, і в підсумку відпустили.

Свобода

Як покинули Росію, усім одразу стало легше – жодних черг.

– Підходить жінка-митниця естонська. Водій питає: усім виходити? Вона відповідає, що не треба. Просто треба відчинити задні двері. Ліхтариком посвітила на сумки, і все. Проходимо митницю, по-перше, все чистеньке, біленьке. Після цього Мордора особливо помітно, – каже Діма.

Естонський прикордонник лише запитав його, куди той їде. Після відповіді “до Польщі” відпустив.

– Переді мною дівчина проходила, її ще запитали, чи є в неї російський паспорт. Усе за хвилинку. Штамп у паспорт, і відпустили.

Далі вже проходиш – там волонтери стоять, прапори України, малюнки. Таке моральне полегшення – розумієш, що покинув Мордор, – радіє луганчанин.

Естонці запитали українців, скільки вони стояли. Після відповіді “чотири доби” запросили до кімнати. Там – м’які пуфики, діти лежать, граються. Гаряча кава, суп, бутерброди.

– А водій наш каже: “От капець. Ті розмовляють російською, і яке ставлення, а ці російську мову взагалі не знають, і як вони до нас ставляться! А як ті тварюки!” Я кажу: “Я це давно знав”.

У людей, хто вперше виїжджає з під російського світу за багато років, такий розрив трапляється! – розповідає Діма.

ФСБшники залякували українців, які виїжджали в Європу через Росію, згадує луганчанин.

– Жінка була, сидить із цим супчиком, труситься від страху. Каже: а мені сказали, що якщо в мене російські рублі, то все заберуть і посадять у в’язницю.

Я їй кажу: “Забудьте, вам телевізор мізки промивав”.

Сідаємо в бус, тут одразу українські пісні вмикаються. Ну все, свобода, – каже хлопець.

Далі їхній мікроавтобус їхав до Польщі через Естонію, Латвію та Литву.

У Польщі Дмитро планував залишатися у брата, але до моменту приїзду він із сім’єю сильно захворів – підозра на Covid.

У підсумку Діма вирушив до знайомого в Прагу. Трохи освоївся. Нещодавно знайшов роботу і житло. Планує скоро перевезти дружину.

На запитання про плани на майбутнє відповідає: “Повернувся б у вільний Луганськ”.

Фото: Ілюстрація Фактів, скріншот карти, Лев Шлосберг, колаж Фактів