400 років лінгвоциду: як Росія століттями нищила українську мову

У середу, 9 листопада, українці традиційно, вже понад 20 років, відзначають День української писемності та мови.

Це свято було започатковане указом другого президента України Леоніда Кучми від 1997 року “на підтримку ініціативи громадських організацій та з урахуванням важливої ролі української мови в консолідації українського суспільства”.

Дата 9 листопада обрана невипадково, адже це також день вшанування пам’яті Преподобного Нестора-Літописця – чернця Києво-Печерського монастиря, давньоруського письменника і літописця.

Упродовж багатьох століть українська мова та українці зазнавали жорстоких утисків і заборон, зокрема з боку Російської імперії, а згодом Радянського Союзу. Політику лінгвоциду продовжує нині Росія як правонаступниця СРСР. Як відомо, мова і культура формують національну ідентичність кожного народу. Саме тому Росія на різних етапах свого існування, від царських часів і до сьогодення, так цілеспрямовано намагалася нищити все українське.

Навряд чи в світовій історії знайдеться багато випадків, коли заборона на вживання певної мови налічувала б сотні років та була закріплена десятками різноманітних документів, циркулярів, указів та актів. Українська мова зазнала саме таких утисків.

Факти ICTV пропонують пригадати, скільки випробувань пережила наша мова протягом останніх 400 років.

Чотири століття утисків і знищення

Існує конкретний термін для позначення цілеспрямованого нищення мови як визначальної ознаки нації – лінгвоцид (від лат. lingua – мова та cide – вбивство).

Згідно з Енциклопедією сучасної України, лінгвоцид, тобто ліквідація мови (“вбивство мови без загибелі мовців”), відбувається через її організовану заміну на іншу. Це, по суті, форма етноциду – позбавлення етносу його самосвідомості, ідентичності. Русифікація, яку послідовно намагалася запроваджувати Москва, підпадає під визначення лінгвоциду.

Як зазначив у коментарі Фактам ICTV доктор історичних наук Павло Гай-Нижник, Російська імперія ще з часів свого зародження завжди утискала українську мову, культуру, мистецтво. Цей процес активізувався ще в далекому ХVII столітті.

– Це виявилося в так званому Валуєвському циркулярі про заборону друкувати українською мовою. Більш того, навіть у XX столітті, в 1914 році вийшов наказ полтавського губернатора Олександра Багговута, потім він був підтверджений у Петербурзі, про те, що заборонено робити вистави українською мовою, випускати газети, вживати українську мову в публічних місцях. Коли російська імператорська армія прийшла на Західну Україну, вони й там почали закривати українські газети, театри, притискати культуру, – розповів історик.

Павло Гай-Нижник також нагадав, як наприкінці 1920-х років більшовики почали згортати оголошену раніше українізацію. Згодом були розстріляні провідні діячі української культури, зокрема Лесь Курбас, Микола Куліш, Валер’ян Підмогильний, Валер’ян Поліщук, Микола Хвильовий, Микола Зеров та багато інших. Знищене тоталітарним режимом покоління української інтелігенції у 1920-1930 роках ще називають Розстріляним відродженням.

Так само, починаючи з кінця 1930-х років, у Биківні розстрілювали українських діячів мистецтв.

– А потім загалом був взятий курс на русифікацію. За часів Брежнєва (генсека ЦК КПРС Леоніда Брежнєва, – Ред.) було взято курс на ліквідацію національностей як таких і створення “єдиної радянської спільності”, так званої “радянської людини”. Мали бути розмиті будь-які національні ознаки.

Тобто ця цілеспрямована антиукраїнська політика велася різними режимами: царським, більшовицьким і потім радянським. І зрештою так само вона продовжується і Росією. Досить згадати про примусове закриття української бібліотеки в Москві та репресії проти її керівництва, – наголосив історик.

У відкритих джерелах часто можна зустріти цифру 134 на позначення кількості задокументованих актів придушення української мови протягом чотирьох століть. За словами Павла Гай-Нижника, йдеться точно про понад 100 фактів заборони, однак їх точну кількість визначити неможливо.

– Більше ста разів, але точно не можна визначити, тому що були ще регіональні заборони, на рівні губернаторів. Коли місцева влада своїми указами забороняла, наприклад, ту чи іншу виставу, чи культурну подію, чи українську мову під приводом або соціальним, або національним. Тому цифра може бути ще більшою, – пояснив історик.

Становлення української мови

Згідно з даними Енциклопедії історії України, яку уклали науковці Національної академії наук (НАН України), особливу роль у становленні української мови відіграла церковнослов’янська мова. Це перша слов’янська писемна та літературна мова, яку створили Кирило і Мефодій ще у IX сторіччі, щоб перекласти з грецької Біблію.

Разом із церковними текстами в Київську Русь прийшла літературна мова – кирилиця, якою були написані стародавні літописи, серед них Повість временних літ Нестора Літописця.

Церковнослов’янська мова з часом засвоїла певні особливості місцевих діалектів (живої народної мови). Поряд із церковнослов’янською писемністю у світській сфері виникла писемність на підставі діалектів, що дало початок новій добі в історії української мови, яку вчені називають давньоукраїнською добою. Тоді співіснували дві мови: церковнослов’янська в сфері релігії, а в світській сфері — писемна мова на народному підґрунті.

Після розпаду Київської Русі відмінності між книжною та народною мовами з часом стали настільки суттєвими, що довелося створювати переклади церковної кирилиці на живу староукраїнську мову, яка функціонувала в XIV-XVIII ст. Найдавнішим із подібних перекладів є Пересопницьке Євангеліє.

Варто зазначити, що в Московії у той час мову документів з українських земель зазвичай називали “литовською” або “білоруською”, а за часів російського царя Петра I — “малоросійською”.

Протягом XVIII століття староукраїнська писемна мова була фактично витіснена російською з усіх сфер суспільного життя, зазначають автори Енциклопедії сучасної України. Це стало наслідком політики мовно-культурної асиміляції, яку впроваджувала Російська імперія.

Початок формування нової української літературної мови припадає на кінець XVIII – першу половину XIX століття. В її основу лягла народна розмовна мова. Початком нової доби вважають вихід перших частин бурлескно-травестійної поеми Енеїда Івана Котляревського в 1798 році.

Початком XIX століття датуються й спроби граматичного та лексикографічного унормування української мови. Так, у 1818 році в Санкт-Петербурзі вийшла Грамматика малороссійскаго нарѣчія українського мовознавця Олексія Павловського та невеликий словник до неї. Це був короткий опис фонетичних та морфологічних особливостей української мови у порівнянні з російською.

А справжній перелам в історії нової української літературної мови стався тоді, коли європейський романтизм і національні рухи, пов’язані з ним, охопили й українців. Саме в той період творили Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш та інші українські письменники й поети.

За даними Інституту історії України, наразі українська мова – одна з 30-40 найпоширеніших мов світу. Загальна кількість її носіїв становить близько 40-45 млн.

Українська мова має щонайменше 256 тис. слів (згідно зі словником Національної академії наук України). За лексичним запасом найбільш близькими до нашої мови є білоруська (84%), польська (70%) та сербська мови (68%).

Як Росія намагалася вбити українську мову: від царських часів до сьогодення

Слід одразу зазначити, що лінгвоцид щодо української мови був цілеспрямованою державною політикою всіх російських режимів, починаючи з XVII століття і донині.

Історію заборон нашої мови протягом 400 років спробували, зокрема, систематизувати автори праці Хроніка нищення української мови (Роман Сушко та Мирослав Левицький). А історію лінгвоциду в ХХ сторіччі описала українська мовознавиця, доктор філологічних наук, професор Лариса Масенко.

Факти ICTV виділили ключові дати і події у багатовіковій історії лінгвоциду української мови з боку російських режимів.

• Царська імперія

Активний наступ на українську мову та культуру розпочався після приходу на царський престол у Московії на початку XVII століття династії Романових.

У 1626 році московський синод наказав позабирати з усiх церков України книги старого українського друку та замінити їх московськими виданнями.

У 1627 році російський цар Михайло Федорович із подання московського патріарха Філарета наказав спалити всі примірники Учительного Євангелія Кирила Транквіліона-Ставровецького – українського церковного діяча.

1677 рік ознаменувався цензурою українських книжок. Тоді московський патріарх Іоаким наказав видерти з українських книжок аркуші, “які не сходяться з книгами московськими”.

1689 рік – Київській лаврі заборонили друкувати книги без дозволу московського патріарха.

1690 рік – московський патріарх Іоаким заборонив своїм указом мало не все тодішнє українське письменство. Московський собор запровадив “анафему” на книги видатних вчених та церковних діячів, пов’язаних із Києво-Могилянською академією. Йдеться про Петра Могилу, Кирила Ставровецького, Лазара Барановича, Йоаникія Ґалятовського та інших.

1720 року вийшов указ російського царя Петра І про заборону книгодрукування українською мовою (зокрема церковних книг). А з 1721 року за указом того ж Петра I всі книжки з українських друкарень надсилали до синодальної контори для “виправлення та узгодження з великоросійськими”. Як зазначається в Енциклопедії історії України, для нагляду за друкарнями було поставлено цензора, в обов’язки якого входила перевірка українських книжок.

У цей же період Московія за рішенням Петра I привласнила назву Русь. Він проголосив Московське царство Російською імперією.

1729 року вийшов наказ Петра II переписати з української мови на російську всі державні постанови й розпорядження.

1763 року був виданий указ Катерини II про заборону викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії. У наступні роки ця російська цариця ліквідувала українське гетьманство, козацький устрій, українські навчально-культурні заклади.

1769 року московський синод не лише не дозволив випуск “малоросійських” (тобто українських) букварів, але й вимагав вилучити вже надруковані. У той час букварі вважалися церковними книгами. У наступні роки синод наказав запровадити в Києво-Могилянській академії та школах російську мову викладання.

1775 року за наказом Катерини II була зруйнована Запорізька Січ. Були закриті українські школи при полкових козацьких канцеляріях. Після цього відбулося перше закріпачення українських селян на окупованих землях Лівобережжя України.

1780 рік – було спалено бібліотеку Києво-Могилянської академії. Це була одна з найбагатших книгозбірень України, книги до якої збиралися протягом 150 років.

1847 року відбувся розгром Кирило-Мефодієвського товариства. Посилилися жорстокі утиски української мови та культури. За наказом Миколи I були заборонені твори Шевченка, Куліша, Костомарова та інших.

1863 року вийшов Валуєвський циркуляр – розпорядження міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва про заборону друкування українською мовою релігійних, наукових, навчальних книг. Як інформує Інститут історії України, українську мову тоді розглядали виключно як “штучну”, й стверджували, що “ніякої окремої малоруської мови не було, немає й бути не може”, і це начебто “та ж російська мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі”. Це твердження було офіційним поглядом Російської імперії на українців та їхню мову.

Продовженням такої політики лінгвоциду став Емський акт 1876 року, таємно підписаний імператором Олександром II. Цей указ доповнював положення Валуєвського циркуляру і забороняв друкувати книги українською мовою (навіть тексти до нот), викладати нею у початкових школах, влаштовувати концерти з українськими піснями чи виставами, ввозити на територію Російської імперії книги українською мовою. На підставі Емського указу було закрито Південно-західний відділ Російського географічного товариства – осередок тодішнього українофільства.

1881 року було заборонено викладання у народних школах та виголошення церковних проповідей українською мовою.

Із 1900 року цензурою почали виключатися такі слова, як козак, Україна, український, Січ. В українських містах почали закривати товариства Просвіта.

1914 рік – заборона царської влади святкувати 100-літній ювілей Тараса Шевченка. Вийшов указ Миколи ІІ про заборону української преси.

1914 рік – полтавський губернатор Олександр Багговут написав донос міністрові внутрішніх справ Російської імперії проти українського народу. Він закликав не брати українців на посади вчителів; чинити тиск на українських священників; скласти “історію малоросійського народу, в якій роз’яснити, що Україна – це “окраїна” держави за минулих часів”; викорінювати вживання назв Україна та український тощо.

• Лінгвоцид за радянського часу

Знищення української мови та будь-яких проявів української культури продовжилося після приходу до влади більшовиків та утворення Радянського Союзу.

Так, у 1922 році, після окупації більшовиками Української Народної Республіки та утворення УРСР, частина керівництва ЦК РКП(б) і ЦК КП(б)У проголосила фейкову “теорію” боротьби в Україні двох культур: міської (російської) та селянської (української), в якій перемогти має перша. Була запроваджена радянська цензура.

З 1922 року розпочалася хвиля переслідування неповторного i яскравого явища української культури – кобзарства. Українськi музичнi iнструменти (кобзу, бандуру та лiру) оголосили нацiоналiстичними та знищували, кобзарів жорстоко переслідували.

1926 рік – лист радянського диктатора Йосипа Сталіна Лазару Кагановичу та іншим членам політбюро ЦК КП(б)У з санкцією на боротьбу проти “національного ухилу”. Це ознаменувало початок переслідування діячів “українізації”. В подальші роки відбувалися арешти діячів української науки, культури, освіти, церкви, розстріли представників інтелігенції.

1932-1933 роки – організований радянською владою Голодомор українського народу.

1933 рік – телеграма Сталіна про припинення “українізації”. У наступні роки відбувалося тотальне знищення та арешт української iнтелiгенцiї: iнженерiв, письменників, науковцiв, лiкарiв, вчителiв тощо. Зокрема, жертвами терору 1937-1938 років стали понад 260 тис. українців, більшість із них були розстріляні.

Крім того, в 1933 році було скасовано український правопис 1928 року. Радянська влада оголосила, що він був начебто скерований на штучний відрив української мови від російської. Тож норми правопису переглянули і наблизили до російської мови, зокрема, вилучили з алфавіту літеру Ґ.

1938 рік — вийшла постанова Про обов’язкове вивчення російської мови в школах національних республік і областей.

1946 рік – постанова ЦК ВКП(б) про “український буржуазний нацiоналiзм”, після якої тисячі представникiв української iнтелiгенцiї були заслані до концтаборiв. Розпочалися гонiння на журнали Україна, Днiпро, Барвiнок, Перець.

1951 рік – “викриття” газетою Правда (центральною газетою радянського режиму) “нацiоналiстичних ухилiв” в українськiй лiтературi (йдеться про вiрш Володимира Сосюри Любiть Україну, лiбретто опери Богдан Хмельницький тощо).

1958 рік – постанова пленуму ЦК КПРС про перехiд частини українських шкiл на росiйську мову викладання.

1961 рік – XXII з’їзд ЦК КПРС проголосив так звану полiтику “злиття нацiй”, тобто тотальну русифікацію народів в СРСР.

1970 рік — вийшов наказ про захист дисертацій тільки російською мовою.

1972–1974 роки – полiтичнi репресивнi процеси проти українських дисидентiв. У цi роки були засудженi Євген Сверстюк, Іван Свiтличний, Василь Стус та багато інших діячів.

1979 рік – відбулася ташкентська конференцiя під назвою: Росiйська мова – мова дружби i спiвпрацi народiв СРСР. За її підсумками рекомендувалося ширше впроваджувати росiйську мову в дошкiльнi заклади, заклади вищої освіти.

1989 рік – постанова ЦК КПРС про “законодавче закрiплення росiйської мови як загальнодержавної”.

1990 рік – ухвалення Верховною Радою СРСР закону, яким російській мові надавався статус офіційної.

• Сучасний період

Після проголошення Україною незалежності Росія не відмовилася від політики знищення українців та української культури.

Це проявилося після вторгнення російських військ на Донбас у 2014 році та окупації Криму. Окупанти активно запроваджують російську мову, законодавство та свої порядки на захоплених українських територіях. А будь-які прояви українського тотально нищаться.

У 2015 році в Москві відбулися обшуки в Бібліотеці української літератури. Зрештою її ліквідували, а колишню директорку бібліотеки Наталю Шаріну засудили на чотири роки умовно.

Кремль продовжив політику геноциду та лінгвоциду на території України і після початку повномасштабної війни. З 24 лютого 2022 року і по 1 жовтня уповноважений із захисту державної мови Тарас Кремінь зафіксував понад 200 фактів лінгвоциду української мови на тимчасово окупованих територіях.

– На окупованих територіях відбувається витіснення української мови з усіх сфер суспільного життя. Нами вже зафіксовано понад 200 фактів лінгвоциду української мови. Дискримінація, переслідування та репресії проти громадян України за мовною ознакою є однією зі складових путінської політики геноциду українського народу, – наголосив Тарас Кремінь під час виступу у жовтні на Міжнародній конференції Європейської федерації мовних інституцій (EFNIL).

Він також звернув увагу, що підставою для повномасштабної військової агресії РФ та масових вбивств мирних українців став якраз так званий “мовний чинник”, а саме вигадане Кремлем гасло про “захист російськомовних громадян України”.

Однак російська агресія лише згуртувала українців і як ніколи зміцнила національну свідомість. Наразі все більше громадян свідомо переходять на використання української мови. І всі українці піднялися на захист своєї держави – кожен на своєму фронті.

Джерело: Український інститут національної пам’яті, сайт уповноваженого із захисту державної мови, Мова – ДНК нації, електронна бібліотека Україніка, Хроніка нищення української мови (Р.Сушко, М.Левицький), Українська мова у ХХ сторіччі: історія лінгвоциду (Л.Масенко), Енциклопедія історії України, Енциклопедія сучасної України

Фото: Сайт уповноваженого із захисту державної мови