«Під час боїв за Соледар тримав на прицілі по 10–15 росіян одномоментно». Інтерв’ю АрміяInform зі снайпером ЗСУ

Наша кореспондентка зустрілася із цим військовослужбовцем та докладніше розпитала про його ремесло: як опинився у війську, як набував такого ювелірного досвіду, що запам’яталося найбільше за час широкомасштабного вторгнення.

Отож, будьмо знайомі: «Бест», молодший сержант Збройних Сил України, снайпер.

Як шахтар став снайпером: шлях через Іловайськ

До війни у 2014 році я працював на шахті в Кривому Розі підривником. Одного дня, у квітні 2014 року, ми піднялися з шахти після зміни — і на наших номерках, де ми здаємо акумулятори, вже висіли повістки. Зазвичай було так: здали акумулятори — взяли номерок. Того дня було інакше: здали акумулятор — взяли повістку.

Я проходив строкову службу у 2005–2006 роках у 25-й окремій повітрянодесантній бригаді ДШВ ЗСУ. Після військкомату нас відправили в Кіровоград — там тривало формування нової військової частини: 42-й батальйон територіальної оборони, згодом його приєднали до 57-ї бригади.

Потім був Краматорськ, ми виконували завдання із супроводу колон тощо. Далі нас зібрали в аеропорту Краматорська. Яке завдання мало бути — незрозуміло, нам роздали додаткові сухпаї, БК, зброю, і наш взвод гелікоптерами вилетів на Іловайськ.

Ми сіли на п’ять гелікоптерів — долетіли чотири. Гелікоптер, у якому летів я, впав. Він був перевантажений, нас летіло десь 28 осіб з БК, і ще ящики з боєприпасами були.

Ми впали, загорілися, засипало. Травма спини була, плеча. Пілоти постраждали більш сильно.

Далі було лікування і подальше виконання завдань на Донеччині, потім — демобілізація у 2015 році. Я повернувся в Кривий Ріг на шахту.

Але у 2017 році повернувся у військо — вже на контракт. Чому я ухвалив для себе таке рішення? Бо війна тривала. А я знав вже, що таке війна і розумів, що можу чимось допомогти. Я потрапив у маленький підрозділ, всі були, як сім’я.

У 2017 році я став на посаду снайпера, працював тоді ще із СГД. Це був взвод снайперів у 17-й танковій бригаді.

Чи мотивувало мене йти служити грошове забезпечення військового? Ну… Тоді снайперу платили трохи більш ніж 8 тисяч гривень. Вже у 2019–2020 роках почали доплачувати за сертифікати з додаткового навчання і підготовки, покращення кваліфікації, була робота з іншим видом зброї, іншим калібром тощо.

24.02.2024 біля Щастя: «Небо горіло, „Гради“ хер*чили, будинки хиталися, повітря тремтіло»

Коли почалося широкомасштабне вторгнення, ми з підрозділом були на ротації в районі проведення ООС — виконували завдання в секторі на Луганщині, біля Щастя.

Оскільки наша рідна бригада — танкова — була відведена за 30 кілометрів від лінії зіткнення (як важке озброєння), ми виконували завдання у складі Сил спеціальних операцій ЗСУ.

Займалися завданнями снайперської боротьби майже по всій лінії розмежування. Ми могли від Маріуполя до Луганської області їздити. У нас були бойові розпорядження, умовно від 5 днів до місяця. Ми охоплювали всю лінію фронту.

20 чи 21 лютого ми були в районі ТЕЦ у Щасті. Був обстріл. Ми запитали в колег, чи прилітає сюди. Ті відповіли, що ні — мовляв, уже вісім місяців тиша, ТЕЦ належить Ахметову, ніхто не стріляє. Потім ми вийшли на перекур із бункера — і над нашою головою пролітає 152-й снаряд, просто над головою (сміється. — Авт.).

У ніч з 23 на 24 лютого я з побратимом чергував. О 4:45 почув звук техніки, посеред ночі. Дивний звук: наче техніка рухається і змінює напрямок руху. Запропонував розбудити пацанів, але Саня каже: «Та давай ще по сигаретці докуримо».

Що було далі — бл*, я такого ще не бачив. Рівно о 4:50 — залп «Градів». Вони безперервно працювали десь годину, може більше. Небо горіло, «Гради» хер*чили, будинки хиталися, повітря тремтіло. Я такого у фільмах не бачив ніколи. Надвечір ми відійшли на край Щастя.

«Найважче було в Соледарі»

Потім вирушили виконувати завдання на Запорізький напрямок — Гуляйполе, Оріхів. Потім — Попасна, Херсонський напрямок, Соледар, Бахмут.

Чи важко снайперу під час широкомасштабного вторгнення? Якщо працювати під час наступу ворога — більш-менш. Ти просто готуєш заздалегідь позиції і чекаєш. А коли позиційні бої — не маєш можливості підійти.

Якщо працюємо на ділянці, де вже сформувалася якась лінія, де ми тримаємо нашу оборону, — то дуже важко зайняти нове місце, сам підхід до нових позицій важким буде. Якщо ж це місто і є будівлі — буде легше. Якщо посадка — дуже погано.

У Попасній, наприклад, було легше: там високі будівлі, досить багато, сприятливий рельєф.

Де мені працювалося найскладніше за час служби? У Соледарі. Це була зима. Вихід до позиції — вгору 4–5 кілометрів, тягти на собі БК. Якось на тій горі тривав бій з 9:00 до 16:00 орієнтовно. Потім з БПЛА нарахували там 38 трупів ворога.

Одного разу довелося вести ближній бій з ворогом на дистанції 15 метрів, росіяни тоді підходили до нашої посадки. Добре, що був автомат із собою — бо гвинтівка снайперська б не допомогла.

Що було найважче в Бахмуті, і як я залишився живим? Це питання. Це дуже велике питання (сміється. — Авт. ). Ситуацій було дуже багато, коли ми могли просто не вийти. Але ми звикли — і це дуже важливо — планувати операції.

Бахмут — це знайоме нам місто з 2014 року. Рідне вже місто, де знаєш кожну вулицю. Ми знали кожну висотку, мали хорошу взаємодію з іншими підрозділами, з нашими «пташками». Під час боїв за Бахмут ми розвивалися разом з війною. Але дуже важливо готуватися до завдання.

Зрозуміло, що завдання були стрьомні всі (сміється. — Авт.). Але важливо розуміти, коли зайти, коли вийти, дивитися за рухом сонця. Все це ми враховували і планували. І, можливо, тому в нас немає втрат у підрозділі за весь час. Поранений — є, загиблих — немає. А щодо рахунку ворога — ми чимало втрат завдали.

«Під Соледаром по 10–15 росіян було під прицілом одномоментно, відстрілювали їх пачками»

Пам’ятаю відстріл на Соледарі. Ми працювали на тамтешньому елеваторі, мали прикривати відхід нашого зведеного підрозділу. З того елеватора ми відстрілювали всі підходи ворога.

Вони сунули дуже вперто: одного-двох кладеш, а вони дими кидають і проходять далі. Тоді по росіянах працювали чотири пари наших снайперів. Ми працювали тоді по них з 5-ї ранку.

Ми відстрілювали їх пачками. Там по 10–15 росіян було під прицілом одномоментно. Зі зведеного підрозділу, у складі якого було 32 особи, вийти з пораненнями вдалося лише двом, інших з БПЛА було виявлено розстріляними посеред ферми напівроздягненими.

Наступного дня в ту ж саму пастку потрапили наші підрозділи ДШВ у складі 30 осіб, за допомогою наших груп їх вдалося прикрити снайперським вогнем, що дозволило їм вийти без втрат, але 9 з них було поранено.

«На велосипеді, з одним пістолетом, їздили в розвідку»

На Херсонщині плідно працювали теж. Було таке, що ми за день по 2–3 села забирали за допомогою скоординованих дій наших груп та суміжних підрозділів — просто влаштовували нальоти — з АГС та з гвинтівок розбивали ворожі позиції, палили їхній БК з безпілотників.

Бувало таке, що переодягалися в цивільне і їхали в зайняте росіянами село на велосипеді: бо ми не розуміли, є там росіяни чи ні. Так, це був ризиковий маневр: дві людини на одному велосипеді з одним пістолетом приїхали в село. Але нічого, провели розвідку, все з’ясували. Це село Блакитне. Уже потім заходила піхота, займала оборону.

На мопедах так само заїжджали на «гражданці», маскувалися під місцевих.

На Запорізькому напрямку, до речі, як і на Херсонському, до нас було дуже хороше ставлення від місцевих. Вони допомагали. Дідусі зі старенькими телефонами залазили на грушу, щоб роздивитися, де що стоїть вороже, подзвонити нам і розповісти. Місцеві допомагали нам зрозуміти повноту картини для кожного населеного пункту, логістику ворога тощо.

Який мій найяскравіший спогад за увесь час широкомасштабного? Чітко сплановані завдання, планування взаємодії з іншими підрозділами, коригування — все це гарні спогади. І коли ти розумієш свою роль, усвідомлюєш, як це робити, і в тебе це виходить зробити — це класно і це легко.

Коли є підтримка (броня, танк, артилерія) — це теж завжди класно. Моменти, які додають тобі впевненості на полі бою, під час виконання того чи іншого завдання — це теж кайф. А не коли тебе, як сліпе кошеня, кидають в окоп.

«Робота прикольна: ти бачиш здалеку і ти вирішуєш»

Що важливо знати снайперу в цій сучасній війні? Чого я навчатиму своїх учнів? Усвідомленню того бойового завдання, яке отримує боєць; налагодженню взаємодії із союзними військами, які стоять поруч; знати, чим ти можеш користуватися та яке прикриття в тебе буде; плануванню заходу на позицію і виходу з неї; евакуації та взаємодії з безпілотниками нашими та маскуванню від ворожих дронів.

Все це варто враховувати. Адже сам постріл випрацьовується дуже швидко: освоїти гвинтівку можна досить швидко, порахувати все можна за допомогою балістичного калькулятора.

Де я беру натхнення для роботи? Бо ми захищаємо своє. Тим більше — робота прикольна ж. По суті, ти бачиш здалеку і ти вирішуєш щось. У тебе є право вибору: щось вирішити.

Що для мене буде перемогою? Думаю, що все завершиться так само швидко, як і почалося — несподівано, в один прекрасний момент все просто лопне.

Фото Віталія Павленка та з особистого архіву «Беста»

 

Джерело: Інформаційне агентство АрміяInform
2024-04-26 06:21:06